Питання у тому, чи здатні ми, глядачі, відчути і полюбити Неаполь так само, як його відчуває і любить Паоло Соррентіно… Стрічка «Партенопа», де епізодичну роль виконав Ґері Олдмен, справедливо може здатися найбільш безсюжетною і найбільш порожньою серед усіх робіт Соррентіно (особливо на тлі його попередньої картини «Рука Бога», наповненої щирими спогадами про власну юність). Але заперечувати її красу (а краса для цього режисера важливіша навіть за висміювання і гротеск) неможливо. І це перше кіно у фільмографії Соррентіно, де головну роль виконує жінка. Та воно зовсім не про жінок… Наразі невідомо, чи вийде «Партенопа» в український прокат, але українські кіномани мали змогу побачити стрічку на 8-му Київському тижні критики.
Партенопа – одна з давніх назв Неаполя (рідного міста Паоло Соррентіно). Місто було засноване греками й отримало назву на честь сирени з давньогрецької міфології. За легендою і поемою Гомера сирена Партенопа намагалася спокусити Одіссея, проте той не попався на її чари, і в результаті через ганьбу вона покінчила життя самогубством… У фільмі теж є самогубця, проте не героїня, а той, кого Партенопа більше за всіх любить… Коли у багатій неаполітанській родині чекають на народження дитини (неодмінно дівчинки, як стверджує мер міста), то купують для майбутньої красуні ліжко-карету, а брат ще ненародженої сестри посеред спекотного дня дмухає на материн живіт так, наче паж віє віялом біля змореної сонцем панночки. І Партенопа, народжена буквально у водах Тірренського моря, дійсно виростає принцесою, навіть королевою, та що там, богинею…, котру геть усі навколо жадають… (дебютантка Селеста Далла Порта справді надзвичайно вродлива, проте здається, що за красою її нічого нема…, і не тому, що вродливиця порожня сама по собі чи безперспективна в акторстві, а тому, що автор і постановник зумисно не намагається вкласти в неї щось більше за спокусливу зовнішність…, адже зрештою це хоч і феміноцентричне, але точно не феміністське кіно і, повторюся, взагалі не про жінку).
Замість Одіссея в одіссею тут пускається сама Партенопа. Не у кругосвітню, а в маленьку по Неаполю і трохи островом Капрі. Її умовно казкова (фантазійна, місцями химерна) пригода (котра символізує дорослішання, віддалено схоже на мандри дорослішання героїні Емми Стоун в «Бідолашних створіннях» Лантімоса, причому героїня Соррентіно теж вивчає людей і демонстративно насичує розум інтелектуальними книжками) простягається крізь зустрічі і діалоги з різними людьми: суворим і саркастичним професором антропології (до речі, сарказм – одна з найяскравіших рис людської еволюції); американським письменником, який топить сум в алкоголі; товстосумом-ловеласом на гелікоптері; двома старими кіноактрисами-конкурентками (одну спотворила пластична операція, а інша ховає плішину під перукою); членом мафіозної сім’ї, котрий приводить її на перформанс під назвою «велике злиття» кланів (причому злиття буквально біологічне: злягання дітей двох родин); католицьким священиком, який фарбує волосся у стилі Берлусконі, хоче стати Папою (нагадаю, що раніше Соррентіно зняв сатиричні драмедії і про Сільвіо Берлусконі, і про Ватикан) і жадає богиню попри обітницю перед Богом…
Партенопа – це міф про Неаполь від 1950-го до наших днів (за сюжетом у 1950 році народжується головна героїня, і можливо, це відсилка до сатиричної комедії 1950-го про фашистський період Неаполя «Napoli milionaria» режисера Едуардо Де Філіппо). Про його розкіш і бідність, красу і потворність, мрії і травми, щирість і лицемірство, хаос і порядок, простір і час, землю і море… Більше напевно про море: воду і сіль. Невипадково американський письменник, якого зобразив Олдмен, – це Джон Чівер (який дійсно страждав алкоголізмом, але зміг побороти залежність), візитівкою творчості котрого є оповідання «Плавець», екранізоване у 1968 році з Бертом Ланкастером у головній ролі. Як і фільм «Партенопа», твори Чівера поєднували обивательський реалізм із символізмом і магічним реалізмом, а зокрема «Плавець» розповідав про немолодого вже чоловіка, котрий буквально плив ланцюгом басейнів додому, і той заплив був метафоричною рефлексією, осмисленням минулого і помилок, ілюзією повернення молодості і втраченого щастя… «Неможливо бути щасливим у найкрасивішому місті на світі», – говорить брат найкрасивішої дівчини, неспроможний бути щасливим у коханні до рідної сестри. Як і «плавець» Джона Чівера, Паоло Соррентіно пускається водами неаполітанського узбережжя, пливе додому, згадуючи юність, приймаючи старість і приймаючи рідний дім як у пишноті, так і в руїнах.
