Опале листя (Kuolleet lehdet)

Шість років тому, коли вийшла стрічка «По той бік надії», фінський режисер Акі Каурісмякі заявив, що втомився і хоче піти з кіно. Хоча й жартома додав, що впродовж усього життя почувався і почувається втомленим, бо, мабуть, втомленим народився. Проте через шість років постановник представив «Опале листя» – ніжну і водночас смішну драмедію про пізнє кохання, котра отримала приз журі на Каннському фестивалі.

Сюжет тут є дуже простим. Паралельні шляхи самотніх героя і героїні кілька разів випадково перетинаються, після чого вони нарешті йдуть на побачення у кіно. Дивляться зомбі-комедію Джима Джармуша «Мертві не помирають», і після сеансу героїня доволі серйозно резюмує, що «поліцейські не змогли б здолати зомбі, бо тих було надто багато». На виході з кінотеатру вона пише на папірці свій номер телефону і дає його героєві. Той пхає папірець у кишеню, але потім, дістаючи цигарки, не помічає, як записка випадає і губиться у калюжі, що стікає в каналізацію. І це буде далеко не остання перепона на шляху цієї немолодої, але по-дитячому наївної і сором’язливої закоханості…

Сам Каурісмякі назвав «Опале листя» загубленим і віднайденим четвертим фільмом своєї «пролетарської трилогії» («Тіні у раю», «Аріель», «Дівчина з сірникової фабрики»), котра вийшла у 1980-х роках. Адже тут герої так само належать до робітничого класу, і живеться їм нелегко. Вона працює у супермаркеті, а потім, коли звільняють за винесений з магазину прострочений бургер, влаштовується посудомийкою у наливайці; а потім прибиральницею на металургійному заводі. Він – металург і пияка, тож його одного дня звільняють за вживання алкоголю на роботі, після чого герой влаштовується на будівництво, проте і звідти його теж звільняють, і так чоловік стає безробітним безхатьком.

Так, звучить як дуже депресивна соціальна чорнуха. Але фільм аж ніяк таким не є. Навіть навпаки, зумисно заперечує будь-яку чорнуху, хоча й сповідує певну меланхолію. Навіть коли герой спить на вуличній лавці. Чи коли героїня вимикає вдома всі електроприлади, бо надходить рахунок за комунальні послуги, котрий вона не в змозі оплатити… Ніщо з того для Каурісмякі не є страшним і безнадійним, не є таким, щоб впасти у відчай. «Я у депресії через те, що багато п’ю. – То нащо ти п’єш? – Бо в мене депресія».

Смотрите легально на MEGOGO

Події відбуваються у рідному для режисера Гельсінкі, як і майже завжди в його фільмах. І так само як завжди, фінська столиця виглядає прозаїчно, буденно, неромантично. Але водночас у сірому повітрі щось злегка іскрить, щось, схоже на любов чи принаймні пошук і бажання любові… У квартирі героїні знаходиться радіоприймач, котрий жінка постійно вмикає, коли повертається додому з роботи. Разом з іншими предметами він виглядає нарочито архаїчно, відгуком двадцятого століття, адже тепер ніхто вже не слухає домашнє стаціонарне радіо. Декорації очевидно повертають глядача у 80-ті, проте з радіоприймача говорять новини, і в тих новинах – про бомбардування росіянами пологового будинку у Маріуполі, торгового центру у Кременчуці, маріупольського драмтеатру… Тож на дворі нібито 2022 рік (до війни і загалом української теми у можливо останньому фільмі фінського метра ми ще повернемося).

Поєднання минулого і сучасного, здається, вказує на часову загубленість чи розмиття часових меж, на відсутність визначеної епохи. Та можливо, Каурісмякі зовсім не намагається стерти час, а лишень поєднує в одному просторі страшну актуальність, про яку не може мовчати, і згадані 80-ті, бо повертається у власну молодість, у власну, можливо, закоханість, коли його втомленість і меланхолія навіть якщо вже й були (тобто точно вже були), проте мали виключно поетичне (викликане душею поета), а не фізичне походження.

Бо ж «опале листя» – це про осінь. А осінь – це про старішання, над яким 66-річний режисер по-доброму іронізує (і самоіронізує, звісно ж). Так, усі жарти про старість стосуються товариша головного героя, котрий постійно тягне того до караоке («Поїхали в караоке. – Круті хлопці не співають. – Ти не крутий»), бо сам обожнює співати і нескромно упевнений, що має винятковий талант і дивовижний баритон: «Досягнеш мого віку, теж матимеш такий голос. – Я до твоїх років не доживу».

