Сусідня кімната (The Room Next Door)

Англомовний дебют іспанського метра Педро Альмодовара, заснований на романі Сігрід Нуньєс «Через що ти проходиш», отримав венеційського «Золотого лева» попри неоднозначне критичне сприйняття. Можливо, у цій камерній історії, візуалізованій з бездоганним смаком (яка присвячена не стільки прийняттю смерті як процесу невід’ємного від природи, скільки барвам життя поряд зі смертю і навіть всередині смерті, і надзвичайно делікатній дружній близькості), недостатньо чесності і відчувається деяка штучність, але неможливо не захоплюватися унікальною мовою кольорів, якими Альмодовар розповідає історію набагато виразніше, ніж словами чи навіть емоціями.

За сюжетом, який розгортається спершу в Нью-Йорку, а потім у заміському будинку посеред лісу, письменниця Інгрід (Джуліанна Мур) на публічних читаннях, підписуючи шанувальникам свою останню книгу (повністю присвячену смерті, котру авторка не розуміє, котру страшенно боїться і вважає протиприродним явищем), випадково дізнається, що її давня подруга Марта (Тільда Свінтон), військова кореспондентка, перебуває в лікарні з діагнозом третя стадія раку шийки матки.

Не те щоб жінки були найкращими подругами, вони багато років не бачилися і не спілкувалися, проте Інгрід вирішує відвідати Марту і хоч якось підтримати. Спершу вона відвідує її в лікарняній палаті. Потім вдома у нью-йоркській квартирі, заїжджаючи ледь не кожного дня (й очевидно, що крім Інгрід більше ніхто до Марти не приїздить, навіть дочка, яка дуже давно відсторонилася так само, як колись від неї відсторонилася матір). А потім попри страхи і сумніви погоджується поїхати удвох до орендованого на місяць заміського будинку, відірваного від цивілізації і суєти, і там, провівши у тиші і гармонії з природою її останні дні, перебувати у сусідній кімнаті, коли Марта, що давно вже обрала для себе шлях мирної евтаназії замість болю і потворних передсмертних мук і завчасно дістала в даркнеті потрібну пігулку, добровільно піде…

«Ти не моя доглядальниця, ти моя гостя», – каже Марта до Інгрід, коли та намагається допомагати. Розмовна історія, де крім двох актрис немає практично нікого (лише епізоди Джона Туртурро в образі колишнього спільного коханця та Алессандро Ніволи в образі релігійного поліцейського, що називає евтаназію «злочином проти Бога»), є подорожжю в минуле включно з рефлексією про пристрасть і помилки молодості і спогляданням з дещо відчуженої сторони на теперішнє (минуле Марти, теперішнє Інгрід). І дійсно це виглядає як гостювання у… Смерті. Причому гостювання у найбуквальнішому і найприємнішому розумінні: в гарному будинку, з вином і смачною їжею, з відпочинком на шезлонгах і переглядом хороших фільмів у стильно та затишно облаштованій вітальні, читанням книг (і модних, і класики) й інтелігентним обговоренням різного роду мистецтва від художників-модерністів до фотографій Боснійської війни.

Смотрите легально на MEGOGO

Неможливо в контексті «Сусідньої кімнати» не згадати так само минулорічну німецьку стрічку «Вмирання», що отримала приз Берлінале за найкращий сценарій. Робота Маттіаса Ґлазнера показує і відчуває процес вмирання набагато тонше та глибше, і водночас більш іронічно, чесно і без жодної фальшивої ноти, не штучно (в оточенні дизайнерського інтер’єру і дизайнерського гардеробу), а «живо», як не парадоксально. Проте Альмодовар, дистанціюючись від безпосереднього вмирання, напрочуд вишукано (повністю відмовившись від своєї традиційної пристрасті до мильних опер) демонструє те саме «життя всередині трагедії», про яке говорить Джуліанна Мур, описуючи не лише своє вимушене тимчасове становище споглядальниці за вмиранням (хоча зрештою вона приймає і навіть радіє цьому досвіду), а й існування світу (людства) загалом. Причому не просто яке-небудь «життя всередині трагедії», а соковите «життя» (життя, що стовідсотково знає про смерть по сусідству, однак все рівно живе і приймає той факт, що від цієї «сусідньої кімнати» неможливо з’їхати чи відселитися).

