Субстанція (The Substance)

Цей американський сатиричний боді-горор від французької режисерки-сценаристки Коралі Фаржа став найяскравішим гітом цьогорічного Каннського фестивалю, де отримав приз за найкращий сценарій, і після того досить швидко просто з жару, так би мовити (і це невипадковий фразеологізм, адже у фільмі смажиться дуже багато їжі від символічної яєчні у вступній сцені до нарочито бридотної кульмінації, вірніше однієї із багатьох нарочито бридотних кульмінацій, де героїня Демі Мур смажить індичкові нутрощі і кров’янку, і ще чимало всього, забризкуючи геть усе знову ж таки напрочуд символічним у контексті цієї стрічки жиром) дістався українських кіноманів завдяки 15-му ОМКФ.

Канни, боді-горор, жінка-режисер, епатаж… У такому контексті одразу згадується, ну звісно ж, скандальний «Титан» Жулії Дюкорно. І за ефектом ці фільми справді чітко римуються, хоча за стилем і суттю абсолютно різні.

У вступному кадрі бачимо на екрані звичайну окату яєчню з одного яйця. Чиясь рука (чия саме, авторка так і не покаже, та то і неважливо, бо не про те історія…, але рука точно чоловіча, і так само чоловічий голос відповідатиме на запитання стурбованої героїні у слухавку) вводить через шприц якусь речовину прямісінько у жовток, і тієї ж миті жовток починає ділитися, як діляться клітини чи одноклітинні організми, і на екрані з’являються вже дві яєчні. Майже однакові, але не зовсім. Друга більш свіжа, більш рівна, більш кругла, більш ідеальна… Та потім рука ті два жовтки бере і… спресовує в єдине ціле.

Далі маємо ще один вступ. У ньому нам показують, як цементують зірку на голлівудській Алеї слави. Це зірка вигаданої акторки Елізабет Спаркл (sparkle у перекладі з англійської означає «блиск», що, звісно ж, теж невипадково). Спершу та зацементована зірка, гладенька, новенька й блискуча, сяє, як голлівудська посмішка…, та згодом, заяложена чобітками, що щоденно по ній топчуться, блідне, сіріє, тьмяніє; мармур дає тріщинки, наче зморшки на старіючому обличчі; чиїсь голоси кажуть «А пам’ятаєш, вона знімалася у тому фільмі…, як там її звати…». Незгадане ім’я поливають дощі, на нього сиплеться сніг… (хоча ясно що в Каліфорнії не буває снігу). І зрештою якийсь перехожий на зірці Елізабет Спаркл не навмисно, а випадково (ну бо таке буденне рутинне життя) впускає з рук якийсь біг-мак чи чизбургер, і вкарбоване в землю типу на довгу чи навіть вічну пам’ять ім’я колись відомої і навіть оскароносної актриси виглядає «обриганим» кетчупом і шматочками дешевого фаст-фуда.

Ну а далі Елізабет Спаркл (Мур) показана нам геть самотньою у її лос-анджелеських апартаментах з видом на Голлівудські пагорби, телевізором, де цілодобово йдуть нескінченні шоу і вікторини, і величезним портретом її молодої на стіні у вітальні-студії. «Оскар» певно десь на поличці стоїть, і служниця змахує періодично з нього пилюку. Але тепер Спаркл радіє вже з того, що є ведучою фітнес-програми для домогосподарок. Тобто була ведучою. Адже просто у її День народження цинічний огидний телепродюсер (Денніс Квейд у наймерзеннішій з наймерзенніших ролей), об’ївшись королівських креветок і забризкавши геть усе соусом і панцирним дрантям, повідомляє, що канал із нею «з превеликою вдячністю» прощається, бо для шоу потрібна свіжа кров (не старше тридцяти), а «у п’ятдесят вже все… кінець» (хоча насправді Демі Мур уже 61).

Смотрите легально на MEGOGO

А тут ще й монтажники зривають з білборду її рекламу зубної пасти… І світ, здається, несеться в тартарари. Тобто її світ, світ Елізабет Спаркл, розвалюється на друзки, розколюється на скалки, як розбита світлина… Допоки не з’являється химерний шанс… поділитися, як та яєчня, отримавши більш ідеальну та свіжу копію (Марґарет Кволлі).

