Мікі 17 (Mickey 17)

Настільки відверто з Адольфом Гітлером Дональда Трампа ще не порівнювали з великих екранів (і навіть Роберт Де Ніро, котрий ніколи не намагався бути акуратним у своїх епітетах на адресу нинішнього американського президента і котрий зрештою зіграв проекцію Джо Байдена в антитрампістському міні-серіалі «Нульовий день», не мав такого красномовства, як карикатура у виконанні Марка Руффало і уготований безстрашним режисером вибуховий фінал для цієї карикатури…, причому йдеться не про карикатуру на політичну постать, а про карикатуру на карикатуру, бо ж геть усе, що являє собою Трамп, від клоунської зовнішності до абсурдної риторики чи то «ідіотського патякання», якщо процитувати стрічку, – це не політик, а карикатура на політика й політику).

Прем’єра нової довгоочікуваної сатири від творця феноменальних «Паразитів» (що, нагадаю, безпрецедентно здобули «Оскар» і як найкращий іноземний фільм, і як фільм року одночасно) Пона Джун-Хо неодноразово відкладалася і вже здавалося, що проєкт перетворюється на довгобуд, а з довгобудів, як відомо, рідко виходить щось путнє… Однак вийшло, як виявилося, не просто «щось путнє», а сховане за нібито легковажним чорнокомедійним сай-фаєм по-справжньому велике (тверде і непохитне, як панцир і колективна національна одностайність іншопланетних мокрицеподібних аборигенів) висловлювання про гуманізм і цинізм, що тисячі років пліч-о-пліч існують і співіснують в людській природі (до того ж висловлювання, котре розкрило і продемонструвало зовсім інакшого Роберта Паттінсона, здатного бути багатогранним і екзистенційно глибоким коміком).

І вийшло воно нехай із запізненням, проте акурат своєчасно (ліпшого часу годі собі уявити). Саме тоді, коли перепалка в Овальному кабінеті між Зеленським і Трампом нарешті зірвала геть усі маски з останнього і показала світові істинне лице путінського близнюка (тож тепер немає жодного сумніву, що однаково ультраправі путін і Трамп – такі самі однояйцеві двійнята, як свого часу Сталін і Гітлер).

Герой Паттінсона Мікі – м’якотілий невдаха, котрий живе на Землі взірця 2054 року, де спершу винайшли 3D-копіювання людського тіла з можливістю трансплантації в нього пам’яті, проте потім заборонили через питання етики і моралі (і через ученого-маніяка, що надрукував собі копій і чинив душогубства, поки інша його версія забезпечувала алібі). Амбіційний політик на ім’я Кеннет Маршалл (Руффало), котрий двічі програв вибори, вирішив будувати політичну кар’єру у космосі і, отримавши дозвіл користуватися людським 3D-принтером поза Землею, вирушив колонізувати далеку крижану планету Ніфльгейм. Тим часом Мікі разом із другом (Стівен Йон з гітового серіалу «Гризня») погорів на одному кондитерському бізнес-плані і, завинивши купу грошей кредиторові-головорізу, шукав шляхи втечі куди подалі. Наприклад, у космос.

Смотрите легально на MEGOGO

Записавшись добровольцями, друзі втрапляють у вир істеричних фанатиків у червоних бейсболках, які мріють полетіти під проводом свого кумира на Марс, тобто на Ніфльгейм. Хитрий товариш, збрехавши про освіту і навички, записується в пілоти, а чесний і дещо наївний Мікі, не дочитавши пункти заявки до кінця, згоджується стати субститутом (або «відновлювальним співробітником») і лише потім дізнається, що це означає. А означає це те, що його єдине завдання – випробовувати на собі всі пастки, котрі приготувала колонізаторам невідома планета (віруси, температури, склад повітря, воду, їжу…), і тестувати на собі всі розроблені вченими сироватки і протиотрути, і відповідно щоразу вмирати знову і знову, знову і знову, знову і знову… до скону віків, допоки диво-принтер, завантажений біоматеріалом (кістками, хрящами, корінцями та іншими відходами тваринного й рослинного походження), друкуватиме йому все нове і нове, і нове, і нове… бідолашне тіло, приречене на нескінченну експлуатацію.

Спершу здається, що «Мікі 17» – комедійна варіація на тему космічної екзистенційної монодрами Дункана Джонса «Місяць», де герой Сема Роквелла так само грав низькостатусного робітника аеронавтики, що роками виконував монотонну роботу на супутнику, допоки не зіткнувся зі своїм дублікатом. Але дуже скоро стає очевидним, що Пон Джун-Хо, цілковито перебуваючи в контексті нинішніх геополітичних реалій, зняв абсолютно і максимально актуальне політичне кіно. І червоні бейсболки, і прив’язка до космічних амбіцій фашизованого Ілона Маска, і міміка Марка Руффало, котрий впізнавано випинає і стискає надуті губи (і загримований в автозасмагу); і так само надута героїня Тоні Коллетт, дружина Кеннета Маршалла на ім’я Ільфа (слов’янськоподібне ім’я, звісно ж, посилається на Меланію); і той факт, що Мікі 7 з оригінального роману Едварда Ештона, що послугував основою для сценарію, перетворився на Мікі 17 (адже саме 2017-го вперше відбулася трампізація Штатів)… – геть усе вказує на закид у бік людини, котра сьогодні намагається перекроїти світ під своє нарцисичне, пиндючне его (і аж до космосу чи щонайменше Гренландії «зробити Америку знову великою»).

Режисер «Паразитів» знову використовує алегорію паразитів і так само викриває істинний паразитизм зовсім не там і не в тих, де і в кому він здається очевидним на перший погляд. Мокрицеподібні корінні мешканці Ніфльгейма виглядають як черв’яки, охочі зжерти земних колонізаторів. Але насправді паразитами виявляються Маршалл і маршаллівські посіпаки, котрі зрештою задумують учинити масштабний геноцид, задушивши всіх автохтонів газом (і в мить цієї задумки персонаж Марка Руффало навіть робить під носом нацистський жест).

Звісно, Пон Джун-Хо не міг передбачити скандальну розмову в Овальному кабінеті. Якби міг, то напевно у сцену, де Мікі виграє подарункову вечерю у вітальні Кеннета Маршалла, вставив би запитання від Маршалла «А де твій святковий костюм?». Але цілком достатньо і того, що південнокорейський постановник таки завбачив. І коли політик (вірніше карикатура на політика) годує свого субститута штучним стейком, від якого і без того багаторазово принижений Мікі починає блювати і корчитися від болю, – то є дуже схожим на намагання згодувати Зеленському й Україні штучний «мир».

«Як це, помирати?» – всі запитують Мікі. І він відповідає, що «щоразу це боляче і страшно». Маленький буцімто «нікчемний» лузер задля людства нескінченно помирає в муках і стражданнях, і робить це добровільно і зі смиренною посмішкою на відмороженому обличчі (нехай і по дурості не дочитав пункти контракту), майже як той Ісус. І єдиний, хто його не запитує про те, «як воно, умирати», – це, звичайно, Кеннет Маршалл, якому відверто фіолетово, як то, гинути і конати, бо йому цілковито байдуже, як і скільки вмирає мокрицеподібних іншопланетян чи безіменних субститутів з номерними знаками, чи українців, чи когось іще…, а сам він планує, ну звісно ж, жити вічно.

Анастасія Лях