Сусіди зверху (Запрошення, The Invite)

Для Олівії Вайлд як режисерки ця камерна сімейна трагікомедія напевно що стала найбільш знаковою і, можна сказати, кульмінаційною, поєднавши на екрані її погляд на творчість із її поглядом… на власні стосунки… З одного боку, вона зробила доволі точний ремейк іспанської стрічки 2020 року «Сентиментальне» (яка у міжнародний прокат потрапила під назвою The People Upstairs, тобто «Люди нагорі», що можна трактувати і як «сусідів зверху», і як «тих, хто домінує в сексі і взаємовідносинах в цілому»). З іншого – переосмислила вихідний матеріал із глибокою автобіографічною рефлексією. Недарма ж на роль чоловіка своєї героїні вона запросила Сета Роґена – актора, котрий і ментально, і зовні, десятиліттями міцно тримаючи амплуа милого незграбного комедіанта з добре прихованою журбою, ретельно замаскованим спліном…, є одним типажем з її колишнім чоловіком Джейсоном Судейкісом.

За сюжетом, який повністю розгортається в периметрі однієї квартири і впродовж кількох годин (відповідаючи класицистичній драматургічній триєдності місця, дії і часу), подружжя Анжели і Джо (Вайлд і Роґен) готується до приходу гостей на вечерю, а саме сусідів зверху Піньї і Гоука (Пенелопа Крус і Едвард Нортон, але персонаж останнього в українському перекладі має ім’я Крук, хоча hawk з англійської перекладається як «яструб» або ж «сокіл»). Проблема в тому, що рішення запросити сусідів Анжела ухвалила сама, не порадившись із Джо і навіть не попередивши (тож на тлі сповненої ентузіазму дружини, котра з цього нібито цілковито дрібного приводу купила новий килим у вітальню і нову нудну блузку на себе, чоловік виглядає душним ханжею-відлюдником, що категорично не хоче ані жодних гостей, ані жодної комунікації… із навколишнім світом загалом).

Також проблема у тому, що місяцями Анжелі та Джо доводилося слухати надто часті, гучні та бурхливі оргазми Піньї (утім, проблемою це є тільки для Джо, бо Анжелі голосні оргазми Піньї заздрісно до вподоби…; до того ж Анжела вважає цю невелику незручність алаверди, бо Піньї і Гоуку доводилося тими ж місяцями слухати їхній ремонт). І також проблема у тому, що старий шлюб Джо й Анжели злегка (а може і сильно) тріщить по швах: сексу не було понад рік, відвертих розмов не було… може ніколи…, обидва нереалізовані в кар’єрі (вона хоча б у материнстві знайшла себе, а він ніяк не змириться із тим, що не вдалося стати успішним музикантом і лишилося бути непомітним викладачем для переважно неталановитих і незацікавлених дітей у пересічній музичній школі), обидва давно вже грають у мовчанку, бо мовчати значно легше, ніж зізнатися бодай у чомусь бодай собі, не кажучи вже про партнера… Тож він задля удаваного попуску покурює травичку на даху (в іспанському оригіналі дивився на зірки – або ж зазирав в сусідні вікна – у телескоп), а вона маніакально створює нещирий затишок із подушок і килимків…

Здавалося би, «Сусідів зверху» можна було б назвати свінг-комедією чи щонайбільше свінг-драмедією, проте насправді і оригінальна іспанська історія, і перекладена голлівудська зовсім не про свінгерство і навіть не про секс (попри вербальні відвертості про анал, страпони чи римінг…; і до речі, її нетипову нешаблонну чесність можна порівняти з нещодавнім міні-серіалом HBO «ВДС Сент-Луїс», який став ледь не єдиним істинно щирим, ментально голим великим відкриттям на комерційному телебаченні за багато-багато років). І нехай приписування цій конфузній чи то крінжовій спробі вже далеко не юних людей зайнятися некласичними (злегка зарамковими) видами задоволення… трагікомічного тону не здається емоційним перебільшенням: зрештою якщо розставання двох закоханих – маленька смерть, то межа між шлюбом і розлученням (так, не самé розлучення, а сáме лінія обопільно травматичної невизначеності) – це завжди менша або більша, спокійна чи надривна, тиха або ж гомінка… трагедія. І в цій трагедії акт публічного оголення (можете назвати його ексгібіціонізмом) – не епатаж, не девіація, не гра…, а вийняте зі скрині, де лежать старі ключі невідомо від яких замків, пригнічене припилене, але цілком здорове прагнення почуватися… якщо не бажаним, то хоча би інколи… просто помітним.