Ранній Педро Альмодовар цього не робив, але зрілий і пізній завжди загравав із кольорами. Проте цього разу він не просто грає, а дійсно розмовляє мовою кольорів. Бірюзовий, ультрамарин, ізумрудний, насичено зелений як листя свіжого салату, червоний, бордовий, помаранчевий, малиновий, бузковий, синій, жовтий, фіолетовий… Чашки, диван, помада, светр, тарілки, шкарпетки, шафи і шухлядки, абажур, чохол мобільного… Навіть звичайна вода з-під крану тут виглядає блакитнішою, ніж є насправді, а лікарняний халат забарвлений у фуксію… А з неба йде рожевий сніг… І немає жодного брудного відтінку. І немає жодного сумніву, що з іншими кольорами (реалістично землистими, приглушеними, чорними і білими, стерильними, невизначеними, сірими, коричневими, втраченими…) то була би геть інша історія.

Неодноразово в картині згадується і цитується фільм 1987 року «Мертві», поставлений легендарним режисером Джоном Г’юстоном на основі однойменного оповідання Джеймса Джойса зі збірки «Дублінці». Історія суперечки між чоловіком і дружиною під час святкування Різдва дуже сніжної ночі в ірландському колі друзів і родичів зводиться до роздуму про те, що значить по-справжньому жити, а не просто існувати. І завершується цей роздум думкою головного героя про те, що він напевно ніколи пристрасно і сильно не кохав свою дружину, і про ймовірний суїцид, який допоможе піти молодим і поки що «живим», не чекаючи тоскного поступового в’янення і забуття. Наприкінці він дивиться у вікно на падаючий сніг, який засипає геть усе довкола, сиплеться і накриває всю Ірландію, «всіх живих і мертвих»… То був останній фільм Джона Г’юстона, і його виробництво, гірко римуючись із сюжетом, супроводжувалося згасанням самого постановника, котрий тяжко хворів і помер, не дочекавшись прем’єри (про важкий стан батька на зйомках згадувала потім дочка режисера і за сумісництвом виконавиця головної жіночої ролі Анжеліка Г’юстон).

В одному зі спогадів Марта розповідає Інгрід про батька своєї доньки, молодого ветерана з ПТСР, який ніколи не був її чоловіком і ніколи доньку не бачив, який намагався втекти від привидів війни в інший штат, інше оточення, іншу родину…, але примари минулого все рівно його наздогнали, і він згорів, коли намагався витягти людей з палаючого будинку, де насправді нікого не було, та він був упевнений, що чує голоси і крики… Безглузда чи навпаки, напрочуд гарна смерть?.. Смерть, яка не дочекалася в’янення і забуття. Як і смерть юнака, про котрого згадує героїня Анжеліки Г’юстон у фіналі «Мертвих»: закоханого хлопця, що простояв усю ніч під її вікном під проливним холодним дощем і через тиждень помер (від хвороби і кохання).

Ясно що не безпричинно Тільда Свінтон зіграла не тільки Марту, а і доньку Марти Мішель. І не лише для того, щоб показати зовнішню схожість доньки та матері. В обличчі Мішель (такому самому, як і обличчя Марти) продовжується життя померлої героїні. І неважливо, що Мішель зовсім інакша за темпераментом і характером, що інакше вдягається, що носить інші кольори… Неважливо навіть, що за життя донька не любила, не розуміла і не сприймала матір, і можливо, навіть ненавиділа… Важливо, що двері в сусідню кімнату знову відчинені, два шезлонги надворі так само стоять, близькість є об’ємнішою за пласку відчуженість, колообіг є безперервним, а сніг завжди падає однаково на живих і мертвих.

Анастасія Лях