Ти – космос

Український режисер і сценарист Павло Остріков, відомий іронічно-душевними короткометражками про приземлене бажання любові серед маленьких людей, цього разу, створивши свій перший повнометражний фільм, буквально і фігурально… відірвався від Землі. Його науково-фантастична трагікомічна лав-сторі на тлі і прямолінійного, і метафоричного космосу виявилася настільки свіжим і чарівним подихом у переважній закупорці українського кіно війною…, що здається, надала крила абсолютно… всім нам, нещасним безкрилим глядачам.

Сюжет монофільму (першого українського космічного сай-фая) повністю розгортається в космосі, куди з черговою технічно-екологічною місією полетів космічний далекобійник Андрій Мельник, працівник компанії, що займається переміщенням земних ядерних відходів на далекі простори Сонячної системи, як то, приміром, на супутник Юпітера Каллісто. Та саме тоді, коли Андрій перебував у розпалі своєї монотонної роботи і злився після сварки з шефом (бо останнього разу скинув радіоактивний вантаж не туди куди треба і забруднив орбіту Урана, на що начальник пригрозив шукати нове «трудоустройство» на Землі), земна поверхня почала тріщати від низки землетрусів і ядерних спалахів, і буквально за кілька секунд «великий вибух», що цілий всесвіт і зокрема нашу планету колись створив, її ж повністю стер з лиця галактики (себто, ясна справа, інший «великий вибух», значно-значно менший, але для людства тотально фатальний).

Усвідомивши, що він – останній живий землянин, Андрій Мельник, оправившись від шоку і миті меланхолії, починає веселитися і дуркувати, що називається, суто по-нашому: дістає запаси шпротів, що лежали на Новий рік; відкриває подарунок, очікуючий у сховку Дня народження: кремове тістечко і «вєтхоє» паперове видання «Робінзона Крузо» (що виявилося гіркоіронічно в тему)…, і намагання бортового комп’ютера Максима (Макса) якось повернути Андрія до «благоразумія», звісно ж, зазнають фіаско, адже він і раніше приклеїв на Максима наліпку «I am the boss here», а тепер і поготів відчув себе Капітаном Всесвіту. З висоти польоту останньої людини і з барського плеча останнього жартівника герой виходить сам для себе і свого его в етер і, кривляючись наче гопник в костюмі Brioni, згадує однокласницю, що колись його грубо відшила (чи типу того): «Гей, Альонко! А пам’ятаєш, ти сказала, щоб я здох?.. Щось тепер тебе нечутно, Альонка».

Аж раптом на його етерні вибрики десь із віддалених закутків Сатурна, що за шістсот мільйонів кілометрів (чи типу того), відповідає жінка… Французька космічна метеорологиня Катрін теж виявилася останньою уцілілою землянкою… І тепер вони – нові Адам і Єва…, от тільки приречені не розпочати, а завершити таку неоднозначну і напевно надто довгу історію людського роду…

Референсами першої української космічної фантастики можна назвати «Гравітацію» зі Сандрою Буллок (де космос попри буквальну тотальну присутність теж здебільшого був метафорою, метафорою вакуумної порожнечі в душі, проте там героїні все ж таки було куди повертатися, хоч і на тій Землі, прекрасній і ненависній водночас, уже давно не було її маленької доньки, що трагічно і так передчасно померла), «Астронавта» з Адамом Сендлером (неможливо не провести паралель між першим чеським космонавтом на краю Сонячної системи і першим українським космонавтом на краю Сонячної системи, до того ж герой Сендлера, теж нескінченно самотній і підсвідомо шукаючий споріднену душу для великої щирої розмови, так само несподівано знаходив серед космічного безлюддя і крижаної тиші раптово теплий голос…, хоч і павучий, а не людський, і злегка лячний) і «Вона» з Хоакіном Феніксом (де персонаж Фенікса, знову ж таки душа самотня і своєрідна, закохувався у лагідний жіночий голос передової операційної системи зі штучним інтелектом, і хоча чоловік жив на землі, а не в космосі, від земного він був очевидно поетично відірваний і зрештою обрав перебувати у фігуральному мікрокосмі зі своєю незвичайною коханою). Проте всі вже добре відомі голлівудські мотиви дуже національним і водночас універсальним у контексті душевності мувімейкером Остріковим тонко, дотепно, оригінально ретрансльовані і перетрансльовані з виразними українськими характером і колоритом.

