Вершина (Верхівковий хижак, Apex)

Шарліз Терон і Терон Еджертон грають альпіністку і туристичного маніяка-канібала (причому для Еджертона це другий серійний маніяк у фільмографії після пожежника-піромана з міні-серіалу «Дим») у психологічно-видовищному survival-трилері від ісландського режисера Бальтасара Кормакура, котрий після стрічки «Еверест» знову повертається до питання, що саме шукають адреналінові відчайдухи там, нагорі: максимально близьке відчуття абсолютної перемоги чи максимально близьке відчуття абсолютно (майже) гарантованої смерті.

Боротьба з ворожо налаштованою до людини природою завжди і тенденційно цікавила ісландського мувімейкера, котрий, власне, народився і виріс в місцевості настільки ж лютій, наскільки прекрасній: у «Глибині» йшлося про рибалку, що протистояв крижаному океану біля берегів Ісландії після того, як перевернувся його риболовний човен; в заснованому на реальних подіях «Евересті» майже всі загинули різними жахливими смертями, бо ані велика гора, ані велика природа в цілому зовсім не охочі вітати і задовольняти людські амбіції; в мелодрамі-катастрофі «В полоні стихії» океан (навіть теплий і нібито романтичний) ставав джерелом-ареною найгірших випробувань і невиправної трагедії для двох закоханих; у «Звірі» герой Ідріса Ельби змушений був чинити заточений на чиюсь неодмінну загибель опір дикому агресивному левові, і то була конфронтація не тупої жорстокості, а чоловічої сутності (хоча не факт, що то не одне і те саме, бо ж лише чоловіча природа, якщо згадати монументального «Мобі Діка», спрямована на бажання знищити все, що є величнішим і сильнішим за чоловіче его).

В картині «Вершина» (котра так само, в стилі Кормакура, пропонує більшою мірою натурний, аніж комп’ютерний екшн), де трилер про виживання в диких умовах доволі нетипово зустрічається із трилером про соціопата-вбивцю, протагоністка у виконанні Терон (і тут у сучасних феміноцентрично-матріархальних традиціях на інфекцію руйнівного чоловічого его страждає тестостеронізована жінка) у пролозі, долаючи смертоносну норвезьку Стіну тролів разом із коханим партнером по адреналіновій залежності (епізодичний Ерік Бана), втрачає вірного і любого чоловіка, і то попри нещасний випадок цілком очевидно її провина, адже вона не закріпила страховку і саме вона наполягала щоразу на необхідності долати небезпечні вершини, тоді як партнер (і цей діалог ми чуємо напочатку, коли екзистенційна розмова відбувається у наметі, поставленому на кріпленнях просто посеред скелястої вертикалі бозна на якій висоті від землі) хотів увесь цей екстрим припинити і зажити нарешті нормальним домашнім життям, бо вже і вік немолодий, і стосунки наче міцніші за страхувальний строп… Вона (Саша) буквально впускає коханого з рук…

А рік по тому (бекграунда її ми не знаємо, тож причина її перманентних пошуків смерті лишається нез’ясованою…, в абстрактній парадигмі Фрейда…, десь у комплексі Електри чи типу того…; до речі, сама акторка в пубертаті якраз пережила цілком фрейдистську травму: її батько-алкоголік напав на неї з мамою і навіть стріляв із пістолета, та матері вдалося застрелити благовірного першою) Саша опиняється в Австралії (на батьківщині свого загиблого кохання, хоча наскільки вона кохала – питання досить темне і в даному контексті сильно риторичне), де хоче сплавитися на каяку по гірській річці. Вона принципово сама. І все принципово робить сама, не потребуючи сторонньої допомоги (її емоційна діра ширша за Gaia BH3, причому як після падіння коханого, так і до). А «допомогти» самотній красуні вельми охочі небриті і немиті провінційні австралійські маргінали, серед яких і… молодий босоногий Бен (жилавий і божевільний Еджертон) з арбалетом і підозрілим запасом в’яленого м’яса, названого на честь його вмерлої матусі Дженни…

Власне, 50-річна Шарліз Терон із натяжкою могла би бути матір’ю 36-річного Терона Еджертона, якби її африканське дитинство було іще трагічнішим за те, в якому рідний тато хотів продірявити її кулею. І власне, саме такі стосунки, схожі на екстремальну токсичність між матір’ю і сином, встановлюються між протагоністкою й антагоністом у перервах між фізичною боротьбою. Він бачить в Саші свою матусю Дженну (з якої напевно що зробив свої перші пробні джеркі для першого туристичного походу, в ході котрого його осяйнула думка полювати на переважно незграбних вояжерів і… робити нові джеркі). Вона бачить у Бені свого неіснуючого сина, котрий виріс непоправною аномалією через передане з грудним молоком її особисте психічне відхилення. Його в’ялене м’ясо (котре вона, між іншим, їла) римується із тим м’ясом, на яке через неї перетворився її сумнівно коханий коханий.

Вперше у фільмографії Кормакура протистояння людини з хижою природою перекриває протистояння людини з хижою людиною (ну так-так, бо людина є найвищим, вершинним, верхівковим хижаком, що здатен полювати на будь-які земні види включно із… власним…; але Бен на відміну від Хижака зі стародавньої іншопланетної мисливської раси яутджа зовсім не є раціональним). Однак останнім подоланням для Саші стає все ж таки і знову ж таки вершина, а не синоподібний маніяк-людожер (так чи інакше всі діти «їдять» своїх матерів, бо по-іншому просто не виживуть), котрий вибуває із сюжетної формули трохи раніше фінального протистояння. І тоді, коли кадр є чистим від нарочито хворої ментальної патології третьої (зайвої) сторони (а діти дуже часто здаються матерям зайвими відростками), лишаються тільки її (Сашин) внутрішній демон і зовнішня скеля, і… максимально близьке відчуття абсолютної перемоги чи абсолютного (щасливого? схожого на політ?) скону.

Анастасія Лях