У третьому фільмі детективно-комедійної франшизи Раяна Джонсона «Ножі наголо», котрий продовжує точно і натхненно адаптувати стиль Агати Крісті до реалій й орієнтирів сучасного суспільства (дістаючи ножі з піхов задля удару не в чийсь конкретний живіт, а у живіт викривлених цінностей як колективних, так і індивідуальних), соціальні сатира і критика стали ще більш зухвалими, а детективний сюжет ще більш театрально (виключно у хорошому сенсі слова) заплутаним. І цього разу Джонсон дістався монументальної (і монументально прогнилої від самого свого фундаменту і міфу про гріх першої жінки) інституції церкви, котру попри все вселенське лайно все ж поблажливо зобразив небезнадійною… завдяки поодиноким щирим ентузіастам непатріархальної, ненарцисичної, неагресивної віри нової формації (але твердий атеїст і, за його власним визначенням, «єретик» Бенуа Бланк на фінальну месу, розіграну вже за новими правилами і від чистого, навіть якщо все ще сліпого у довірі до «оповідок» серця, все рівно не лишився, гордо і злегка манірно, як і належить ексцентричним приватникам сищикам, вийшовши з душної неоготичної оселі на свіжий двір і делікатно зачинивши за собою важкі двері).
За сюжетом молодий превелебний на ім’я Джад (Джош О’Коннор), який колись був боксером і в стані люті вбив на рингу суперника, тепер замолює кров на руках відданим і завзятим служінням, але все ще подекуди ледь стримує гнів. Тож якось врізавши по пиці ховзкому на язик диякону, превелебний отримує від прихильного і розуміючого наставника (епізодичний Джеффрі Райт) переведення в одну крихітну провінційну парафію, де заправляє харизматичний, але дуже специфічний і егоцентричний монсеньйор Джефферсон Вікс (Джош Бролін).
На новому місці молодий помічник священика (котрий вірить, що заблуканий світ слід не кулаком виправляти, а зцілювати єднанням, а паству не варто протиставляти вовкам, бо від конфронтації вовки стають тільки зліші), що начебто спершу мириться з ворожим і знущальницьким ставленням монсеньйора (коли останній змушує зеленого асистента, що мітить у пастирі, вислуховувати щоразу свою надуману сповідь про рясний яскравий онанізм у дрібних брудних подробицях, аби принизити і типу ткнути пальцем чи радше патріархальним пенісом… без справжньої ерекції…, що той негідний більшого), згодом починає розуміти, що Джефферсон Вікс одних своїх парафіян експлуатує (приміром, юну віолончелістку у виконанні Кейлі Спені, що через загадковий біль більше не може грати, а Вікс обіцяє дівчині чудо зцілення за її величезні чеки), а інших нацьковує і схиляє до ментальної прірви замість того, щоби вчити миру й гармонії у душі (приміром, лікаря-алкоголіка у виконанні Джеремі Реннера, що ніяк не може забути зраду колишньої дружини, вчить не прощенню і життю з чистого аркуша, а тотальному жінконенависництву).
Джад пробує зібрати малочисельну отару завсідників церкви Вікса і переконати, що монсеньйор веде їх не в тому напрямку, та спроба закінчується звинуваченням Юди (ім’я Джад або Джуд є похідним від Юди/ Іуди) у зраді. Тоді між помічником і старим пастирем (озброєним флягою і лексиконом типу «феміністські і марксистські шльондри») стається відверта бійка, в ході якої Джад обіцяє «вирізати» негатив Джефферсона Вікса з цієї церкви і з цих людей, «наче ракову пухлину» (і цю обіцянку душний прихожанин-інфлюенсер, що має пласкі амбіції і тупий хист до політики, записує на відео і викладає в соцмережі). Після сварки, що вже стала публічною, молодий превелебний напивається в місцевому барі, що має акурат дизайнерський антураж у стилі el diablo, і, будучи сумним і нетверезим, випадково відламує наконечник у формі голови вовка-демона в абажурі… Наступного дня на страсну п’ятницю (коли, як відомо, розп’яли Ісуса Христа) просто посеред меси, котра видається ще радикальнішою і ще більш сповненою ненависті ніж зазвичай, монсеньйор Вікс, на хвильку усамітнившись у комірці і «причастившись», падає замертво…, і з його спини стирчить ніж, увінчаний тим самим вовком-наконечником… «Диявол його убив!» – несамовито кричить церковна консьєржка Марта (Ґленн Клоуз), яра релігійна фанатичка, що трохи пізніше, схилившись над гробом, прошепоче: «Не бійся, ти скоро воскреснеш»… (а саме, певна річ, у пасхальну неділю, вийшовши зі склепу, наче з печери гори Голгофа).
