З вершин до низин (Рай і пекло, Highest 2 Lowest)

Важко зрозуміти, навіщо Спайк Лі (той самий, що подекуди дещо маніакально говорить у своїх фільмах про культуру і права чорних; що одночасно є співцем Атланти як осередка авангардного нового Півдня і співцем сучасного Нью-Йорка; що ненавидить Квентіна Тарантіно, бо той у «Джанго звільненому» начебто «несерйозно» і навіть «зневажливо» поставився до теми рабства; і що вже мав один поганий досвід цілковито непотрібного ремейка культової азійської класики, коли переосмислив південнокорейського «Олдбоя») зробив це вдруге: знову перезняв на американський лад азійський шедевр. Цього разу японський детективно-психологічний драматичний нуар «Рай і пекло» від беззаперечного епохального майстра Акіри Куросави.

Тобто можна зрозуміти, чому: адже Куросава свого часу «Раєм і пеклом» вільно інтерпретував роман американського письменника Еда Макбейна «Королівський викуп» (правильніший переклад «Викуп Кінга», адже в книзі головний герой має прізвище Кінг, і цю первинну фамілію персонажеві повернув атлантівський мувімейкер) з детективно-поліцейського циклу про «87-му поліційну дільницю», і Спайк Лі напевно що хотів камбекнути історію до американського першоджерела, при цьому переробивши її за принципово чорноамериканським зразком і зрештою нагадавши, що нечорний, але теж серед білих американців частково чужий Макбейн з родини італійських іммігрантів народився і провів дитинство саме у Гарлемі (також постановник завжди підкреслював і підкреслює вплив Куросави на свою творчість, зокрема вплив «Расьомона» на його дебютний повний метр «Їй це потрібно»).

Тож можна зрозуміти, чому, проте важко збагнути, нащо. Адже у порівнянні робота Акіри Куросави і перетрактування Спайка Лі виглядають у контексті світової кіноестетики і художньої цінності тими ж полярними полюсами, що і слова у назві картини. Можливо, не «раєм» і «пеклом» (бо ремейк не настільки жахливий, щоб ототожнюватись із адом), але точно «вершиною» і «низиною».

У Куросави йшлося про багатого промисловця Кінґо Ґондо, одного з акціонерів і управлінців крупної взуттєвої фабрики, котрий намагався зробити взуття свого бренду кращим: не тим старомодним і надто вартісним за перевірену десятиліттями якість, що робилося під контролем старого власника, проте і не таким ширвжитковим, що слідує короткочасній моді і носиться лише один сезон, на якому наполягають інші акціонери, що женуться за швидким прибутком. Ґондо хотів віднайти баланс між ціною, якістю і стильним дизайном; реформувати фабрику і запропонувати покупцям нові моделі, та для цього йому був потрібен контрольний пакет акцій. Щоби викупити підприємство, герой заклав геть усе, що мав, включно з розкішним будинком на пагорбі, де жив разом із дружиною і сином. І саме в той момент, коли вирішувалася доля його бізнесу та зрештою стабільного і благополучного життя, сталося непередбачуване: хтось викрав його сина і затребував величезний викуп. Скоро з’ясувалося, що кіднепер помилився і замість сина Ґондо викрав сина його вірного багаторічного шофера, з яким хлопець підприємця постійно грався і гуляв удвох, наче нерозлийвода брати. Тоді перед Ґондо постала важка моральна дилема: врятувати справу свого життя чи заплатити за чужого сина, розуміючи, що останній вибір зробить його повним банкрутом, залишить його сім’ю на вулиці коло розбитого корита і навіть загрожуватиме арештом через позови кредиторів…

У Спайка Лі дія переноситься з Токіо до Нью-Йорка, де персонаж Дензела Вашингтона не взуття випускає, а музику. Головний герой Девід Кінг є багатим і впливовим власником музичного лейбла, справжнім неофіційним королем чорної вокальної традиції, який колись відкрив купу виконавців, що стали зірками і лавреатами «Греммі». Але наразі компанія так само переживає не найкращі часи, проте Кінг уперто продовжує слідувати принципу, що «гроші не головне», а головне – віднайти перлину в морі сміття (і під «сміттям» він має на увазі надто засильну моду на реп, а під перлиною – повернення до істинної чорної музичної культури, як то соул і класичний ритм-енд-блюз). Аналогічно він закладає все своє майно, щоби здобути контрольний пакет акцій, але раптом стається… те, що стається. Син його водія (і близького товариша), переплутаний з його власним сином (в ремейку хлопці значно старші і професійно займаються баскетболом, а кульмінаційна сцена передачі викупу розгортається під час знакового бейсбольного матчу між «Нью-Йорк Янкіс» і «Бостон Ред Сокс», коли нью-йоркські вулиці і метро забиті вболівальниками і наповнені гучним запеклим ажіотажем…; власне, споконвічна чорна культура – це насамперед саме спорт і музика, і на них Спайк Лі фокусується навіть більше, ніж на кримінальному сюжетному аспекті), опиняється в руках невідомого викрадача, що погрожує убивством, якщо не отримає бажані мільйони.

