Наступний гол – переможний (Next Goal Wins)

Майкл Фассбендер грає надто експресивного футбольного тренера, котрий не вміє контролювати гнів і через те втрачає роботу за роботою. І за сюжетом аби остаточно не вилетіти за межі поля, тобто не бути викинутим із професії, він згоджується «виконати штрафний», тобто береться тренувати найгіршу футбольну команду у світі, котра навпаки, взагалі ніколи не гнівається і під час гри релаксує замість того, щоб напружуватись… Найцікавіше, що ця нібито вигадана спеціально для комедії ситуація мала місце насправді.

Режисер і сценарист Тайка Вайтіті («Кролик Джоджо», «Тор: Раґнарок», «Тор: Любов і грім», «Чим ми займаємося в тінях») написав і зняв ігрову історію на основі однойменної документалки 2014 року випуску. Вона розповідає про те, як голландсько-американський футбольний тренер Томас Ронген приїхав тренувати збірну Американського Самоа, котра після феєричного програшу австралійцям 31:0 стала не лише найгіршими у світі гравцями, а й найбільшим мемом за всю історію футболу… Звісно, на виході ми отримали мотивуючий і надихаючий меседж про те, як два мінуси (один невдаха тренує інших невдах) дають плюс. І типово зворушливий колективний броманс про те, як зближаються люди, належні до геть різних світів.

З одного боку, прикро. Вайтіті взяв за комедійний базис вельми нетривіальний історичний факт, але спромігся перетворити його на дуже посереднє і поверхневе кіно (і навряд чи він волів зумисно надати бездарно-незграбної форми сюжету про тріумф бездарно-незграбної гри). До того ж раніше цей автор-постановник зарекомендував себе як ідеолог безкомпромісно ексцентричного дотепу, котрий навіть тоді, коли дещо коробить, все одно точно не виглядає банально і сентиментально…, аж раптом тут маємо хоча й симпатичну і навіть сердечну, проте пласку, абсолютно позбавлену гостроти карикатурну лірику.

Та особливо, мабуть, прикро через те, що Тайка Вайтіті є новозеландцем, тобто острів’янином з екзотичної тихоокеанської Полінезії, котрий свого часу «потрапив на великий американський материк» і зіткнувся з необхідністю пристосуватися до геть іншої культури і геть іншого лайфстайлу. І здавалося, він мав би набагато глибше перейнятися як традиціями, ментальністю, так і проблемами спорідненої Самоа (як і Нова Зеландія, Самоа є одним із полінезійських островів Океанії). Проте, судячи з усього, режисер настільки відмінно впорався із власною адаптацією до американськості, що у кіно зобразив земляків як чужинців. І замість того, щоб розкрити білій аудиторії їхню етнічну самобутність, спромігся лише на глузливі жарти з надмірної релігійності, очевидної малочисельності, тотальної безтурботності і безпідставного оптимізму (і «забув», що у 2009 році самоанці пережили спустошливі землетрус і цунамі).

Смотрите легально на MEGOGO

З іншого боку, настроєм ця історія майже повністю завдячує трансгендерній Джаї у виконанні дебютантки Каймани (реальний гравець самоанської збірної Джая Саелуа, котра народилася Джонні і котра нині є успішним центральним захисником і сама займається тренерством). І хоча Вайтіті знов-таки дуже поверхнево, у двох словах описує унікальну полінезійську традицію загального прийняття всією громадою так званої «третьої статті», котру місцеві називають словом «фаафафін» (самоанці не лише не цураються, не насміхаються, не принижують і не дискримінують трансгендерів, а вважають їх прикрасою своєї спільноти, як, приміром, усі без винятку гравці вважають Джаю прикрасою команди), проте чарівна і переконлива, позбавлена анекдотичності чи шаржування гра Каймани (котра грає футболіста, проте не грає фаафафіна, оскільки фаафафіном непрофесійна акторка є в реальному житті) справді додала душу цьому неглибокому скетчу.

І з Фассбендером у Каймани склалася особлива хімія, щось середнє між бромансом і романсом. І це єдині близькість і порозуміння (хоча дикий і темний білий європейський американець далеко не одразу второпав цю соціально-культурну безумовну прогресивність «відсталих» самоанців), котрі режисерові вдалося показати між тренером Томасом Ронгеном і самоанською командою, бо з рештою гравців жодних тісних дотиків не відбулося. Тож відчути щирість реальної фрази реального Ронгена, котрий якось сказав про самоанських гравців «Я втратив свою дочку, але у мене з’явилися 23 інші дитини» (донька тренера загинула в автокатастрофі, і цей трагічний досвід присутній в образі, створеному Майклом Фассбендером, хоча й недостатньо визначає характер, зокрема мізантропію суперечливого героя), в ігровій версії від Вайтіті складно.

Під час перегляду документалки «Next Goal Wins» хочеться вболівати за самоанських аутсайдерів обома руками і ногами, і кричати, і вставати з «трибун» (тобто з дивана чи крісла)…, навіть якщо ви зовсім не є футбольним уболівальником. Так само хочеться вболівати за аутсайдерів (англійську команду «Річмонд», котра вилетіла з Прем’єр-ліги) у комедійному серіалі «Тед Лассо» (де, до речі, так само йдеться про розбіжність культур, адже тренер у виконанні Джейсона Судейкіса є запрошеним до Англії американцем, котрий категорично не сприймає «священний» чай). А от у фільмі Тайки Вайтіті такого запалу, на жаль, немає.

Анастасія Лях