Серце звіра (Heart of the Beast)

Може здатися, що це просто вкрай сентиментальна і вкрай сльозлива історія, і не стільки про жорстке виживання в дикій природі, скільки про зворушливий метч між людиною і твариною. Проте насправді нова робота доволі нестабільного режисера Девіда Ейра (котрий після комерційної подушки з кількох типових бойовиків із Джейсоном Стейтемом зняв щось очевидно що для душі і глядацької, і своєї, і повернувся до співпраці із Бредом Піттом аж через дванадцять років після виходу воєнної драми про долю одного американського танка наприкінці Другої світової «Лють») передовсім і не про виживання, і не про телячі ніжності…, а про війну (знову ж таки) та її особистісні (колективні, національні та міжнародні лишаються поза кадром) гіркі, плачевні, сумні, болісні, незагоєні, невиліковні, мозольні, посічені, шрамовані і трагічні наслідки.

Важливо, що аварія літака (старенького двомісного гідроплана) над безлюдними суворими рельєфами холодної навіть всередині літа Аляски, про яку (себто аварію) йдеться в синопсисі, стається зовсім не на початку фільму. Важливо, що спершу нам показують не лише теплі особливо близькі стосунки між колишнім військовим спецпризначенцем Джеймсом Бельмонтом і його бойовим собакою Одіном (класичною німецькою вівчаркою, що з щенячого віку опинилася в армії і буквально все своє життя відбула розвідницею на фронті, абсолютно не знаючи цивільного мирного буття…, і котра впродовж стрічки постійно доводить відповідність своєму імені, так само, як і верховний бог германської міфології, уособлюючи не тільки міць, владу, війну…, а і мудрість та зцілення), а і їхній свідомий вибір віднайти заповітний спокій не серед людей (навіть мирних і далеких від будь-яких озброєних баталій), а виключно удвох.

Саме для цього (щоби бути удвох і не чути ані жодних пострілів, ані жодного неприродного шуму) Одін і Джеймс, вийшовши після низки серйозних поранень на заслужену пенсію, власне і прилітають на край Аляски (з палаткою, вудкою і надією нарешті побачити кольорові сни замість монохромних кошмарів-флешбеків), де в літню пору просинаються великі бурі ведмеді (грізлі та велетенські кадьяки, що набирають колосальну вагу завдяки раціону з жирного лосося), розгулюють незграбні гігантські лосі, річки рясніють лососевим нерестом, тундрою нишпорять вічно голодні вовки…, в глибині фіордів ніби завмирають простір і час, гудять самі лише водоспади, що перекрикують навіть грозу…, а небо освітлюють білі ночі в очікуванні прийдешнього холоду, темряви і магії північного сяйва… (у певний момент, момент кульмінації чарів і кульмінації смутку, Одін і Джеймс побачать полярну люмінесценцію, хоча в реальності північне сяйво видиме тільки взимку під час довгих чорних ночей).

Щоби ми, глядачі, відчули, наскільки цим двом добре і вичерпно бути тільки удвох, буквально на одну-дві сцени з’являється єдиний (не рахуючи епізодичної корінної дівчини, котрою сюжет відкривається і замикається, і котра символізує інший початок, вільний від важких свинцевих – хоча «екологічна» армія США перейшла, як відомо, на безсвинцеву зброю зі сталевими та мідними кулями – ремінісценцій, для пошматованого і фізично, і ментально ветерана) другоплановий персонаж у виконанні Дж. К. Сіммонса (ще один мандрівник у пошуках тиші та усамітнення, колишній золотошукач, який не шкодує за минулими часами золотошукання, бо «тим золотим бізнесом керують украй мерзенні люди»…, як і Джеймс не шкодує за бойовим минулим, бо – ця репліка лишається поза кадром, але вона більш ніж очевидна – війною керують так само наймерзенніші з-поміж людей), який (аби не бути «третім зайвим» і чудово розуміючи недоречність і непотрібність свого втручання в чужу маленьку ідилію) дуже скоро зникає зі своїм човном у світанковому серпанковому небутті, лишаючи тих, кому так гарно і любо удвох, знову удвох…

До сцецпризначенця Бельмонта нібито є питання (до Одіна, певна річ, нуль претензій, як і до неймовірної гри вівчарки на ім’я Убер, яка виконала трюки з підстраховкою трьох своїх синів-дублерів: Сіки, Райкера і Хондо), бо є нагальні питання до воєн Америки (особливо сьогодні). Та той факт, що герой так саможертовно і безвідносно, і навіть безтямно любить собаку…, буцімто знімає з нього відповідальність за американські гріхи… чи принаймні прощає зроблене «в іншому житті»… Можна подумати, що фільм тримається на суперзірковому Пітті. А можна подумати навпаки, що вражаюче розумний пес (тотально живий, не комп’ютерний, комп’ютерні тут лише вовки і ведмідь, ну і момент, де вихор вириває Одіна з літака під час падіння) несе настрій і вагу цієї драми (і пригоди, і жаху, і меланхолії) самотужки, бо зірковий партнер типу відпочиває на хвилі зірковості. Проте насправді два актори працюють саме в тандемі, виснажуються в єдиному ритмі, грають в єдиній тональності, відчуваються єдиним цілим… І здається, той факт, що в реальності Бред Пітт знову почав зловживати алкоголем після десяти років зав’язки, максимально доречно позначається на його травмованому героєві, котрий то ридає і майже падає в прірву, то твердо хапається за життя (і своє, і друга) не менш відчайдушно і переконливо, ніж собака тримається за єдині прив’язаність і довіру.

Ейр відмовляється від «милоти» на користь натуралізму, тож «Серце звіра» (в назві котрого сховані обидва серця: і людини, що звіріє за певних обставин, і звіра, що буває поводиться і відчуває цілковито по-людськи) нагадує гібрид «Хорошого хлопчика» Бена Леонберґа й «Уцілілого» Іньярріту. Проте знову і знову (кошмарними спалахами, рецидивними спогадами, тілесно-душевними корчами) повертається до війни. І ці двоє в пошуках свого особистого раю якнайдалі від учорашнього пекла буквально і фігурально символізують її (війни) травми. Один – із ПТСР, шрамами, судомами, заціпеніннями, слабким зношеним серцем… Другий – із ПТСР, шрамами, протезом на лапі, титановими зубами… Ламані-переламані, биті-перебиті, шиті-перешиті, зв’язані-перев’язані…, наче два чудовиська Франкенштейна… Хоча ні, чудовисько – то війна, а вони – хитка, скалічена, але вперта надія на мир.

Анастасія Лях