Треба нагадати, що в усіх трьох фільмах «Ножі наголо», об’єднаних Еркюлем Пуаро нашого часу Бенуа Бланком в незмінному блакитноокому постзрілому обличчі Денієла Крейґа, режисер і сценарист Раян Джонсон неуклінно протиставляв і протиставляє одну-єдину щиросердну благородну душу групі лицемірів і користолюбців: у першій картині добру немеркантильну доглядальницю-іммігрантку членам-стерв’ятникам родини вмерлого багатія-романіста; у другій – винахідницю новітньої технології водневого палива, котра зупинила розробку свого ж винаходу через небезпечні властивості, групі знову ж таки стерв’ятників, серед яких один попросту вкрав і присвоїв чужу ідею і чуже відкриття, наплювавши на загрозливі показники, а інші збрехали задля власного зиску від тієї паливної піраміди; у третій – священика-альтруїста групі сліпців під проводом священика-ненависника-егоїста.
Тобто Джонсон не просто будує традиційне розслідування з фокусом на епатажній дедукції екстравагантного сищика, а робить сищика кочівною «праведною зброєю» (як і у своєму серіалі «Покерфейс» про мандрівницю-втікачку з даром завжди і на будь-якому обличчі розпізнавати брехню) поряд із беззбройними одиночками, що незмінно страждають від того, що вони є хорошими людьми в реальності, де поганцям живеться значно комфортніше і простіше. Тож можна сказати, що в їхніх майже безвихідних ситуаціях Бенуа Бланк (скептик-гомосексуал у піжонських костюмах) – їхній єдиний Бог.
Бог, який ясно що називає католицьку церкву «храмом зловісності, мізогінії, гомофобії і виправданого насилля» під куполом, який здатен його зацікавити хіба що з суто архітектурної точки зору, проте не тут, не в цій пихато-порожній дірі, щодо якої навіть превелебний Джад свято погоджується, що її неоготичний стиль «має більше спільного з Діснейлендом, ніж із Нотр-Дамом».
Так, Раян Джонсон дотепно, в’їдливо, винахідливо вибудовує цілком реалістичний, логічний і переважно іронічно-цинічний детективний сюжет (який разом із тим допускає позбавлені всякої комедії маленькі драматичні сцени, де священик Джад істинно намагається бути опорою для всякого незнайомця навіть на іншому кінці телефонного «дроту», котрого щось мучить і в котрого болить) на двох головних біблійних міфах, двох головних християнських оповідках (які молодий релігійний ідеаліст і… реаліст водночас схильний захищати лише в тому сенсі, що оповідка чи, іншими словами, релігійна казка – не більше ніж інструмент і провідник, націлений не дурити, а створювати резонанс в глибинах загублених душ): міфі про гріховне яблуко Єви (в Джонсона він перетворюється на пролог-бекграунд про діда і матір майбутнього монсеньйора Джефферсона Вікса, тобто про засновника церкви і «шльондру, що любила дорогі бренди» і була ласа до коштовного спадку, себто до забороненого плоду, тобто про Бога та Єву) і міфі про воскресіння Христа (ясно що тут ніхто по-справжньому з мертвих не повстав, бо, як скаже у моргу Бланк, посмикуючи тілеса Вікса, то «лише кров і плоть», «просто м’ясо», «млинець», «монсеньйор-помідор»…; та і воскресати з місця, обмальованого дітворою пенісами, котрі Марта, свята простота, щиро називає «ракетами», якось не комільфо).
