У цьому чорнокомедійному і водночас доволі мелодраматичному псевдо-боді-горорі, заснованому на романі Рейчел Йодер, багаторазова оскарівська номінантка Емі Адамс, яка і сама добре знайома з тяготами материнства, зіграла заміжню матір середнього віку, котра після народження первістка кидає роботу, мрії і амбіції (колись вона була типу багатообіцяючою мисткинею) і геть увесь час присвячує синові, а потім, коли сама ж за це рішення ненавидить себе й оточуючих, починає по ночах перетворюватися на буквальну і фігуральну суку (себто собаку і стерво в одній шкурі), аби зрештою… віднайти своє занапащене «я», полюбити відновлену і водночас нову себе (жінку і матір в одній шкірі) і… народити другу дитину.
Чесно кажучи, і книга, і фільм виглядають украй дурнуватими, не кажучи вже про те, що місцями вкрай бридкими, але бридкість – свідомий підхід і авторки книги, і незалежної американської режисерки Маріель Геллер (котра і раніше розповідала ексцентричні жіночі історії про фемінність різного віку та різного ґатунку, як то «Щоденник дівчинки-підлітка» і «Чи зможете ви мені пробачити?»), бо ж «материнство – це не про присипку і м’ятні пастилки, а про біль і жах, коли із жіночого тіла виходить нова людина разом із купою крові та лайна».
А дурнуватість і в цілому банальність (попри показну екстравагантність і фальшувату хижість) полягають у тому, що, по суті, нам розповідають історію про квадробінг, аутотренінг і таку собі напівемансипацію, і мабуть, найфеєричніший вияв тої банальної дурні розгортається у фіналі, котрий начебто має довести, що «я» героїні набагато ширше за нав’язану їй патріархальною системою вузьку соціальну роль і що вона – не тільки матір і дружина, а й художниця в усіх можливих сенсах…, але відверта жахливість її кульмінаційно-тріумфальної виставки доводить протилежне… Як то кажуть, не все те золото, що продуковано фемінізмом.
Нічні перетворення на суку, що чергуються з денним виконанням материнських обов’язків, символізують тут і вилив агресії, спровокований нереалізованим «я» (адже реалізуватися як матір і реалізуватися як особистість – різні речі, і якщо чимало жінок ставлять собі за мету виконати обидва плани, то більшість чоловіків обирають програму мінімум: реалізуватися як… чоловік), і прагнення свободи. Формат чорнокомедійного горору і сюжет про жінку, котра по ночах не спить і вигулює своє проросле жорсткою щетиною (чи гострими іклами) невдоволення суспільними нормами і загальною гендерною концепцією, римується з так само минулорічною індійською абсурдистською стрічкою «Сестра Опівніч».
Смотрите легально на MEGOGO
Тобто «Нічна сука» і «Сестра Опівніч» проблематику соціального положення та функціоналу жінки (в індійській картині йшлося про роль не матері, а дружини і зокрема в контексті національної традиції і національних обставин, коли, приміром, «половинку» обирають не серце і власна воля, а батьки та родичі, і коли «половинка» вимагає або за умови власної м’якотілості мовчки потребує від жінки стандартний патріархальний обслуговуючий набір: приготування їжі, прибирання хати, сидіння вдома в очікуванні чоловіка з роботи чи з генделя) висвітлили крізь алегоричну форму переосмисленого на феміністський манер комедійного жахастика про перевертня (вовкулаку) у першому випадку та вампіра у другому.
І так само обидві історії, запропонувавши глядачеві ексцентрику, не зрозуміли, що робити з нею (ексцентрикою) далі, після того як заявлено і продемонстровано ексцентричний підхід (але індійська героїня принаймні лишилася у заданій інтонації до кінця і до кінця лишилася «монстром» поза системою, тоді як персонажка Емі Адамс, повторюся, народила вдруге, причому від того самого мужа).
Цікаво, що австралійський режисер Лі Воннелл (котрого справедливо можна назвати інді-мувімейкером навіть в умовах уже майже регулярної співпраці зі студією Universal в контексті переосмислення всесвіту її класичних монстрів) щойно випустив ремейк «Вовкулаки» («Людини-вовка»), а до того вельми винахідливо, свіжо, сучасно й актуально перефразував «Людину-невидимку», розповівши історію з точки зору дружини Невидимки і під кутом проблеми домашнього насилля (чоловік-агресор за винятком показних каральних судових історій у медійному світі в середовищі не зіркових, а звичайних людей все ще залишається переважно невидимим – фігурально – для правосуддя і, будучи невидимим, легко й безкарно, і перманентно застосовує щодо жінки примус і силу).
У «Вовкулаці» Воннелл аналогічно не став перекладати боді-метаморфозу на жіночий персонаж і так само використав боді-трансформацію як метафору певної шлюбної проблематики (хоча цього разу його ремейк не став феміноцентричним). Як і минулого разу, режисер тонко, гостро, жорстко, лаконічно, попри фантастику реалістично і попри драматизм несентиментально поглянув на можливість викрити сімейні проблеми шляхом переоцінки старого консервативного жанру. І здається, якби саме Воннелл зняв «Нічну суку», то роман Рейчел Йодер про те, як зненавидіти і потім полюбити материнство, заграв би на екрані набагато цікавішими (і напевно що брутальнішими та радикальнішими) фарбами. Принаймні героїня Адамс зазнала би перетворення не на симпатичного песика, а на чесного монстра, і темний бік материнства був би не просто гавкаючим і навіть не просто кусаючим, а таким, що здатен зжерти і кісток не лишити.
Анастасія Лях
Нічна сука (Nightbitch)
2024 рік, США
Продюсери: Емі Адамс, Меган Еллісон, Крістіна О
Режисер: Маріель Геллер
Сценарій: Маріель Геллер, Рейчел Йодер
У ролях: Емі Адамс, Скут МакНейрі, Джессіка Гарпер, Емметт Джеймс Сноуден, Зої Чао, Мері Голланд, Елла Томас, Джейсон Ріттер, Стейсі Свіфт
Оператор: Брендон Трост
Композитор: Нейт Геллер
Тривалість: 99 хвилин/ 01:39