А м’якеньке червоне крісло, підібране головним героєм з космічного сміття, можливо є жартівливою алюзією на серію «Крісло смерті» легендарного ситкому «Теорія великого вибуху», де Пенні притягла до квартири не дуже, м’яко кажучи, гігієнічне червоне крісло, підібране на смітнику, в якому, як скоро виявилося, жив «чужий».

Як висловився продюсер стрічки «Ти – космос», працювати доводилося в умовах, коли виробничий бюджет складає один відсоток від бюджету «Інтерстеллара», тож зорельотний і космічний сетинг вирішили робити не просто ретрофутуристичними, а підкреслено такими, наче «Укрзалізниця» чи «Київмашбуд» у майбутньому, не надто змінюючи свої радянські і пострадянські потужності, переналаштувалися на випуск космічного обладнання. І цей хід працює в кадрі бездоганно, бо замість того, щоби дуже обмеженими можливостями намагатися зробити щось дороге і виглядати дешево, творці фільму зробили щось нарочито дешеве, котре виглядає «дорого» у сенсі переконливо і трушно. А макропейзаж за вікном на диво дає непохитне відчуття масштабу і краси, безмовності та спокою…, неспроможних зіпсуватися навіть шумною і потворною радянською технікою.

Перебування Андрія Мельника в далекому космосі звучить і виглядає рівно так, як звучало би і виглядало би на сьогоднішній день перебування десь поблизу Юпітера чи Сатурна самого звичайного хлопця з Хмельницького (можливо, реального далекобійника, що фурами ганяє кавуни з півдня на захід). Але цей звичайний хлопець з Хмельницького, що розмовляє ясно що суржиком і не дуже полюбляє читати книжки…, гурманно заслухується старими платівками: Миколою Гнатюком і навіть… оперою (вірніше оперу він не слухає, проте задумливо вдивляється в платівку gold collection), а ще вміє витончено натхненно ліпити з глини, і не глечики-горщики, а «живі» людські обличчя…

Актор Володимир Кравчук, тримаючи на собі одному весь настроєвий тягар, пластично, без грубих швів і натягнутих ниток варіює, ковзає делікатними емоційними переходами наче той Срібний серфер міжгалактичними просторами, від маски коміка до маски трагіка (причому маска є однією і тією ж, лишень під різним кутом зору на незбагненний абсурд вищих космічних сил), так само як сам фільм варіює від комедії до мелодрами, від мелодрами до крихітної миті ледь не горору (коли колосально болісне розчарування змушує стерти виліплене з глини кохане обличчя…, так само стерти, як стерлась Земля…) чи принаймні психологічного трилера (доволі похмурого і по-космічному безнадійно холодного), від трилера до драми і знову до мелодрами…

Два приголомшливих твісти не перегинають згин видумки і надуманості, лишаючись на полі простої чесної фантазії про… знову ж таки маленьких людей (хоч і в надто великих обставинах). А всепоглинаюча лірика ні на секунду не скисає в сентиментальність… попри засильно романтичну (і романтистську) ідею великого кохання над бездонною прірвою і його незбагненно колосальної цілковито безпідставної сили, що всліпу рветься долати мільйони кілометрів (як і в «Інтерстелларі», де героїня Енн Гетевей відчувала тяжіння і життя тієї планети, де роки тому лишився її коханий…, попри відсутність будь-якого сигналу), ідею повністю нелогічного, проте потужного і навряд чи наївного відчуття, що одна людина може стати для іншої цілим вичерпним всесвітом… навіть на одну крихітну мить.

Анастасія Лях