Не менше, ніж церкві, дістається політиці, всі тупі піар-стратегії і кампанії якої уособлює монолог інфлюенсера, котрому «майже вдалося» пролізти в істеблішмент: «Я був республіканським самородком, надією, мав зв’язки і контакти…, та не зміг переконати виборців… Я все спробував. Чіплявся за расу, за гендер, за трансів, за кордони, за безхатьків, за війну, за аборти, за клімат, за тему індукційних плит, Ізраїлю, бібліотек, вакцин, займенників, АК-47, соціалізму, BLM (Black Lives Matter. – Прим. авт.), КРТ (напевно що комплексний розвиток територій у сенсі рівномірного містобудування, хоча таку абревіатуру ще має проросійський пропагандистський телеканал «Київська Русь», що у контексті республіканства, вірніше республіканського трампізму хоч і дрібно, проте теж доречно. – Прим. авт.), ЦКЗ, 5G… Нічого, по нулях, люди стали геть байдужими».
Слідом за церквою і політикою злегка дістається і платформі Netflix (яка купила франшизу «Ножі наголо» після прокатного успіху першого фільму і тепер випускає ексклюзивно в себе, минаючи кінотеатри), бо ніщо сьогодні не спотворює (диванізує і демонізує) соціум і суспільну думку так, як це роблять церковники, політики, соцмережі і стрімінг. Тож на зібранні парафіян Вікса адвокатка Вера (Керрі Вашингтон), яка втрачає віру, жартує (чи ні), що про все це «хтось зніме подкаст, і потім ідіотські версії нас покажуть на Netflix».
Церква, політика, соцмережі і стрімінг роблять суспільство максимально закритим, хоча може здатися, що мало би бути зовсім навпаки. А Раян Джонсон тим часом обирає для своєї чергової містерії класичну загадку «вбивства в зачиненій кімнаті» (це така ж ілюзія ідеального вбивства і неможливості скоєння злочину, як убивство без знаряддя вбивства, приміром бурулькою, що вбила й одразу розтанула). Однак у будь-якому закритому і навіть найзакритішому суспільстві може знайтися настільки відкрита людина (і треба сказати, що попри захоплюючі виступи Джоша Броліна і Денієла Крейґа «божественною» варто назвати гру Джоша О’Коннора, бо зображати настільки безвідносно позитивну людину і бути при цьому настільки цікавим і рельєфно-шорстким – це акторський талант від бога…), що повідчинюються у тій общині всі затхлі кімнати (і пильні розмальовані «ракетами» склепи, і старі як Едемський сад таємниці, і засліплені очі). І навіть найупертіший єретик Бенуа Бланк посеред темного похмурого храму побачить і повірить сонячним променям за спиною осяяної просвітленої фігури…, та на фінальну (вірніше найпершу нову) месу все рівно не лишиться.
Анастасія Лях
Ножі наголо: Прокинься, покійнику (Wake Up Dead Man: A Knives Out Mystery)
2025 рік, США
Продюсери: Раян Джонсон, Рем Берґман, Кеті Макнейлл
Режисер: Раян Джонсон
Сценарій: Раян Джонсон
У ролях: Денієл Крейґ, Джош О’Коннор, Джош Бролін, Ґленн Клоуз, Джеремі Реннер, Керрі Вашингтон, Кейлі Спені, Ендрю Скотт, Деріл Маккормак, Томас Гейден Черч, Міла Куніс, Джеффрі Райт
Оператор: Стів Єдлін
Композитор: Нейтан Джонсон
Тривалість: 140 хвилин/ 02:20
