Під замком (Locked)

Білл Скашґорд і Ентоні Гопкінс грають одвічне протистояння між біднотою та елітою у камерному герметичному трилері «Під замком» (або «Замкнено», або «Замкнений») і красномовно доводять, що порозуміння і примирення між цими класами за жодних умов неможливе… Фільм є ремейком аргентинської стрічки Маріано Кона «4х4» і поставлений режисером Девідом Яровескі («Брайтбьорн»).

Дія починається з божевільного ритму великого міста, зі хриплого голосу і перекошеного обличчя неблагополучних кварталів, з волоцюг і юродивих, що слугують за візитівку найнижчих низів. Дрібний крадій Едді, що ховає сутулість і крихти блідого сорому у рожевому худі (в оригіналі злодій був одягнений у рожеву футболку), намагається домовитися з хазяїном приватного автосервісу, котрому давно заборгував чотириста баксів, про ще один ремонт у кредит, бо ж тачка йому конче потрібна і якомога швидше (і для роботи, бо Едді начебто працює кур’єром, хоча радше він чеше, що працює кур’єром, а насправді вештається вулицями там-сям без роботи і без мети; і для того, щоби забрати малу доньку зі школи, адже пообіцяв, хоча Едді вкрай рідко дотримується обіцянок).

Коли ж домовитися з розлюченим механіком ніяк не виходить (а очевидно, що Едді з таких хронічних пустобрехів, яким ніхто уже не вірить, бо ті безсовісно вичерпують усі кредити довіри), герой (ясно що не поїхавши за дочкою і навіть не відповівши на її дзвінок, бо крихти блідого сорому не дозволили язику вчергове розказувати наївній дитині сон рябої кобили про «зайнятість татуся») продовжує вештатися і (що є для нього звичною справою) зазирати в припарковані автомобілі задля незначної наживи. І Едді виявляється настільки йолопом, що навіть не думає що-небудь запідозрити чи бодай засумніватися, коли натрапляє в такому районі на ексклюзивний люксовий джип Dolus (спеціально створений для фільму за 1,3 млн доларів на базі Land Rover Defender, який власне і зветься 4х4) з відчиненими дверцятами, наче джентльменське запрошення у чорний тонований ад.

Звісно, «Під замком» (ані оригінал, ані тим паче ремейк) є далеко не першим так званим клаустрофобним монотрилером про намагання протагоніста вибратися з умовного ящика-пастки (приміром, у «Похованому живцем» Раян Рейнольдс упродовж всього фільму силився вибратися з труни, у «Кисні» Мелані Лоран намагалася відчинити медичну кріокапсулу, а в нещодавній українській «Мишоловці» Юрій Кулініч пробував прокопатися на поверхню з засипаного бліндажу). Та сюжет Маріано Кона вирізняється тим, що миша у пастці змушена протистояти не стільки обставинам, скільки антагоністові – людині, що розставила мишоловку.

Смотрите легально на MEGOGO

Причому так само, як і в стосунках між людиною та мишею, не існує ніякої особистої ворожнечі і навіть жодного особистого зв’язку: просто дурний і зухвалий гризун заліз до людського будинку, а хазяїн поставив незваному гостю капкан, аби той не погриз цінні речі і не поживився дармовим сиром (і тільки особлива, виняткова, надмірна, нездорова, скажена, маніакальна жорстокість людини стосовно впійманої миші вказує на наявність травматичного досвіду, коли якийсь зовсім інший шкідник, якийсь гидкий і паскудний щур так само сунув свого безцеремонного носа в чуже благо і не просто похарчувався їдлом, а вкусив за палець і зверху нагадив і передав якусь смертоносну заразу, якийсь хантавірус у своєму лайні та слині, від чого помер хтось дуже і дуже близький).

Здавалося б, лють персонажа Гопкінса є цілком зрозумілою, а методи хоч і повністю аморальними й антигуманними, та виправданими (бодай частково) пережитим болем утрати, скорботи і неможливості збагнути безглуздість завданої «шкоди», коли шкідникові виявилося замало просто пожерти і піти. Однак автор одразу розставляє чіткі симпатії і антипатії: хазяїн автівки – монстр, а в’язень автівки – жертва. Загадковий сер Вільям, володар «Долуса», своєю виховною ідеєю і нещадним дидактичним підходом дуже нагадує помираючого від раку (власне, Вільям теж помирає) серійного садиста Джона Крамера з горор-франшизи «Пила», котрий через свої божевільні пастки намагався змусити десятки і десятки нікчем, яким пощастило жити і не хворіти, по-справжньому цінувати життя (і котрий удостоївся авторського і відповідно глядацького співчуття аж і лише у десятій частині франшизи). Вільям натомість учить безвідповідального Едді (не першого, але останнього) відповідальності.

Режисер майстерно нарощує напругу та градус тортур. І те, що відбувається в кадрі, є не стільки протистоянням, скільки грою ляльковода з маріонеткою, бо перший контролює геть усе, а друга не контролює геть нічого. На відміну від згаданих монотрилерів (а оскільки Ентоні Гопкінс грає переважно лише голосом без безпосередньої появи на екрані, за винятком кульмінації, то і «Під замком» варто вважати монотрилером), де дія була гострою, інтенсивною, проте статичною (ні труна, ні кріокапсула, ні бліндаж нікуди не рухалися), Яровескі пропонує і статику, і динаміку, бо спершу Едді змушений сидіти і терпіти холод/ спеку з кондиціонеру, гучну музику з магнітоли, удари током із сидіння…, а потім машина на дистанційному керуванні пускається у смертоносну одиночну гонку містом і залучає до гри випадкових невинних перехожих (або невинних невипадкових), котрих містер Вільям з легкістю готовий (чи з важкістю на серці, та все одно готовий) переїхати, навіть якщо це дитина.

«Під замком» маніпулює глядачем (поки глядач гадає, що Вільям маніпулює Едді). Маніпулятивною є сама побудова конфлікту, в якому ми бачимо злодія-жертву і лише чуємо голос чесної людини-маніяка. Голосу співчувати вкрай важко, до того ж за голосом аж до останньої миті немає історії, немає бекграунду. Тоді як історію Едді нам скрупульозно розповідають від самого початку (до потрапляння у пастку), і кидають погляд героя на дитячий велосипед, який він типу хотів би придбати (чи вкрасти) для доньки, бо він насправді люблячий татусь, хоча й базікало і лайдак; і показують, як той поїть спраглого пса, котрого хазяїн, пішовши по справах, зачинив у машині. Вільям теж заслуговує на історію, та автори хоч і розповідають його трагедію кількома реченнями, показують лише безсердечне чудовисько.

Не маючи між собою прямого особистого зв’язку, Едді та Вільям яскраво являють собою боротьбу класів, споконвічну ненависть бідних до багатих і споконвічне презирство багатих до бідних (і це коло замкнене на замок без ключа). Бідні впевнені, що влада і гроші дістались багатим несправедливо, а багаті вважають, що бідні мають рвати зад на роботі, щоби чогось досягти. Мистецтво ж (навіть мейнстрим і особливо мейнстрим) зазвичай і здебільшого симпатизує бідноті, адже в кінозалах тільки останній ряд з кріслами «люкс» розрахований на багатшу публіку, решта рядів – для решти.

Анастасія Лях