Є актриси, талантом яких об’єктивно захоплюєшся, а є суб’єктивні улюблениці. Тендітна британка Кіра Найтлі радше з останніх. Не всі ролі далися їй на п’ять, це факт. Приміром, у «Небезпечному методі» Кроненберга її гра місцями якщо не дратує, то принаймні дещо конфузить, викликає сум’яття і відчуття незручності… Проте є ролі, ніби створені спеціально для неї, в яких Кіра квітне і пахне, наче фруктовий сад у розпал весни. Такою серед інших (і мабуть що передовсім) є роль Елізабет (Ліззі) Беннет, яка принесла акторці номінацію на «Оскар».
Гордість і упередження (Pride & Prejudice, 2005)
Для британського режисера Джо Райта Кіра Найтлі багато років поспіль була музою і талісманом. Вона виконала головні ролі у його найкращих стрічках: «Гордості та упередженні», «Спокуті», «Анні Кареніній», завдяки яким сформувався його авторський почерк, чуттєвий, інтелігентний, романтичний. Його екранізація знаменитого роману Джейн Остін легким, витонченим мазком поєднала класику і сучасність. Такою ж вийшла і героїня Найтлі, яка вдихнула в епоху Регентства невагомість, розкутість, свободу, благородну спокусливість сучасної розумної та емансипованої дівчини. У виконанні Кіри канонічна Ліззі Беннет, у якої раптово з’явився ліберальний чубчик, що безладно і нарочито вільно розвивається на потоках теплого і лагідного вітру, перетворилася саме на ту особливу дівчину, дівчину-мрію, дівчину-весну, в яку неможливо не закохатися навіть найбільшому на планеті снобу.
Спокута (Atonement, 2007)
Ще одна робота Джо Райта з Кірою Найтлі у головній ролі. Постановник першим зрозумів, як сильно пасують актрисі костюмовані мелодрами. Теж Англія, але століттям пізніше, напередодні Другої світової війни. Любов, що спалахнула між аристократкою і сином прислуги. Брехня ображеної підлітки, що через ревнощі покалічила дві долі… Образ Сесилії у виконанні Кіри вийшов ніжним, тендітним, жіночним, чарівним, граційним, благородним, але не гордовитим, не холодним, а м’яким і елегантним, і витончено спокусливим. А її вихід у зеленій шовковій відкритій вечірній сукні – божественним і з точки зору естетики, і з точки зору характеру. Найтлі бездоганно зіграла пристрасть, кохання і трагедію. Її вразлива, стримана, спершу недоступна Сесилія, що зрештою раптово і несамовито кидається у любовний вир, вийшла свідомо приреченою на нещастя і біль.
Почати знову (Begin Again, 2013)
У цій стильній романтичній музичній сучасній міській історії Кіра Найтлі зіграла дівчину, яка складає і співає під гітару авторські баладні пісні і яку кидає бойфренд-поп-зірка, а потім знаходить колись легендарний, а тепер безуспішний музичний продюсер, який має тонкий слух, добрий нюх (на таланти) і гарний смак. І разом вони записують нью-йоркський «вуличний альбом» у дусі реальної французької співачки Zaz, яка співала на вулицях Монмартра… Режисер фільму Джон Карні згодом вельми некомплементарно і навіть образливо висловився про роботу з Найтлі, назвавши актрису примхливою і «хворою» на зірковість. Інші ж постановники, які працювали з Кірою, та колеги-артисти виступили на її захист, і загалом режисера ніхто не підтримав. Та й очевидно, враховуючи кінцевий результат, що актриса (котра до того ніколи не співала) виклалася на максимум. Тобто об’єктивно дійсно не маючи вокального дару, вона доклала всіх зусиль (і поборола страх зганьбитися), аби самостійно записати для фільму всі композиції, які виконує її героїня. І вийшло чарівно: просто, щиро, без претензії, з душею і настроєм.
