Такі дрібниці (Small Things like These)

Цей маленький заснований на реальному факті фільм з минулорічної програми Берлінале говорить про речі серйозні і суттєві, проте недарма фокусується на винесених у назву «дрібницях». Саме дрібниці і передовсім дрібниці, і часто тільки дрібниці складають наше побутове буденне життя, тоді як речі великі лишаються переважно на іншому (недосяжному чи непотрібному) боці рутинного існування. І саме за побутом і буденністю головного героя у дуже тихому і майже поетичному (тільки як білий вірш, а не вірш із римою) виконанні Кілліана Мерфі ми спостерігаємо впродовж менше ніж двох годин.

1980-ті. Маленьке ірландське шахтарське містечко, де видобувають вугілля, живе дуже сповільненим і переважно сірим (за винятком різдвяних свят) життям (очевидно, що кіно про ірландський робочий клас являє собою окремий жанр, де важливо не стільки те, драма це чи комедія, чи трагікомедія…, скільки те, куди віє вітер і як під вітром тремтить ячмінь…). Вугільник Білл щодня розвозить вугілля, а потім, приходячи додому, перед вечерею за великим родинним столом, за яким на нього чекають дружина і п’ять доньок, ретельно відмиває руки від вугільної чорноти. Знову і знову тре мильною щіткою брудні руки, намагаючись вести чистий (совісний) спосіб життя. Тихий Білл абсолютно не має якоїсь бунтарської натури, войовничого зухвалого характеру, не має намірів змінювати місцевий уклад . Він лише розвозить вугілля, миє руки, вечеряє із сім’єю, інколи стрижеться у перукарні, по неділях ходить до церкви і раз на рік святкує Різдво. Потроху відкладаючи гроші, вони з дружиною сподіваються наступного року відремонтувати фасад.

Здається, Білла усе влаштовує, та його погляд чомусь з кожним звичайним рутинним кроком у кадрі стає все більше загубленим і засмученим. Спершу він бачить, як юну дівчину батьки насильно віддають до монастиря (так званих «пралень Магдалини», що десятиріччями діяли по всій Ірландії і «перевиховували» малолітніх грішниць, які вагітніли поза шлюбом) і нічого не робить, тільки спостерігає. Потім бачить сусідського хлопчика, завжди змерзлого і завжди голодного, батько котрого постійно пиячить, і віддає дрібні монети з кишені, крихітний дарунок до Різдва, «таку дрібничку»… А далі, завозячи вугілля до монастиря, стикається з істерикою незнайомої дівчини, котра вчіплюється в його бушлат і молить «забрати звідси», та спантеличений Білл відповідає, що не може…

Смотрите легально на MEGOGO

Вдома дружина виказує незадоволеність тим, що чоловік віддав сусідському хлопцеві дріб’язок (бо ж «його пияка-батько все рівно все проп’є»), але погоджується, що дівчині з монастиря Білл нічим допомогти не міг, та і не мав намагатися… Власне, так поводиться геть усе селище: всі мовчать собі, живуть собі і роблять вигляд, що нічого не відбувається і нічого їх не стосується. А Білл тим часом усе частіше згадує матір, яка померла, коли він був ще дитиною, і котра так само, як ці дівчата з монастиря, завагітніла і народила його поза шлюбом… Спогади про непросте дитинство в післявоєнних 40-х чергуються з простотою теперішнього, вірніше маскою простоти, котру Білл спершу носить так само, як і решта містян, але поступово в його монотонних рутинних рухах визріває тихий протест…

Фільм не фокусується ані на жертвах католицької системи, ані на садистках-монахинях, ані на тому, що ж насправді відбувається всередині «священних» стін, де викорінюються гріх, порок і хіть. Ми, глядачі, взагалі нічого і нікого не бачимо, ні в кого і ні у що не заглиблюємося, крім скромної сіро-вугільної фігури пролетаря-християнина Білла, крім блакитних (але цього разу сіро-блакитних) очей Кілліана Мерфі. В тій фігурі і тих очах спершу мовчить і щось собі думає внутрішній моральний компас, німий орієнтир між спокоєм і гуманізмом, а потім зрештою так само без зайвих слів буквально і фігурально накидає на свої плечі «чужу» проблему (котра в істинному гуманізмі «чужою» не буває) і несе-несе кудись уперед, у невідоме (проте світле), далі від колективної обітниці задовільного невтручання.

У фільмі практично немає інших персонажів-чоловіків. І у спогадах, і в реальності Білла оточують тільки жінки (матір, материна покровителька, дружина, доньки, мати-настоятелька монастиря, монахині, вагітні дівчата…), і це вкрай символічно і навіть революційно, зважаючи на сучасне ультрафеміністське кіно, що тут не жінки рятують самі себе від патріархальних догматів чоловічого світу, а чоловік рятує жінок… від жінок. Але чоловік, про якого кажуть, що в нього надто «м’який, м’якотілий» характер (і неможливо не зазначити, що актор Кілліан Мерфі ніколи не вирізнявся брутальністю і маскулінністю, завжди мав у своїй зовнішності і в своєму образі щось не в гендерному і не в сексуальному сенсі жіночне, жіночне як сама матір-природа, котра заперечує даром народження будь-яке протиприродне руйнування).

І така принципово тиха історія принципово тихого рятівника, котрий відмиває руки і відмиває душу за єдиним для всього живого законом ментальної гігієни, в аурі чорного вугільного диму… принципово тихо кидає в топку твердолобі дрова системи і так само тихо обігріває промерзлі голови всіх неохочих бачити за фасадом вдягнену в діряві лахміття згорблену людяність і гуляючі (навіть на Різдво) протяги.

Анастасія Лях