Моді: Три дні на крилах божевілля (Modì, Three Days on the Wing of Madness)

Джонні Деппа як режисера (до режисури актор повернувся аж через майже тридцять років після дебютної роботи «Хоробрий») не цікавить фактична біографія Амедео Модільяні і навіть не цікавить найбільша фізична його трагедія (художник помер у 35-річному віці від туберкульозного менінгіту, лишивши дворічну доньку і вагітну другою дитиною юну неофіційну дружину, котра наступного дня після смерті коханого покінчила життя самогубством, перебуваючи на дев’ятому місяці). Він звертається до трагедії ментальної, але робить це у формі легковажної комедії, місцями авантюрної, місцями чорної, місцями клоунади типового блазня і пияки. І здається, автор не бачить особливої різниці між видатним італійським експресіоністом і діснеївським піратом Джеком Спарроу.

Проте у конкретно цьому випадку це радше перевага, ніж недолік. Адже трагедії найвеличніших світових художників, які зазвичай голодували, божеволіли, були нескінченно самотніми і помирали у злиднях, хворобах і безслав’ї, не здогадуючись, що через низку поколінь їхні картини коштуватимуть мільйони чи навіть сотні мільйонів доларів, усім добре відомі й у світі живопису давно перетворилися на скорботне кліше. Натомість три дні (без дитинства, без травм, без болю, без кінця) у вирі помірно шаленого чергування ентузіазму й апатії, тверезості і сп’яніння, надії і розчарування… пропонують відірваний від шаблонів маленький фрагмент фантазії, що, цитуючи Шарля Бодлера, дмухає на глядача не стільки важкою буквальною шизофренією, скільки легким поетичним «вітром на крилах божевілля».

Сюжет, присвячений перебуванню Модільяні в Парижі (де «художників тьма-тьмуща, як тих голубів»), а саме трьом теплим дням 1916 року, умовно зосереджений на годинах чекання і гультяйства напередодні однієї кульмінаційної сцени, коли головний герой (відомий як антагоніст другого «Джона Віка» і як оповідач-спостерігач за вечірками Берлусконі в експресивному арт-байопіку Паоло Соррентіно «Сільвіо та інші» Ріккардо Скамарчо), не маючи грошей навіть на порцію пасти і склянку дешевого вина, має зустрітися із заможним колекціонером (камео Аль Пачино), котрий начебто дуже зацікавився його картинами (в тій кульмінаційній сцені пихатий товстосум оцінить полотна Модільяні у шістдесят франків за три штуки і запевнить, що його позбавлені життя депресивні портрети з мертвою чорнотою замість очей навіть через століття коштуватимуть так само…, хоча й щиро захопиться його скульптурою, котра майже повністю вважається втраченою і в дуже обмеженій кількості дісталася наших днів).

Смотрите легально на MEGOGO

У вступній сцені Джонні Депп показує Модільяні у ресторані серед паризької буржуазії, де голий і босий митець малює портрети молодих дружин багатого міщанства, і ситі, проте голодні дамочки пестять під столом його своїми ніжками. Зрештою нахабство і зухвальство художника, котрого нудить не лише від війни (адже Перша світова якраз у розпалі), а і від генералів, призводить до великого гармидеру, біганини і стрибків по дорогезній порцеляні й апофеозного махання багетом наче пенісом… Так, Амедео Модільяні в очах Джонні Деппа дійсно мало чим відрізняється від капітана «Чорної перлини», і він так само продає авантюризм задорого, а золото задешево.

Три дні очікування доленосної зустрічі, котра і зламає, і водночас певним чином зцілить сподівання і мрії нігіліста-пацифіста-портретиста, показують переважно такі собі непригодницькі екзистенційні пригоди-розмови трьох друзів-художників-алкоголіків: безуспішного «антрополога» Модільяні (котрий і в живописі, і в скульптурі завжди цікавився тільки людиною та її химерною і дещо лякаючою плоттю…, недарма у горорі «Воно» Андреса Мускетті інфернальний клоун Пеннівайз в одній зі своїх страхоподоб постав ожилою картиною Амедео Модільяні), витонченого пейзажиста-графіка Моріса Утрілло (котрий, напиваючись, рвався на фронт) і геть відірваного від реальності, замкненого у своєму екстраординарному чи аномальному баченні Хайма Сутіна, котрий малював портрети не тільки людей, а і протухлої яловичої та курячої туші, вбачаючи життя в процесі гниття.

Герой Джонні Деппа розігрує переважно чорну комедію менше ніж за чотири роки до фактичної фізичної смерті Модільяні. І макабричні образи повсюдно переслідують ніким невизнаного митця і у вигляді дещо божевільного устремління Утрілло на поле бою, й у вигляді тяжіння до мертвечини Сутіна, на блідому обличчі котрого якось здохла і прилипла кімнатна муха, і у вигляді галюцинацій про солдатів-зомбі і похмурі фігури у чумних масках… І знову ж таки неможливо ніяк відхреститися від асоціацій із піратами-мертвяками, що постійно оточували і переслідували Джека Спарроу: і примарний екіпаж «Чорної перлини», і молюскоподібна команда «Летючого Голландця», і напіврозкладені мерці «Безмовної Марії»…

Анастасія Лях