Творець (The Creator)

Цей нібито не дуже розрекламований сай-фай про майбутнє людства і війну з роботами та штучним інтелектом виявився «кращим «Термінатором»» за всі останні «Термінатори» після «Судного дня». Головну роль у фільмі виконав красивий і талановитий Джон Девід Вашингтон, зірка фільмів «Тенет», «Чорний куклукскланівець», «Малкольм і Марі» (син Дензела Вашингтона). А режисером виступив британець Гарет Едвардс (колишній художник візуальних ефектів), відомий за незалежним науково-фантастичним горором «Монстри», шанобливим по відношенню до японського першоджерела перезапуском «Ґодзілли» і спін-офом франшизи «Зоряні війни» «Бунтар Один».

У майбутньому люди розпочали масове виробництво роботів, котрих повсюдно експлуатували, використовували у сферах, котрі для людини були найбільш небезпечними, важкими, принизливими… Одного дня штучний інтелект повстав і скинув на Лос-Анджелес ядерну бомбу. Після того Захід на чолі зі Сполученими Штатами відмовився від співпраці з машинами і почав намагатися знищити ШІ. Тоді штучний розум утік в Азію, і набагато менш розвинений Схід несподівано став новим домом і прихистком для технологій. Розпочалася війна між двома земними півкулями і двома ідеологіями.

Американський солдат Джошуа (Вашингтон), який під час атомного вибуху втратив обох батьків і затаїв особисту ненависть до машин, був засланий у гніздо азійських повстанців, захисників ШІ (котрих Захід вважає екстремістами і терористами). Він мав добитися прихильності доньки їхнього лідера і через неї здобути необхідну американській армії інформацію. Та Джошуа по-справжньому закохався, одружився і зробив коханій жінці дитину… Проте дитя так і не народилося: вагітна Майя (зірка марвелівських «Вічних» Джемма Чан) загинула під час американської ракетної атаки…

Через роки (коли Захід нібито встановив своє панування і приструнив усіх незгідних за допомогою надпотужної і незнищенної суперзброї) емоційно і психологічно зламаний Джошуа, фізичний інвалід без руки і ноги, самотній зневірений ізгой, що тепер ненавидить обидві сторони конфлікту і водночас до всього відчуває апатію, бо ж усе, що мав, втратив…, погоджується повернутися до армії і знову відправитись у серце спротиву, до храму заколотників, аби там знищити новоспечену загадкову зброю штучного інтелекту разом з її Творцем… Погоджується, бо бачить свіжий відеозапис з нібито живою Майєю…

Смотрите легально на MEGOGO

У фільмі Гарета Едвардса можна розгледіти відгуки багатьох наукових фантастик минулих років. Це і вже згаданий «Термінатор», і «Той, хто біжить по лезу» (замість реплікантів тут симулянти), і «Світ Дикого Заходу», і «Ex Machina»… І досвід роботи над «Зоряними війнами» не минув безслідно, адже режисер зробив практично ідентичні з «Бунтарем Один» кульмінацію і фінал, а стосунки головного героя і диво-кібердитини нагадали інший спін-оф зоряної франшизи – серіал «Мандалорець» і стосунки між найманцем і Ґроґу (малюком Йодою)… або стосунки між Т-800 і Джоном Коннором у «Судному дні», лишень навпаки… Але фантастику сценарист-постановник ще й насичує глобальною політикою і глобальним історизмом, нагадуючи про кривавий слід США та всієї західної коаліції в Азії: про Першу індокитайську війну, Корейську війну, В’єтнамську війну…

Як і «Бунтар Один» (котрий був нетипово для легендарної космічної саги похмурим, серйозним, позбавленим нав’язливих жартів і незграбних створінь і відчайдушно драматичним чи навіть трагічним), «Творець» жорсткий, понурий, вдумливий, максимально приземлений і реалістичний у рамках своєї вигадки. Едвардс не женеться за дорогими вражаючими ІТ-технологіями, бо не має ані амбіцій таких, ані грошей. Його андроїди виглядають доволі просто, наче майже звичайний народ, автентичний і дещо своєрідний етнос, а не як до сліпоти блискучий штучний ідеал у докір неідеальній людині. Його роботи мешкають у селищі разом з фермерами і коровами, посеред джунглів разом із мавпами, ніжно гладять металевими руками звичайного домашнього рудого кота.

Світ, створений Едвардсом, деталізований, правдоподібний, нібито повний наслідувань і водночас цілком самобутній; суворий, але не чорний, не депресивний, бо жевріє надія на мир і гармонію після довгих років війни та протирічь; прозаїчний, шорсткий, закурений, наквацьований, заболочений, тьмяний, а не відполірований, глянцевий і стерильний, як часто буває у голлівудських блокбастерах. Естетикою схожий на щось проміжне між футуристичним кіберпанком «Того, хто біжить по лезу» і декадансом мілітократичної антиутопії Альфонсо Куарона «Дитя людське». І також це світ, співзвучний із нашою, українською, сучасною реальністю, де над головами постійно літають і дзвінко пищать смертоносні ракети, де армія диктатури йде «звільняти» від неіснуючої загрози народ, котрий ніякого «звільнення» не потребує; керована ксенофобією та удаваним месіанством чинить геноцид невгодної раси і намагається відвернути прогрес, зупинити невідворотний розвиток, розвернути еволюцію назад у темні часи.

Джошуа – це одночасно і Сара Коннор, бо так само переглядає своє ставлення до кіборгів і після запеклої боротьби нарешті приймає нову даність і починає бачити в машинах людське; і Рік Декард, бо так само за наказом впольовує симулянтів, але закохується у жінку, котра знаходиться на іншому боці війни і котру має знищити; і герой Раяна Гослінга з «Того, хто біжить по лезу 2049», бо так само розшукує диво-дитину, народжену від кохання і поєднання двох видів: комп’ютера і людини. Як і Офіцер К, Джошуа розгублений, зневірений, розчарований у системі і у тих принципах та засадах, що йому втокмачували.

– До раю потрапляють лише добрі люди.
– Значить, рай не для нас. Бо я не людина, а ти не добрий.

«Творець» – це не просто про новий світ. Це про нову релігію і нову філософію, на що указує сама назва, котра є альтернативним ім’ям Бога і Господа. Тобто якщо християнська історія людства ділить світ на існування до народження Христа та існування після, історія Гарета Едвардса ділиться на еру до народження штучного інтелекту і еру після. Та й взагалі це кіно заперечує християнство і звертається до набагато більш раннього, більш прадавнього вірування – до анімізму (як частини деяких течій буддизму), тобто віри у те, що всі речі на світі, навіть неживий камінь чи… неживий робот…, мають дух або душу. Але ніхто не потрапляє до раю, бо раю немає. Натомість можна за життя досягти просвітлення і співіснувати у рівності та єднанні з усім навколишнім світом, не відчуваючи різниці між людьми і тваринами, між людьми і горами чи океанами, між людьми і… машинами.

Анастасія Лях