«Краще б у неї була друга пара цицьок на обличчі, ніж той великий ніс», – жартують на кастингу двоє чоловіків, обираючи молоду «свіжатинку» замість відправленої на пенсію старої зірки. А коли на прослуховуванні з’являється героїня Кволлі, схвально кивають: «Оо, у цієї все на місці». І про цицьки на обличчі, і про «все на місці» саркастична авторка-режисерка Коралі Фаржа шокуюче ще раз пожартує у фіналі, так, що її жарт запам’ятається геть усім поціновувачам жіночих принад і точно буде снитися у нічних кошмарах… Хоча насправді то тільки здається, що режисерка висміює і критикує світ чоловіків, що ставляться до жіноцтва як до м’яса (згадаймо сатиричний трилер «Свіжатинка»), бо в реальності вона висміює (попри жаль і співчуття) саме жінок і знаменитих, зіркових жінок зокрема, котрих можна побачити у численних монстродобірках, якщо загуглити «жертви пластичної хірургії» (і гіркий крінж про те, «де тут шукати вухо, аби почепити сережку», не такий вже і далекий від дійсності).

Цікаво, що символічний акцент на зірці з Алеї слави, котрим Фаржа, сардонічно повертаючись до м’ясних грудків на пам’ятній плиті, обрамлює свою тотально глузливу і водночас сумну історію, римується з аналогічним акцентом нещодавньої «МаХХХін», де був знаковий кадр з гасінням сигаретного недопалку об зірку всіма забутої секс-діви німого кіно Теди Бари… Взагалі алюзій до кіно і літератури тут набагато більше, ніж здається на перший погляд. Бо на перший погляд маємо сучасну фемінну (не плутати, не феміністичну, радше антифеміністичну, бо Фаржа якраз демонструє монструозні наслідки жіночої залежності від чоловічої сексуалізації жіночого тіла і веде героїню не до емансипації та звільнення, а навпаки, до максимально гротескного догоджання чоловічим правилам) версію «Портрета Доріана Грея (недарма ж у квартирі висить на всю стіну портрет) і фемінну версію маскулінних боді-горорів Девіда Кроненберга. Та насправді омажів і цитат тут значно більше.

Якщо починати все ж таки з очевидного Кроненберга, то вже найперше ділення яєчні в кадрі, з котрого народжується жовток-близнюк (і подальше ділення головної героїні), натякає на «Зв’язаних до смерті», отвір у тілі для передачі даних – на «Екзистенцію», а фокус на мусі, що борсається у келиху Денніса Квейда, – маленький прихований натяк на «Муху». Але якщо роздивлятися покадрово інші штрихи та деталі, то можна розгледіти купу відсилок до альтернативних культових горорів (і не обов’язково боді-). Адже моторошний червоний коридор телекомпанії нагадує «Сяйво» Кубрика, одержимість героїні телеславою нагадує «Померти заради» Ґаса Ван Сента, монстр нагадує людину-слона Девіда Лінча, кривава злива на сцені під завісу – це, звісно, «Керрі» знову ж таки за Стівеном Кінгом, а гумор… – доросла версія комедії Земекіса «Смерть їй личить».

Елізабет Спаркл – абсолютно невипадкова і достобіса смілива (самоіронічна, самокритична) роль Демі Мур (найсміливіша за всю її кар’єру, поряд із якою сміливість поголити голову під нуль заради «Солдата Джейн» навіть близько не стоїть). І вона така ж не напряму напівавтобіографічна, як, приміром, у випадку з Робін Райт у «Конгресі» чи Майклом Кітоном у «Бердмені». І нібито було б логічно, якби героїню-матрицю, з якої вийшла молодша версія, зобразила Енді МакДавелл, мати Марґарет Кволлі, котра так само є майже забутою голлівудською красунею минулих епох. Але по-перше, МакДавелл на відміну від Демі Мур, здається, не захоплювалася пластикою, намагаючись повернути чи обманути час; а по-друге, її зірка ніколи не сяяла настільки ж яскраво, як сяяла зірка Мур, тож і згасання не є настільки ж сумним… Тож Демі Мур тут більше ніж на своєму місці. Хоча мабуть що не менш чесно й особисто, особисто-трагікомічно виглядала би в образі Спаркл… Кім Бейсінгер.

«Субстанція» простіша (у хорошому сенсі), зрозуміліша, легша за фільми Кроненберга і Жулії Дюкорно. Якщо у Дюкорно з вагіни ллється чорне відпрацьоване автомобільне мастило, то у Фаржа з жіночої сідниці (не з ануса, а з підкачаної дупки) підступно «видувається»… смажена куряча гомілка. Тобто тут будь-який шок не є ворожим до глядача, тут будь-який шок (навіть феєрично шокуючий) до нас посміхається.

Анастасія Лях