Зірка «Хіт мена» і «Людини, що біжить» Ґлен Пауелл продовжує без різких рухів і грубого натиску повільно втирати в нашу шкіру свій особливо делікатний плейбойний шарм небанального героя, що поєднує вроджену скромність із набутим умінням… вбивати. У чорнокомедійному трилері «Як учинити вбивство» (в українському прокаті «Мисливець за спадком») Пауелл зобразив наскільки суперечливого і меркантильного, настільки ж чарівного і благородного персонажа, котрого за скоєне карає не закон, а карма у вигляді страшної жінки, від якої йому ніколи не втекти… Втім, життя з безпринципним вродливим монстром у рожевій спідниці Chanel все рівно набагато краще за страту.
«Кажуть, що гроші не роблять тебе щасливим. Але всі ми тут дорослі і ненаївні, тож закриємо це питання: гроші роблять тебе щасливим», – так у флешфорварді каже протагоніст на ім’я Бекет Редфеллоу (Пауелл), сповідуючись священикові за кілька годин до своєї фінальної немилосердної екзекуції і скаржачись на те, що тюремні охоронці, виконуючи останнє бажання смертника, принесли йому на сніданок шоколадний чизкейк замість ванільного. А далі герой (чи антигерой) розповідає про все за порядком: про вагітність неповнолітньої матері, котру за відмову зробити аборт жорстокий батько (Ед Гарріс) із впливової династії нью-йоркських мільярдерів позбавив дому і спадщини; про миле, хоч і небагате дитинство і дитячу закоханість в одне зухвале дівчисько; про перетворення на дорослого чоловіка без жодних претензій і з твердим наміром просто собі працювати чесно, багато, сумлінно, не озираючись і не ображаючись на кровну несправедливість далекого минулого… аж до того дня, коли випадково (чи ні) на його шляху знов не постало те саме дівча, тепер уже доросла карколомна красуня (Марґарет Кволлі) хоч і з обручкою на безіменному пальці, проте із заохочуючими словами: «Ну, як повбиваєш усіх тих сімох родичів, що заважають тобі отримати спадок, телефонуй!».
Звісно, практично всі фігури, що стають жертвами типового дурня на гачку у користолюбної кралі (котру, між іншим, герой вельми швидко розлюблює, проте йти до мети повз трупи – нехай навіть людей доволі мерзенних і ницих – все рівно продовжує, ніжно споглядаючи на пасмо материного волосся у медальйоні…; і треба сказати, що у фільмі про серійного вбивцю материн локон у медальйоні був би кричущим «ред флагом», сигналізуючим про травмовану психіку і крайню соціопатію, проте тут це лише лірика, а протагоніст хоч і є фактично тим самим серійним убивцею, та аж ніяк не є маніяком і легко може назватися цілком нормальним, здоровим соціофілом, який перетнув усі червоні лінії через каліцтво не голови, а серця), – це елітарні паразити, котрих типу зовсім не шкода: золотий нікчемний привілейований синок, що тільки те і робить що бавиться дівками, яхтами, бухлом, наркотиками; псевдохудожник, який завдяки фамільній вазі попри відсутність таланту зробився модним митцем; ошуканець, який обрав собі амплуа релігійного гуру в дизайнерських кросівках; пані стерво, що вважає всіх і все довкола особистим сервісом; феєричний телепень космічного (буквально) масштабу, що витратив мільярди і мільярди на власний цілковито безглуздий ракетний політ у міжпланетний простір…
Сценарист і режисер Джон Паттон Форд («Злочинниця Емілі» з Обрі Плазою), осучаснивши кримінально-комедійний роман початку двадцятого століття «Ізраїль Ранк: автобіографія злочинця» авторства британського драматурга Роя Горнімена і відповідно переосмисливши класичну екранізацію 1949 року «Добрі серця і корони» (де сер Алек Гіннесс віртуозно зобразив аж дев’ятьох членів династії герцогів включно з однією леді, що стають мішенями мисливця за спадком на ім’я Луї Мацціні в едвардіанській Англії), вибудовує дещо абсурдний ланцюжок «нещасних випадків», який ні в кого не викликає реально серйозних підозр і побоювань навіть після п’ятої смерті всередині однієї сім’ї і котрий легковажно обходиться умовною вірою у смертоносність фотопроявника та відбілювача зубів. Але разом із тим мувімейкер покоління, котре можна назвати «поколінням Ґлена Пауелла» (принаймні «Хіт мен» Лінклейтера дозволив акторові не в широких глядацьких, а у вузьких кіноманських колах вважатися новою надією на сяйво майже чистого розуму і перепрошитої джентльменської (злегка-злегка техаської) харизми на сторінках розважального жанрового кіно), намацав сильно комфортний сьогоднішній публіці не солодкий, а солодкуватий баланс між мораллю неодмінного покарання за злочин і обов’язковим мейнстримним хепі-ендом.
Звісно, це не трагедія «Американської трагедії» Драйзера, що приречена скінчитися електричним стільцем. Однак це і не зовсім стовідсоткова комедія, що згодна лишити вбивцеві і волю, і величезні гроші, і кохану дівчину. Тож серійний ліквідатор матеріальних перешкод (і духовно-цивілізаційних криптогенів, які псують культуру і чесноти людського роду) Бекет Редфеллоу в результаті отримує від долі, що дуже добре знається на іронії і віднедавна постіронії, і удари батогом, і крихти пряника. І ми безумовно йому симпатизуємо і вболіваємо за право на встановлення справедливості так само, як за право любити й отримувати перед сходинкою на ешафот саме ванільний, а не шоколадний пиріг… Але паралельно охоче вітаємо аутодафе: акт вимушеної віри в маленького монстра Chanel і рожевого шкурництва й акт вимушеного прощання з шансами на правильне життя з правильною половинкою.
Анастасія Лях
Мисливець за спадком (How to Make a Killing)
2026 рік, Франція/ Велика Британія/ США
Продюсери: Ґрем Бродбент, Пітер Чернін
Режисер: Джон Паттон Форд
Сценарій: Джон Паттон Форд
У ролях: Ґлен Пауелл, Марґарет Кволлі, Джессіка Генвік, Ед Гарріс, Білл Кемп, Зак Вудс, Тофер Грейс, Рафферті Лоу, Б’янка Амато, Нелл Вільямс, Джеймс Фрешвілль
Оператор: Тодд Банхазл
Композитор: Еміль Моссері
Тривалість: 105 хвилин/ 01:45