Отже, з радіоприймача постійно звучать гарячі новини про війну в Україні. Та неможливо не помітити, що героїня, прослухавши перші одне-два речення про чергове російське звірство, кожного разу перемикає хвилю на музику. І тоді лунає романтична фінська пісня. Про кохання, звісно ж… Це абсолютно точно не значить, що режисер навмисно перемикає увагу з українського питання чи заохочує переключати увагу зі страшного на світле, типу ігнорувати та відхаращуватись від чужого і начебто далекого болю, щоб не псувати собі нерви, адже робочий день і без того був важкий і довгий… Ні. Аж ніяк. Просто Каурісмякі вважає, що музика, кіно, кохання є рятівним кругом від жахіть реальності. І за той круг варто хапатися, аби не збожеволіти і остаточно не зачерствіти.

В караоке друг головного героя каже: «Треба заспівати щось обов’язково національне і романтичне». І в цьому фільмі Каурісмякі, і в попередніх музики доволі багато, але ніколи не звучать світові відомі гіти. Натомість обов’язково лунають фінські містечкові (у хорошому сенсі) пісні. Своє національне (мову, ментальність, мистецтво, ідентичність) Каурісмякі так само захищає, плекає і любить, як і сьогодні українці.

Здається, кожний великий режисер рано чи пізно знімає фільм, в якому зізнається у безмежній любові до кінематографу. Як Скорсезе у «Хранителі часу» чи Тарантіно в «Одного разу в Голлівуді». Тож для Каурісмякі «Опале листя» – теж таке зізнання. Тут величезна кількість кінозгадок і відсилок. Не лише той похід персонажів на Джармуша (до речі, Джим Джармуш є одним з найулюбленіших режисерів Каурісмякі, зі стилістикою котрого фінського майстра ріднить так само витончений гумор і підкреслено неемоційні герої; Джармуш, між іншим, виконав камео у стрічці Каурісмякі «Ленінградські ковбої їдуть до Америки», а потім американський метр у відповідь взяв акторів, котрі грали у Каурісмякі, на ролі у своєму фільмі «Ніч на Землі», де дія однієї з новел відбувається у Гельсінкі). І далі, після сцени у кінотеатрі, повсюдно ненав’язливо і елегантно блідо (наче приглушені вогні рампи) майорить інтелігентний дух кіно. Адже загубивши папірець з телефоном і не знаючи імені незнайомки, герой знову і знову чекає героїню біля того кінотеатру. Знову і знову на екрані пропливають афіші: «Безтямний П’єро» Жан-Люка Годара з Бельмондо, «Рокко та його брати» Лукіно Вісконті з Аленом Делоном…

Каурісмякі так чи інакше згадує всіх найважливіших для себе режисерів. Вклеює епізод-дотеп з двома високолобими розумниками (незла кількасекундна сатира на критиків), котрі після сеансу «Мертві не помирають» нарочито надумано і навіть абсурдно порівнюють зомбі-комедію Джармуша з Годаром і «Щоденником сільського священника» Робера Брессона. А собаці-дворнязі (котра, можливо, є найважливішим образом у цій історії) автор дає кличку Чаплін з невимовленою уголос алюзією на образ Бродяги, звісно ж. Бо Чарлі Чаплін для Каурісмякі найважливіший з-поміж усіх режисерів усіх часів.

Як і завжди, актори Акі Каурісмякі проговорюють емоції, але не грають їх обличчями. Проте цього разу (бо цього разу все дещо інакше) маестро двічі робить виняток. Вперше, коли героїня вкрай несподівано після чергової новини з радіоприймача замість того, аби мовчки переключити на музичну хвилю, люто вигукує «Клята війна!». А вдруге, коли вона щасливо посміхається коханню…

Бо режисер упевнений: по-справжньому жахливим є тільки війна, а по-справжньому непереможною є тільки любов. Решта всього, що трапляється з нами впродовж життя, не є ані страшним, ані безнадійним. І фінансову скруту можна подолати, і безробіття, і пияцтво, і депресію, і самодурне начальство, і самотність… Зрештою навіть товариш головного героя, як розповідає подруга головної героїні, подолав старіння процедурою омолодження і коренем женьшеню.

Анастасія Лях