Гра в імітацію (The Imitation Game, 2014)
У цій серйозній історичній біографічній драмі, присвяченій англійському математику-криптографу Алану Тюрінгу, який під час Другої світової створив перший прототип комп’ютера і з його допомогою зламав код німецької шифрувальної машини «Енігма» (а після того, як послужив країні і світові, і миру на двох континентах, був засуджений до примусового лікування гомосексуальності за допомогою хімічної терапії, що зрештою спричинила його самогубство), Найтлі виконала роль другого плану. Акторка зіграла соратницю Тюрінга Джоан Кларк, теж математика-криптографа, яка спільно із ним працювала над розшифровкою, стала Тюрінгу найближчим другом і згодом дружиною, з якою, щоправда, генія із цілком зрозумілих причин не пов’язували сексуальні стосунки. Найтлі зіграла жінку, яка не почувається жінкою, любить без взаємності, але приймає даність і задовольняється дружбою; жінку, яка ставить гуманістичний обов’язок і духовну близькість вище за традиційне жіноче щастя, і в тому своєму альтернативному світобаченні є певною мірою щасливою.
Анна Кареніна (Anna Karenina, 2012)
Знову Джо Райт змусив свою музу сяяти. Нетипова екранізація руської класики і зовсім нетипова Анна Кареніна, яку ми звикли бачити або уявляти жінкою зрілою, мудрою, давно заміжньою матір’ю, котрій все обридло: сімейна рутина, чоловік-нелюб-сухар, устої суспільства, обов’язки світської дами і розсудливої сестри, що знову і знову охолоджує гарячі конфлікти в родині легковажного брата-бабія. Тут же Кареніна постала молодою (за фактичним віком Кіра Найтлі в момент зйомок цілком відповідала книжковим рокам героїні, але за часів Толстого жінки під тридцять уже були, як то кажуть, бувалими), натхненною, легкою, незважаючи на тяжкість нещасливого шлюбу. А приголомшливі костюми і прикраси доповнили вишуканий і ліричний б’юті-образ.
Державні таємниці (Official Secrets, 2019)
Як не дивно, розумні, серйозні, сухі ролі з науковим чи політичним нахилом йдуть Кірі анітрохи не менше, ніж ролі чуттєві, романтичні. У «Державних таємницях», заснованих на реальних подіях, вона зіграла співробітницю британських спецслужб Кетрін Ган, яка у 2003 році, через два роки після 11 вересня, дізналася, що США мають намір безпідставно вторгнутися до Ірану і хочуть заручитися підтримкою Великої Британії у шпигунстві за членами ООН, аби мати компромат і змусити тих проголосувати за «правомірність» вторгнення. Як гуманіст, пацифіст, законник і просто порядна людина, Кетрін вирішила, що зобов’язана викрити схему і злила секретні дані в пресу, за що постала перед судом за розголошення таємної інформації і державну зраду. Можливо, у реальному житті Найтлі далека від політики, але їй вдалося переконливо зобразити молоду жінку, яка не тільки глибоко розуміється на політичних іграх, але пристрасно захоплена прагненням зробити політику прозорішою і чистішою, а світ (як би то наївно не звучало) – кращим, і готова пожертвувати заради цього власною свободою. При цьому вона зовсім не супергерой, а класично маленька людина, тендітна і вразлива жінка, якій по-справжньому страшно, але внутрішній моральний компас не дозволяє вчинити інакше.
Колетт (Colette, 2018)
У цьому британському байопіку Найтлі зіграла французьку письменницю-феміністку-лесбіянку Сідоні-Габріель Колетт, яка на початку двадцятого століття кинула виклик суспільству та соціальним нормам, відкрито заговоривши про свободу не лише сексуальну, а і творчу. Тут героїня Кіри Найтлі (безумовно, одна з найяскравіших у її фільмографії) проходить колосальну трансформацію та еволюцію, виростаючи із скромної, слухняної, милої, поступливої дружини, яка спершу приймає за цілковиту норму той факт, що чоловік, злодій і експлуататор, видає її твори за свої, у сильну, вільну, зухвалу, сексуальну, змужнілу, емансиповану ікону.