Цікаво, що режисер «Чорного куклукскланівця» переносить події у сучасність, але аудіовізуально стилізує стрічку під дуже виразне ретро, починаючи від заставки і вступних титрів у дусі 1980-90-х і закінчуючи нарочито антисучасним закадровим музичним супроводом, що відходить у ще більш ранню естетику нуарів 1950-60-х. Але при цьому «чорність» фільму Спайка Лі є настільки тотальною, що навіть більшою, ніж просто актуальною на сьогодні, наче автор одержимо зациклений на тому, щоби його кіно било м’ячем і вокалом навіть не по білим, а по всім нечорним наративам. І коли зникає Кінг-молодший (юний король баскетболу), матір в присутності команди поліцейських хоче звернутися до неофіційної системи «Чорна тривога»: системи оповіщення і відповідного биття на сполох, коли за загадкових обставин губиться хтось темношкірий.

Може здатися, що дилема заплатити чи не заплатити є ключовою проблематикою історії Еда Макбейна, а той чи інший вибір містера Кінга є фіналом сюжету. Проте насправді рішення головного героя (з умовними пальцем угору чи пальцем униз, що означатиме смерть або життя чужого сина…; і до речі, варто згадати, що мотив «Королівського викупу» про дилему батька щодо викраденої чужої дитини так чи інакше використовувався після Куросави іншими режисерами в їхніх власних оригінальних сюжетах, як от, наприклад, Стівеном Содербергом у заплутаному неонуарному міні-серіалі «Замкнене коло» чи Асгаром Фархаді у психологічному драматичному трилері «Всі знають», де персонажу Хав’єра Бардема доводилося обирати між своїми виноградниками та напряму залежним від них сімейним добробутом і викупом за дівчинку, котра несподівано виявилася його біологічною дочкою, хоча по суті була та є йому сторонньою) є серединною переламною точкою, після котрої у Макбейна і Куросави розгортається скрупульозне, деталізоване і надзвичайно цікаве поліцейське розслідування з намаганням ниточка за ниточкою викрити таємничу особистість викрадача і повернути гроші збанкрутілому підприємцю, що став народним героєм, але водночас втратив цілковито усе…, а у Спайка Лі (котрий віддає стильному екшенові на поталу і драму, і трилер, і тим паче детектив) розгортається типово голлівудський відполірований бойовик про надкрутого Кінга, що самотужки знаходить поганця і влаштовує доволі примітивному антагоністові… реп-батл.

Якщо лиходій Куросави (котрий учинив не лише кіднепінг, шантаж і здирство, а і безпосереднє вбивство щонайменше трьох людей, цинічне і холоднокровне, будучи одержимим заздрістю і матеріально-ментальним бажанням мати вагу, контроль і не борсатися на соціальному дні, бо з дна надто добре видно того, хто нагорі… чи на пагорбі, і той вид знизу гризе і з’їдає ницу душу) дійсно перебував між пеклом і раєм у своєму нездоровому неспокої щодо класової нерівності, то лиходій Спайка Лі, чесно кажучи, виглядає просто ображеним дурнем, демку котрого не прослухав зверхній продюсер… І такий дещо комічний підхід очевидно применшує, знижує, улегковажнює жорсткий і крижаний конфлікт в системі координат японського маестро.

Тож у Спайка Лі шлях з раю до пекла таки дійсно перетворюється на путь з вершин до низин, де вершини і низини – це не соціальні гойдалки, а напевно що високі та низькі діапазони звуку від ріжучих тонких до глибоких басових. Власне, його ремейк – це не стільки щось, натхнене Куросавою, скільки чорна варіація на тему музичної мелодрами Джона Карні «Почати знову», де Марк Руффало зіграв музичного продюсера, так само власника нью-йоркського музичного лейбла (і місто так саме грало у фільмі окрему провідну роль), котрий так само переживає не найкращі часи, так само колись був гігантом індустрії, але попри скруту і деяке вигорання досі лишається «унікальними вухами», що розпізнають зерна в морі полови…, і теж вважає, що «головне – не гроші» (зрештою у фіналі продюсер і його протеже у виконанні Кіри Найтлі, записавши альбом просто посеред нью-йоркських вулиць, вирішують злити його в мережу безкоштовно, вірніше за символічний один долар замість того, щоби віддавати кожні дев’ять доларів з продажу кожного десятидоларового диска зажерливій студії). Вочевидь і для Спайка Лі як кіномитця гроші – не головне. Проте цього разу не головним виявилося і мистецтво.

Куросава свого часу серед іншого подарував (задовго-задовго до культового спілбергівського червоного пальта на маленькій єврейській дівчинці у чорно-білому «Списку Шиндлера») світовій кіноестетиці приголомшливий рожевий дим посеред реально, а не стилізовано чорно-білого кіно. Спайк Лі же натомість подарував… перемогу Дензела Вашингтона у речитативній перепалці з репером A$AP Rocky.

Анастасія Лях