Звір (La Bête)

У цій артхаусній любовній науковій фантастиці або романтичній антиутопії прекрасна Леа Сейду зіграла закохану жінку, котра страждає від передчуття якоїсь жахливої події: зустрічі зі звіром чи настання катастрофи. Подорожуючи своїми минулими життями, героїня завжди стикається з одним і тим самим чоловіком (британець Джордж МакКей, відомий за фільмами «1917» і «Правдива історія банди Келлі»), кохання до якого схоже на долю всіх без винятку її реінкарнацій. Але «Звір» – дуже сумна історія, і головна героїня на ім’я Габріель приречена так само, як Чіо-Чіо-сан з опери «Мадам Батерфляй»; як Красуня, що зустріла Чудовисько, але з альтернативної темної казки, де монстр хоч і перетворився на принца, але втратив усі почуття; приречена, як поламана лялька.

У пролозі, котрий є одним із фрагментів одного з минулих життів, Сейду в атмосфері та одязі, схожих на плюс-мінус нашу сучасність, стоїть на тлі зеленого хромакея і грає чи то для якогось кіна, чи то для рекламного ролика. За сценарієм вона має зобразити переляк від зустрічі з монстром і схопити ніж зі столу… (пізніше на зйомках іншого рекламного відео вона зіграє матір, яка через телефон відпускає руку малого сина на пішохідному переході, той біжить, а мати гине під колесами авто…, і цей короткий сюжет так само є алюзією до «Мадам Батерфляй», до якої режисер Бертран Бонелло звертається постійно впродовж усієї стрічки від того моменту, коли герой і героїня на початку двадцятого сторіччя дивляться оперу Пуччіні і чоловікові стає… нудно).

Основні події відбуваються у 2044 році, де люди виходять на вулицю виключно в масках, а штучний інтелект опанував усі професійні сфери і навіть почав приймати на роботу працівників-людей. Жінка на ім’я Габріель хоче отримати більш високу та більш престижну посаду у міністерстві юстиції, але на співбесіді штучний інтелект каже їй, що для такої роботи потрібен холодний розум, а її переповнюють зайві емоції (там же вона зустрічає симпатичного молодика, що в черзі на цю саму співбесіду). Заради посади героїня погоджується пройти процедуру з очистки ДНК від психологічних травм її минулих життів, після чого вона має позбутися непотрібної емоційності.

Французький сценарист і режисер Бертран Бонелло народився на Лазурному березі, у Ніцці, тож саме народження йому прописало дорогу на Каннський кінофестиваль. Власне, майже всі картини Бонелло і показувались у Каннах, але прем’єра «Звіра» відбулася у Венеції (можливо, тому стрічка і лишилася без нагород). Присвятив постановник свого «Звіра» Гаспарові Ульєлю, котрого знімав у головній ролі в байопіку про модельєра Іва Сен-Лорана «Святий Лоран» (то був, мабуть, найбільш відомий і відносно глядацький, себто зрозумілий фільм Бонелло). Присвятив, звісно, не тому, що асоціював актора зі звіром (хоча у певному сенсі, може, і так), а тому, що Ульєль загинув якраз перед тим, як режисер почав працювати над «La Bête», і цілком можливо, що спершу Бонелло бачив саме Ульєля на місці МакКея (до речі, у «Святому Лорані» Леа Сейду теж грала).

Смотрите легально на MEGOGO

«Звір» натхненний оповіданням Генрі Джеймса «Звір у джунглях». В оригіналі йдеться не про героїню, а про героя, котрий закохується у жінку, але не підпускає її близько, бо мучиться передчуттям, ніби станеться щось страшне, якесь жахливе нещастя, і він живе одержимим очікуванням цього нещастя, наче очікуванням звіра у джунглях. Але наприкінці виявляється, що найбільшим нещастям в житті героя якраз і було знехтувати любов’ю жінки через абсурдне передчуття… Раніше новелу частково екранізував Франсуа Трюффо у костюмованій драмі 1978 року «Зелена кімната». Вірніше не так, Трюффо екранізував оповідання Генрі Джеймса «Вівтар мертвих», але зробив посилання і на інші твори письменника, зокрема на «Звіра у джунглях». У «Зеленій кімнаті» йшлося про чоловіка (журналіста, що пише некрологи), котрий влаштував вівтар (зелену кімнату) для своєї померлої дружини і зрештою став одержимий світом покійників та знехтував реальним живим коханням через маніакальну прив’язаність до мертвих… Звісно, починаючи свою картину із зеленого хромакея, Бертран Бонелло виказує омаж «Зеленій кімнаті» Трюффо.