Пірати Карибського моря: Прокляття Чорної перлини (Pirates of the Caribbean: The Curse of The Black Pearl, 2003)
Так, це попкорн-муві. Але, по-перше, це одна з найкращих пригодницьких стрічок ХХІ століття. А по-друге, саме вона принесла Кірі Найтлі справжню популярність світових масштабів і зробила одним із попкультурних ідолів. Не лише за симпатичне личко, а й тому, що Елізабет Свонн (норовлива донька губернатора, що перетворилася на хвацьку піратку) у виконанні акторки вийшла максимально живою, відірваною від будь-яких як романтичних, так і антиромантичних стереотипів, такою собі хуліганською аристократкою з піратським корінням якщо не в крові, то у розперезано розпущеному волоссі. І нехай головним рушієм настрою «Піратів» був ясно що ексцентричний пройдисвіт Джек Спарроу, якому Джонні Депп надав стильну і водночас шалену рок-н-рольну безладність, Елізабет Свонн справно відповідала за жіночу енергетику цієї франшизи і несла жвавий вогник непафосної краси серед веселої мерзенності немитих некрозних флібустьєрів.
Не відпускай мене (Never Let Me Go, 2010)
В екранізації дуже сумного антиутопічного роману нобелівського лауреата Кадзуо Ісігуро (який, незважаючи на британське громадянство, зберіг у творчості японську естетику, поезію і меланхолію) Найтлі зіграла не головну, але важливу роль. Можливо, навіть трагічнішу за центральні ролі Кері Малліган та Ендрю Гарфілда. У цій свідомо приреченій на нещасливий кінець дистопії про клони, вирощені заради донорства, немає жодного екшна і майже жодної боротьби. Є дружньо-любовний трикутник молодих людей, які живуть із усвідомленням, що рано чи пізно їх розберуть на органи, і з цим нічого не вдієш. Смерть не стається одразу. Ці приречені створіння в’януть поступово, наче квіти, втрачаючи пелюстку за пелюсткою. Героїня Кіри Найтлі – весела, життєрадісна, жвава, відкрита, компанійська, енергійна, наполеглива, рішуча Рут, лідерка і душа компанії, яка згасає, як надто тонка свічка, що спалахнула і майже одразу перетворилася на пляму воску.
Минулої ночі в Нью-Йорку (Last Night, 2010)
Ця розумна, не солодка, не карамельна, не сентиментальна мегаполісно-камерна мелодрама про шлюб, почуття і обман, де Нью-Йорк як п’ятий діючий персонаж (чоловік, дружина, третій, третя і місто) постає незвичайно тихим і затишним…, показує стильну, красиву, сучасну пару бездітних молодят, у яких, здавалося б, є усе: кохання, кар’єра, простора квартира в самому серці Мангеттена… але чогось не вистачає… І це щось приходить і спокушає кожного з них в одну з безсонних неонових нью-йоркських ночей, коли геть зовсім не хочеться покірно лягати у ліжко. Героїня Найтлі – молода, розумна, прекрасна, тільки-но спробувала шлюб на смак, як келих молодого, але доброго вина. Не той шлюб, де верещать діти і треба крутитися як білка в колесі між пранням, приготуванням їжі і лайном невигуляного вчасно лабрадора, а той, де з чоловіком можна сходити на артхаусний фільм і подискутувати про постмодерну книгу. Її героїня – найсучасніша (і водночас не модна, не трендова, а позачасова) мегаполісна дівчина, яка дихає рідним Нью-Йорком, але в одну із дивних, магічних, нетипових ночей дозволяє собі вдихнути ковток Парижа.
Чорні голуби (Black Doves, 2024)
Кіра Найтлі довго не знімалася і нарешті повернулася роллю на телебаченні замість великого екрана. І принципово новим для себе амплуа: агентки-шпигунки з підпільної таємної організації, котра не просто багато років живе під легендою, маючи в рамках легенди чоловіка і дітей, а й ударно, майже віртуозно б’ється і так само вправно і кулінарно убиває людей, наче Джон Вік у жіночому пальті. Насправді серіал виявився ненав’язливо екзистенційною драмою про великі пробіли в коханні, тобто про усвідомлення чорної діри на іншій половині ліжка, коли геть не знаєш, з ким саме спиш і кого саме любиш. Більш того, коли не впевнений, що знаєш і розумієш навіть свою власну половину постілі…
Анастасія Лях
Коментарі закрито.