Сузір’я великого пса (The Dog Stars)

Рідлі Скотт прикидається, що цікавиться постапокаліптичним трилером, але насправді займається романтизацією неовестерна. Напевно що через вікову сентиментальність, яка дозволяє бачити «нове майбутнє після великого кінця» не як жорстку боротьбу за крихти для виживання, а все ж таки як одинокий вільний екзистенційно-казковий політ в дусі Екзюпері на іржавому моноплані над безкрайніми рельєфами знову дикої природи, що завдяки краху цивілізації повернула собі силу і цноту…, великий режисер обирає по-маленькому балансувати не між тотальним пеклом і проблиском спасіння, а між меланхолійним песимізмом і так само меланхолійним оптимізмом, що націлений (себто баланс) скінчитися або романтизованим (знову ж таки) пуском моноплана прямо на скелю…, або ж новим коханням нового (нехай сумнівного, та все ж нового) завтрашнього дня.

За сюжетом колишній механік, а нині пілот Хіґ (Джейкоб Елорді) поряд із випадковим наставником (Джош Бролін) і дорогим серцю собакою Джаспером виживає в новій реальності після пандемії (схожої на ковідну), що знищила більшість людства (включно з вагітною дружиною Хіґа), а решту перетворила або на відлюдних самітників, або на дикунів-мародерів. Старий наставник дотримується принципу нікому не допомагати, нікому не довіряти, в усіх чужаків стріляти без попередження, ніколи не розслаблятися і не втрачати пильність, завжди спалювати тіла і підбирати патрони для повторного використання, бо патрон давно вже дорожчий за золото (як і сіль). Хіґ же не обриває людські зв’язки і все ще тримається за ниточку поступово зникаючої у небутті людяності: возить харчі та ліки багатодітній общині менонітів (яких персонаж Броліна вперто плутає з набагато більш агресивними і лицемірними мормонітами, себто мормонами, хоча після кінця фактичного, а не обіцяного міжрелігійні суперечки – мабуть, останнє, що має бодай якийсь сенс), ті у відповідь вдячно діляться з ним урожаєм бобів; дослухається до сигналу з радіостанції, де голос немолодої жінки на репіті шукає вцілілих… На землі (буквально і фігурально) його тримає тільки пес Джаспер, тож… після останньої трагічної втрати він запасається бензином і сідає в літак…

Цікаво, що зі символічних артефактів минулого Рідлі Скотт, пускаючи камеру слідом за блуканнями Хіґа крізь занепалі торгові центри, де незрозумілим дивом попри відсутність електрики все іще миготить цифровий банер, ледь не єдине, що нам показує, – це новорічна ялинка, прикрашена сріблястими чи золотистими кульками. Гірлянда не світиться, і звісно що духу свята (жодного свята) давно вже і близько нема, та все ж ялинкові іграшки цілі та неушкоджені, ніби чекають, не ховаючись у пильній коробці на темному павутинному горищі цивілізації, наступного (може, років через сто) Нового року… не календарного, а того, що збирає щасливі (і нещасливі також) родини разом…

Власне, здається, це єдина і вкрай проста думка, котру транслює «Сузір’я великого пса» («Собачі зірки» в оригіналі): навіть проживаючи «собаче» життя, все рівно варто підіймати голову вгору і дивитися високо вверх, бо на небі (котре з тих пір, як внизу настав глобальний кінець, аж ніяк не змінилося і не скінчилося) все іще сяють далекі прекрасні зірки… (а для песимістів, що вважають зірки холодними і блідими, все ще десь неодмінно є теплі людські обійми, котрим всього лише треба відкритися).

Так, інколи в меланхолію Рідлі Скотта (підтриману молодим немолодим шармом зіркового, але нехолодного «принца» Елорді, в котрого був пес замість лиса і пам’ять замість троянди, котру він так само ніжно плекав і поливав) вриваються гучні та очевидні відгуки «Шаленого Макса», «Я – легенда» і «28 днів/ тижнів/ років по тому» (хоч жодних зомбі та будь-яких інших фізичних чудовиськ у цій картині немає, хіба що деградація моралі та розуму позначилась відблиском мікрокосмічної порожнечі на обличчях більшості індивідуумів і наново зібраних за принципом зграй колективів…, утім, і до падіння людини розумної та порожнеча встигла замінити основний пласт чеснот), але подібна динаміка здебільшого є оманливою, бо майже весь час Джейкоб Елорді нарочито повільно рубає дерева і вириває коріння, щоби розчистити злітну смугу для моноплана, а Марґарет Кволлі намагається його звабити, змінюючи широку сорочку на обтислу майку, а мішкуваті штани на ультракороткі шорти…

В новому світі від Рідлі Скотта немає нічого нового. Та і нічого цікавого теж нема. Денвер як основна локація постає містом із суто номінальним ім’ям без характеру та лиця (нехай напівстертого апокаліпсисом, але гідного ремінісценцій про колишні темперамент і вдачу… чи принаймні невикористаної дотепної паралелі зі стрічкою «Чим зайнятися мерцю в Денвері», адже Хіґ із його ідеєю фікс розтрощитись об скелю є таким самим потенційним мерцем – хоча «потенційний мрець» є ярликом кожного з нас попри реальний чи вигаданий армагеддон –, що і Святий Джиммі у виконанні Енді Ґарсія, тож міг би заради алюзії і краси просто долетіти на своїй бляшанці до «синього моря»). І здається, що Рідлі Скотт, точно маючи в арсеналі фантазію та амбіції, спершу мав намір… намалювати удава, що проковтнув слона, і може навіть намалював…, однак потім забув і в результаті побачив лише капелюх…, лише ківш замість Великої Ведмедиці…, тобто Великого Собаки…

Анастасія Лях