Може здатися, що «Звір» наслідує такі антиутопії, як «Еквілібріум» чи «Рівні», адже там так само йшлося про дистопічне майбутнє, де люди більше не відчувають емоцій і не мають почуттів. Але така паралель є суто тематичною, бо настроєм та алюзіями Бонелло звертається до геть іншого кіна, підкреслено артхаусного і неамериканського. Зокрема варто говорити про відсилки до Вонга Карвая та Міхаеля Ганеке, тобто про відсилки до любовних стрічок цих культових метрів (хоча продюсери заявляли, що «Звір» тяжіє до робіт Девіда Лінча і Девіда Кроненберга). Карвай спадає на думку завдяки фантастичній мелодрамі «2046», яка була своєрідним продовженням «Любовного настрою». «2046» – це епілог любовної історії, яка вже закінчилася», – казав Карвай про свою картину. У Бонелло 2044 рік – теж епілог любовної історії, яка закінчилася…, так і не розпочавшись як слід. А з драми Ганеке «Любов» Бертран Бонелло запозичує знаковий важливий символ – голуба, котрий символізує кохання, проте залетівши в кімнату, символізує смерть.

«Звір» побудований циклічно. Репліки, події, персонажі, окремі деталі, обставини, фрагменти обставин так чи інакше постійно повторюються, рухаються спіральними колами. Спершу ідентифікуємо Париж початку ХХ століття (до речі, опера «Мадам Баттерфляй» уперше була поставлена 1904-го, а роком раніше вийшла перша публікація новели Генрі Джеймса «Звір у джунглях»). Там назріває адюльтер чи навіть щось більше, бо заміжня жінка (та сама Габріель) закохується і невпевнено планує кинути чоловіка, але дуже боїться передчуття, що станеться щось катастрофічне. Вона настільки стурбована, що йде до ясновидиці, і перше що жінка-екстрасенс каже «А ви чого бажаєте? Стомилася відповідати на питання, чи піде Париж під воду». І катастрофи у тому чи іншому вигляді, і ясновидиці у різних життях Габріель повторюються (і навіть паризьке затоплення таки стається: 1910 року французька столиця, як відомо, пережила Велику повінь).

Передчуття робить Габріель хворобливо тривожною, її переслідує відчуття безвиході. І в одній зі сцен вона буквально опиняється між вогнем і водою (наче між коханцем і чоловіком, коли щастя неможливе з жодним із них). Від реальних катаклізмів і колапсів (в іншому житті героїня живе у Санта-Барбарі 2014-го, намагаючись стати актрисою навіть шляхом непопулярної серед європейок і популярної серед американок пластичної хірургії, і стає свідком землетрусу, спричиненого розломом Сан-Андреас) Бонелло переходить до потенційно реальних. Приміром, не показує, але згадує через спогади Габріель про 2025-й і громадянську війну у США (звісно, рік обрано невипадково, адже то перший рік гіпотетичного другого президентства Дональда Трампа, і це мимохідь вклеєне застереження від французького режисера дивним чином, а може й недивним римується з аналогічним попередженням-засторогою від британця Алекса Ґарленда у «Повстанні Штатів»; так само, можливо, невипадково обрано 2014-й, коли сталася революція в Україні, тепер тісно пов’язана з усім, що відбувається і в Америці, і в Європі).

У 2044-му героїня ходить до клубу, який влаштовує дискотеки минулих епох. Можна помітити 1980 (рік убивства Джона Леннона, що спричинило колапс не лише у музичному світі), а також 1963 (рік убивства Джона Кеннеді, що спричинило колапс не лише в американській політиці). Ці цифри знову ж таки є натяками для глядача і пересторогою для Габріель, адже в одному з її життів теж має статись убивство (пам’ятаємо звіра і ніж, що лежить на столі).

Леа Сейду свого часу зіграла в екранізації «Красуні і чудовиська» (в оригіналі La belle & la bête, тобто «Красуня і звір», і вийшов фільм, між іншим, у 2014-му). Красуня-принцеса у будь-якій класичній неосучасненій казці – це певною мірою відірвана від прози життя лялька, а найліпша лялька, створена для дівчат, – це красуня-принцеса. Так само, як катастрофи, ляльки фігурують у кожній епосі, у кожній реінкарнації Габріель (порцелянові ляльки, целулоїдні, роботизовані і нарешті лялька-андроїд зі штучним інтелектом, яку майже неможливо відрізнити від людини і котра не відчуває чи нібито не відчуває емоцій). Красуня і звір, лялька і ляльковод, вода і вогонь, жертва і катастрофа…

Громіздкими, складними, плутаними, але захопливими шляхами Бертран Бонелло намагається вивести формулу-квінтесенцію стосунків чоловіка та жінки. Відштовхнутий жінками чоловік приречений жінок ненавидіти. Жінка, котра надто любить чоловіка, приречена страждати і плакати. Закохані приречені загинути. І можливо, на краще таки позбутися почуттів… Фантазія Бонелло – це дещо несучасний, вірніше позачасовий, меланхолійний і нефеміністичний, старомодно романтичний і водночас безнадійний погляд на зв’язок між статями. І цей зв’язок, на думку автора, не стільки токсичний, скільки апріорі завжди катастрофічно трагічний.

Анастасія Лях