Служниця (The Housemaid)

Екранізуючи доволі гучний роман американської письменниці Фріди МакФадден, режисер Пол Фіґ, як і у випадку з іншим детективно-психологічним трилером «Проста послуга» (до якого точно не варто було знімати вкрай надуманий і нісенітний сиквел), вдається до іронії і навіть комедії, хоч і не так відверто і незамасковано (до речі, в обох стрічках ідеться про ідеальне сильно красиве багате подружжя, в яке додається нібито «третя зайва» з геть іншого соціального прошарку: там це була типу раптова «подруга» у виконанні Анни Кендрік, яка влилася таким собі домашнім компотом в мартіні-стайл Блейк Лайвлі і Генрі Голдінга, а тут – хатня робітниця у виконанні Сідні Свіні, що «забруднила» своїм безхатьковим лайфстайлом порцеляна-стайл, вірніше фамільна-порцеляна-стайл Аманди Сайфред і Брендона Скленара (останньому після серіалу «1923» і камерного трилера «Drop», ну і ще однієї відомої скандальної мелодрами з тією ж Блейк Лайвлі… дають ролі виключно ідеальних чоловіків)).

За сюжетом подружжя Ніни та Ендрю Вінчестерів (уже одне тільки прізвище звучить і як пихатий родовий маєток, що ховає по закутах темні таємниці, і як рушниця, що неодмінно вистрілить у заключному акті) наймають служницю на ім’я Міллі, котра підсовує фальшиве резюме і приховує не тільки той факт, що є бродяжкою, а і що відсиділа десять років у тюрмі за вбивство… І будинок, і бездоганна вродлива білява янгольська господиня Ніна в завжди білосніжному твіді ніби з останніх колекцій Chanel… здаються випраною і випрасуваною ідилією на сто мільйонів баксів (до того ж хазяйка така привітна, гостинна, дружня…).

Якщо не враховувати сигнальні «червоні прапорці»: моторошний ляльковий будиночок всередині будинку, що є точною копією реального дому (горори на кшталт «Єретика» і «Реінкарнації» не брешуть: такі мініатюри завжди не до добра); мансардну кімнату для служниці з замком на дверях без ключа і вікном, що не відчиняється; лячно депресивну донечку господарів, що ходить на балет (знову ж таки горори не брешуть: тож якщо вірити – а не вірити підстав немає – «Чорному лебедю», то є максимально садомазохістське заняття, на яке тільки можна віддати дитину) попри повну відсутність фізичних даних для того і каже, що «сік – це привілей, який вимагає бездоганно чистої склянки»… (пізніше від інших персонажів цієї provocation і false flag казки про букет тиранії за трояндовим фасадом… ми почуємо аналогічні маніакально-фашистські сентенції про те, що «волосся – це привілей» і «зуби – це привілей»).

Резонність «ред флагів» дається взнаки вже другого робочого дня, коли Ніна з янгола перетворюється на демона і закочує феєрично психопатичну істерику на адресу повністю безпідставно звинуваченої у недбальстві Міллі… І тільки чарівний сердечний адекватний приязний Ендрю, під яким сяє аж засліплює шовкова грива білого коня…, здається єдиним променем нормальності й надією на порятунок з цього пекла…

Напевно що Пол Фіґ цілковито, без жодних самообманів розуміє і радо вітає той факт, що переносить на екран геть не ту витончено заплутану «Служницю», котру 2016-го випустив Пак Чхан Ук на базі роману Сари Вотерс «Оксамитові пальчики». Режисер не гірше за критиків (у даному випадку передовсім літературних) знає, що книга Фріди МакФадден – це таке ж «порно»-чтиво для домогосподарок, що і горезвісні «П’ятдесят відтінків сірого», тільки без БДСМ…, тобто ні, якраз із БДСМ, тільки таким, де не працює стоп-слово… І чудово розуміючи, що тільки гострий (буквально ріжучий кутом розбитої на друзки порцеляни) кульмінаційний твіст рятує цей дуже умовний і надто по-нацистськи зосереджений на білих зубах і білому волоссі трилер від звання «гарячого борщу на голих грудях», робить усе з режисерської точки можливе, щоби різкий поворот порадував глядачів (принаймні тих, хто не блює на шалених атракціонах) не менше за віраж на американських гірках.

Найбільший фашизм відбувається не в державах, а у сім’ях за зачиненими дверима. І якщо з нації фашизм можна викоренити, при цьому не зруйнувавши незворотно саму націю, то з родини ніколи. І якщо в націях зазвичай усе є саме тим, чим виглядає і чим здається (якщо ви, певна річ, не валянок, нездатний відділити зерна від полови і відрізнити реальність від фейків), то в сімействах можлива каверза, що переконливо зображує чорне білим, а біле чорним…

Окрім твісту і фірмової легкості режисури Пола Фіґа «Служниця» має ще один козир… у рукаві білого (кремового, вершкового, пастельного, кольору слонової кістки чи шампань…) твідового жакета: це гра Аманди Сайфред, яка завжди була і лишається набагато більш складною і багатобічною актрисою, ніж загал про неї думає і ніж каже її порцелянове личко схрещеної з херувимом барбі. Тож якщо за дверима раю подекуди вельми неприємним (кошмарним) сюрпризом ховається ад, а за дверима казки про Попелюшку – казка про Пряниковий будиночок чи Синю бороду…, то за дверима тихоні Аманди Сайфред ударним сюрпризом ховається вир нерозкодованого (поки що) артистизму.

Анастасія Лях