Смотрите легально на MEGOGO
«Про що ти думаєш?» – питають чоловіки у Партенопи, але вона не має відповіді. «Про що ти думаєш, Неаполю?» – ніби запитує режисер, і ясно що запитання лишається без відповіді. Соррентіно точно не намагається розповісти історію про реальний Неаполь, він розповідає свою фантазію про нього. У цій фантазії попри почварства і вади місто є раєм, не божим, а маленьким авторським раєм великої нескінченної краси, вірніше краси, яка перманентно вмирає і народжується наново. «У тебе порожні очі», – говорять Партенопі, котра не вдивляється, а просто спостерігає за людьми довкола себе, як місто не дивиться, але спостерігає за своїми мешканцями. А Партенопа майже на все відповідає «Яка дурнувата ідея», наче богиня чи муза, що стомилася від нескінченних людських думок і планів.
Якщо Партенопа – персоніфікація Неаполя, то відчайдушно закоханий хлопчина, котрий зрештою, не знайшовши взаємності, залишає місто, щоби потім колись повернутися, – це сам Паоло Соррентіно. І звичайно, невипадково Партенопа вивчає саме антропологію (за сухим визначенням науку про походження та розвиток людини, за глибинною суттю – найбільш загадкове вчення про найбільші загадки найбільш загадкового виду…; «Біллі Вайлдер – великий антрополог», – жартує режисер вустами персонажа-професора, таким чином називаючи Вайлдера одним із своїх учителів, а його фільми – гострим і тонким вивченням людини). «Що таке антропологія, професоре?» – допитується Партенопа. «Уміння бачити», – зрештою відповідає її наставник. Можливо, саме Неаполь (місто натхнення) навчив постановника бачити так, як він бачить; бачити красу і потворність нероздільно одна від одної. Адже не лише жадана красуня уособлює у цій картині Неаполь, а і химерне патологічне дитя, складене з води і солі, наче море. Можливо, кожний персонаж у цій дивній мандрівці на місці – це тією чи іншою мірою Паоло Соррентіно. І кожний персонаж – тією чи іншою мірою Неаполь. І всім (і плавцеві, і Одіссею, і митцю) важливо рано чи пізно нарешті доплисти додому.
Анастасія Лях
Партенопа (Partenope)
2024 рік, Італія/ Франція
Продюсери: Лоренцо Мьєлі, Ентоні Ваккарелло, Паоло Соррентіно
Режисер: Паоло Соррентіно
Сценарій: Паоло Соррентіно
У ролях: Селеста Далла Порта, Ґері Олдмен, Стефанія Сандреллі, Луїза Ранієрі, Даніеле Рієнцо, Даріо Аїта, Ізабелла Феррарі, Сільвіо Орландо, Пеппе Ланцетта
Оператор: Дарія Д’Антоніо
Композитор: Леле Маркітеллі
Тривалість: 136 хвилин/ 02:16
