Присяжний № 2 (Juror No. 2)

Юридичний трилер Клінта Іствуда неприховано алюзує до «12 розгніваних чоловіків», але на відміну від п’єси Реджинальда Роуза і відповідно геніальної екранізації Сідні Люмета (котра, до речі, цілком могла би називатися «Присяжний № 8», виокремлюючи персонажа Генрі Фонди) «Присяжний № 2» чітко вичленовує із загальної дискусії головного героя і робить потужну безособистісну історію хоча й менш міцною, проте дуже особистою, вірніше максимально особистою, настільки, наскільки це тільки можна уявити в обраних сюжетних обставинах.

А сюжет розгортається у штаті Джорджія навколо репортера скромної місцевої світської хроніки Джастіна Кемпа у виконанні Ніколаса Голта (цікаво, що реальний поточний губернатор цього штату має таке саме прізвище, що й герой, – Браян Кемп). Молодий чоловік подолав складний період свого життя, зокрема алкоголізм, і тепер очевидно, що в нього усе ок, усе налагоджується: симпатичний будинок, симпатична вагітна дружина, непильна робота і чотири роки тверезості. Також цілком очевидно, що він – хороша людина: і про жінку ніжно турбується, і дитячу кімнату для майбутньої дитини облаштував, і на вулиці підняв і віддав незнайомій жінці телефон, що та вронила (незнайома жінка – це прокурорка у виконанні Тоні Коллетт), і став присяжним у резонансній справі про вбивство, аби безкорисливо виконати свій громадянський обов’язок.

Але на першому ж судовому засіданні, вислуховуючи з вуст адвоката і прокурорки матеріали справи, Джастін Кемп, перебуваючи у геометрично наростаючому шоці, розуміє, що вбивство, про яке йдеться, насправді скоїв він, навіть про те не підозрюючи. Адже саме він був у тому барі у той самий вечір, коли між жертвою і обвинуваченим розгорілася «романтична» сварка, дівчина вибігла з бару під дощ і пішла по проїзній дорозі у темряву, а розлючений бойфренд, за котрим тягнулися і деякі бандитські гріхи, і репутація аб’юзера, начебто наздогнав і вдарив тупим предметом на смерть. Насправді ж це Джастін Кемп сів за кермо в розхитаних і пригнічених почуттях і випадково «щось» зачепив на шосе. Гадав, що оленя, і той утік, бо дівчину, котра від удару автівкою впала униз до річки на каменюки, він не побачив…

Усвідомлення приголомшливої правди не є головним твістом, вірніше не є головною інтригою, адже стається у перші ж хвилин двадцять хронометражу (напевно що такий ударний твіст на самому початку історії можна порівняти з радикально різким поворотом «Психо», коли Гічкок ризикнув убити центральну героїню у перші пів години). Інтрига ж полягає у подальших рішеннях і діях Джастіна Кемпа, присяжного номер два, котрому доводиться вести дискусію у кабінеті засідання дванадцяти присяжних таким чином, аби виправдати (чи принаймні посіяти насіння обґрунтованого сумніву) невинного і водночас не посадити самого себе. Але що як не вдасться? Що обере «хороша людина»: свою чи чужу свободу, притому що чужа є законною і об’єктивною, а своя суб’єктивною…, чи «правда і справедливість не завжди одне і те саме»? І ще важливіше питання: що обере ідеалізоване уявлення Клінта Іствуда (і паралельно ідеалізоване уявлення глядачів, що може не збігатися з ідеалізованим уявленням автора) про американський закон і закон загалом?

Смотрите легально на MEGOGO

Втім, прихована відповідь міститься на самих вступних титрах і найпершому кадрі. На титрах нам показують богиню правосуддя Феміду, котра тримає в одній руці меч, а в іншій – терези, і очі (погляд) котрої закриває пов’язка (як відомо, меч символізує покарання винних, терези – суддівський процес, де зважуються аргументи за і проти, а пов’язка – неупередженість закону і вердикту, бо закон не має дивитися, адже будь-який погляд є суб’єктивним апріорі за своєю суттю, закон має діяти наосліп). А на першому кадрі метафоричним «безшовним» переходом нам показують акторку Зої Дойч, дружину Кемпа, в аналогічній пов’язці на очах, яку на неї надягнув люблячий чоловік, аби підігріти інтригу і зрештою… показати дитячу кімнату-сюрприз. І цікаво, що її сліпота у моменті – це не про безпристрасність, а навпаки про пристрасність, хвилювання, настроєність на певний результат, не на дилему між негативом і позитивом, а виключно на позитив. Тобто режисер нам одразу говорить про те, що реально сліпий закон, що керується виключно правом і правдою, – це здебільшого недосяжний канон, а удавано сліпий закон – це система, запрограмована на суб’єктивно «позитивний» результат (позитивний, звісно, з її точки зору).

Нагадаю, що в «12 розгніваних чоловіках» (камерних на відміну від стрічки Іствуда, де вся дія відбувалася в стінах однієї кімнати) йшлося про ухвалення рішення щодо справи юнака, котрий начебто убив батька і котрому у разі вердикту «винен» була гарантована страта. І там так само, як у фільмі Іствуда, спершу одинадцять присяжних (з яких хтось був категорично упевнений в аргументах прокурора, а хтось просто дуже хотів додому) хочуть проголосувати за кінець життя хлопця і тільки один, присяжний номер вісім, зупиняється, щоби принаймні зважити і подумати, бо людське життя щонайменше вартує часу, витраченого на полеміку про справедливість і правомірність його обірвати. Але в «12 розгніваних чоловіках» ні для кого з дванадцяти персонажів історія не була особистою (власна совість була для кожного особистою, але не історія, бо в тому, власне, і суть присяжних), і тому в мінімалістичній гострій концепції не існувало нічого поза дискусією у кабінеті.

Іствуд же не має в озброєнні настільки ж сильних і акторськи вправних діалогів. Але має емоційного і психологічно-етичного джокера в рукаві. І тому перекладає багатоголосий зовнішній диспут в єдиний (одноголосий) внутрішній конфлікт. І так, 94-річний консерватор (не у політичному сенсі слова) Клінт Іствуд, який багато років тому навіть був мером одного дуже невеличкого каліфорнійського містечка і певною мірою теж мав необхідність «зважувати» і представляти закон… реальний закон, а не той, що у старих вестернах…, відмовляється погоджуватись із системою (котру часто генерує і плекає кіно), в якій хороші хлопці уникають відповідальності, бо… хороші, а погані караються не за конкретику, а за вельми абстрактну «істину», бо… погані.

Анастасія Лях