Важливо, що всі персонажі (тобто всі четверо) так чи інакше резонують із глядачами, більшою чи меншою мірою віддзеркалюють наші характери, побутові реалії, щоденні фігуральні кути і буквально потаємні думки (а поки герої грають у недосвінг, глядач може пограти у гру «хто я із цієї четвірки?», і мої співчуття тим – і самій собі – хто ототожнить себе із Джо, бо він тут найнещасніший). І той факт, що хронометраж ремейка є довшим майже на півгодини за тривалість іспанської стрічки, точно сприймається як перевага і йде фільму тільки на користь: додає те, чого в оригіналі не вистачило. І справа не в тому, що Вайлд на відміну від Сеска Ґая, котрий зумисно позбавив своїх героїв навіть натяку на можливість тут і зараз безпосередньої дії, докручує полілог до незручної потуги секс-обміну, і ті силкування займають певні хвилини і звісно що затуманюють проблематику псевдовайбом свінг-анекдоту. Справа в тому, що Олівія Вайлд, почергово закриваючись і відкриваючись у тій нудній то застібнутій, то розстібнутій блузці…, дає ще більше поштовхів до діалогу (і конкретного, і глобального про стосунки як такі), прокладає ще більше мостів від комедії полілогу до драми інтимної розмови удвох. І на відміну від Сеска Ґая вона додає проблему і другої пари також (тих самих нібито «щасливих і безтурботних, з усіх боків дотраханих» сусідів зверху), бо справедливо не вірить у казку ідилії (навіть з урахуванням щовікендних серотоніново-ендорфіново-окситоцинових оргій на м’якому ворсистому килимі) без негараздів і взаємних претензій.

Розмовний формат (так, будьте готові до того, що жодного сексу так і не буде, тож репліка «Якщо що, презервативи в мене є» – вимовлена чи то іспанською, чи то англійською, чи то універсальною мовою стабільного міжлюдського непорозуміння – логічно застрягне на етапі «підліткового» сподівання на недосяжну близькість) не просто обумовлює «бездіяльну» камерність, а підкреслює саму концепцію необхідності (екзистенційної необхідності, якщо хочете) розмови (насамперед між найближчими людьми, що з тих чи інших причин – а причин, на жаль, завжди чимало і більше – віддалилися і позакривалися кожен у своїй затхлій мушлі). Розмови про те, яка проблема чи потреба ховається за покупкою чергового непотрібного сервізу чи щовечірньою втечею на дах… (і десь між щільно розташованих рядків сценарію із діалогів про діалог… зчитується сама Олівія, схована за Анжелою: з відносно нещодавнім досвідом неприємного розлучення і невдалого роману з Гаррі Стайлзом…, і натяком на власний пробіл вчасної комунікації).

Ну а відсутність сексу на екрані «секс-комедії» (псевдосекс-псевдокомедії) лишень доводить, що… секс-експерименти – аж ніяк не панацея від проблем у шлюбі, у найкращому випадку – вітаміни та ефект плацебо, у найгіршому – ноцебо… Ліки ж – пересилення мовчання, з яким співіснувати легше і спокійніше, проте не здоровіше, бо під мовчанням, як під пластиром, неминуче накопичується гній. І певна річ, не кожна рана гоїться після прориву гнійника, і може статися флегмона… Та все ж з’являється надія на купірування запальних процесів… і на те, що… «піаніно в домі» більше не стоятиме в глухому темному кутку без діла, наче давно забутий, відвідувачами не затребуваний музейний експонат.

Анастасія Лях