Тюнер (Tuner)

Цей кримінально-мелодраматичний антитрилер, який розкриває витончений і необтяжений драматичний потенціал відносного новачка голлівудської машини Лео Вудалла («Бріджит Джонс: Закохана у хлопця», «Нюрнберг»), цілковито позбавлений шумів і пришвидшеного темпу, властивих сьогоднішньому кінопрокатному репертуару, проте має надзвичайно приємну оксамитово-шершаву текстуру, котрою володіють виключно раритетні речі, шановані вузьким колом «схиблених» поціновувачів, на кшталт старих важких побитих нищівними воєнними часами фортепіано й ексклюзивних годинників із чиїмсь сердечним гравіюванням (нехай навіть такого бренду-кліше як Rolex) і давно немодними перлами… Рідкісний випадок трилера (через рідкісну особливість скоріше ідентифікованого, повторюся, як антитрилер), де чітко відчувається вивірений по нотах саспенс, але при цьому майже зовсім відсутня напруга…, як, власне, в хорошій (не кажучи вже про віртуозність) фортепіанній грі, в якій аж до кульмінації відбуваються нагнітання і нашаровування рясних протилежних емоцій, однак у руках піаніста за жодної показної агресії пальців насправді немає натуги, бо натужні й напружені руки надто важкі і завжди схильні до фальші…

«Тюнер» режисера та сценариста Деніела Роера і в стилістиці, і в добірці акторів зумисно поєднує (з винятковими теплом і органікою) старе добре забуте (культове, проте вкрите пилом історії і витерте передовими тенденціями) і нове ще не розкрите (свіже, сумнівне, проте ймовірно цікаве і сповнене постщирості). Разом із Вудаллом «нову голлівудську щирість» (за аналогією із прикро забутою масовим глядачем «новою голлівудською хвилею», котра невипадково почалася з революційного «Випускника» Майка Ніколса із тотально розгубленим абсолютно в усіх своїх бажаннях і прагненнях вразливо і водночас впевнено молодим Дастіном Гоффманом) уособила делікатна, проте харáктерна Гавана Роуз Лью (котра була вельми помітною в нещодавньому «Її особистому пеклі» Рефна). А старий золотий «зоряний пил» оксамитово-шершавої кіноепохи втілили… так, знову ж таки Дастін Гоффман і… Жан Рено, обидва в усіх сенсах поважно сиві, поважно великі, поважно минулі…, обидва в образах, ну звісно ж, маестро-євреїв (Горовіца і Майсснера), один з яких нажив репутацію і борги, а другий репутацію і сейф з фамільними «ролексами» часів Голокосту.

Сюжет тут доволі простий і старий. Замкнений молодик з особливістю (гіперакузією, через яку фізично не виносить повсякденні гучні звуки на кшталт сирени, клаксону чи елементарного побутового дриля…, проте завдяки якій має абсолютний музичний слух) працює в маленькій родинній фірмі свого наставника, друга та вчителя, що давно замінив йому покійного батька: фірмі з ремонту і настроювання фортепіано. Замкнений молодик з гіперакузією на ім’я Нікі міг би бути композитором світового рівня, піаністом-віртуозом-чарівником, з-під пальців якого лунає… магія…, проте принципово не грає, а лише настроює чужі інструменти (здається, навіть найпрекрасніша музика подекуди не ніжить, а тупотить у його закритий футляр). Ходить постійно в берушах і навушниках, майже постійно мовчить як риба (тату риби на руці, певна річ, невипадкове: під водою звуки відсутні, весь галас і весь хаос живуть на поверхні…, тож Нікі – як той великий тунець на дні…, котрого його учитель, в якого вже починає проявлятись деменція, старається не споживати через накопичення ртуті…, проте самому тунцю, як відомо, ртуть аж ніяк не шкодить…, так-так, «ртуть» – це талант без реалізації). Тихо лагодить те, що зазвичай роками стоїть без діла в світі «нової богеми», що не відрізняє ремонт піаніно від ремонту унітаза… Та коли Гаррі Горовіц опиняється у лікарні і потребує значних грошей, гарний учень наважується використати свій слух для відмикання сейфів…

В образі та історії Нікі ясно відлунюють «Драйв» Ніколаса Віндінґа Рефна, «Baby Driver» Едгара Райта, «Звук металу» Даріуса Мардера і будь-який із фільмів братів Сафді (зокрема, певна річ, «Гарні часи» і «Неграновані коштовності»), проте кожен із референсів у Деніела Роера звучить більш м’яко, спокійно, повільно, розслаблено, лірично і романтично. Ще до ряду орієнтирів можна додати шедевральне «Піаніно» Джейн Кемпіон, але за умови, що його осучаснив мувімейкер не старше двадцяти п’яти років (у хорошому сенсі), який соромиться дорослого еротизму і дещо інакше, по-зумерськи, відчуває вінтажний феномен меланхолійно-футлярної людської відчуженості (Роеру років трохи більше).

Спершу здається, що мораль «Тюнера» обмежується очікуваним простим висновком-покаранням: встав на слизький шлях – мусиш повністю втратити слух, зануритись рибою в мул довічної тиші, бо винятковий дар використав геть не на тому інструменті, тобто як інструмент злочину (звісно що кримінальні елементи, з якими зв’язався Нікі, якраз і дають йому прізвисько Тюнер – у злочинному середовищі без ніків не комільфо, навіть якщо ти Нікі; і вони ж, кримінальні елементи, якось гукають до нього «Гей ти, людино дощу!», у той час як істинна «Людина дощу» принципово (а може й споріднено) іншого покоління йде із сюжету швидко і непомітно, бо… кожній генерації свої час і простір). Та замість кари Роер пропонує своєму герою полегшення і… повернення в соціум, у прийнятні середні хвилі біля поверхні води. «Вона звучить ідеально», – каже до настроювача героїня Гавани Роуз Лью, амбітна випускниця музичної школи, що пише власний фортепіанний концерт. На що настроювач відповідає: «Ідеальне звучання непотрібне, воно вибивається з ладу. Потрібне звучання, котре змогло би віднайти гармонію в хаосі, налаштуватись на спільну мову з іншими клавішами».

Якщо Нікі з гіперакузією та абсолютним слухом був ідеальною клавішою, що не знаходила евфонії, єдності з іншими…, то «новий Нікі» став саме «тим звучанням», яке здатне налаштуватись на контакт з оточуючим світом…, повним вад, шумів, інколи нестерпних гулів сирен…, але маючим винятковий дар якось усе ж таки знаходити серед усього того ладність.

Анастасія Лях