Ревіння (Roar)

Цей серіал-антологію про жінок у чоловічому світі засновано на збірці оповідань ірландської авторки Сесілії Ахерн. Продюсеркою проєкту виступила Ніколь Кідман, яка також зіграла головну роль в одній із новел. І так, жінкам тут доводиться «кричати» й «волати», аби заявити про себе.

Шоу складається з восьми півгодинних епізодів. Кожна серія – окрема новела. Усі назви оповідань побудовано за описовим принципом «Жінка, яка…», без конкретних імен чи професій, чи характеристик. «Жінка, яка щезла», «Жінка, яка їла фотографії», «Жінка, яку поставили на полицю», «Жінка, яка виявила сліди укусів на своїй шкірі», «Жінка, яку годувала качка», «Жінка, яка повернула чоловіка», «Жінка, яка розкрила власне вбивство» і «Жінка, яка любила коней». А головні ролі у кожній новелі відповідно грають Ісса Рей, знана за серіалом «Біла ворона»; Ніколь Кідман; Бетті Гілпін з сатиричного трилеру «Полювання» і міні-серіалу «Газліт»; Синтія Еріво з фільмів «Погані часи в «Ель Роялі», «Вдови», міні-серіалу «Чужинець»; Меррітт Вівер з серіалів «Неймовірне» і «Біжи»; британська комікиня Міра Сайал; зірка серіалів «Спільнота» і «Божевільні» («Люди з Медісон-авеню») Елісон Брі; Файвел Стюарт з серіалу «Нетиповий» (єдина вагома чоловіча роль – це крижень…; невагомі чоловічі ролі виконали Г’ю Денсі, Саймон Бейкер, Деніел Де Кім з серіалу «Загублені», Альфред Моліна та інші).

Історії Сесілії Ахерн побудовані на парадоксах, метафорах і фразеологізмах. Письменниця бере відомі усталені вислови, образні звороти і створює на їх основі абсурдистсько-буквалістські ілюстрації про фемінність, фемінізм, емансипацію, фантазії про матріархат. Так, «Жінка, яка щезла» (історія чорної жінки у світі білих чоловіків) з жіночої політичної точки зору обігрує вираз «бути невидимкою», тобто бути такою людиною, яку не бачить, не чує, ігнорує суспільство. Новела «Жінка, яка їла фотографії» (єдина історія, яка розповідає історію жінки безвідносно до чоловіка, тож і жодної критики в адрес чоловіків не містить) буквалізує вислів, що фотографія – спосіб поринути у спогади. Це історія жінки і її віку, жінки і її неминучої старості, а не жінки і чоловіка. Буквально – історія дорослої доньки (Кідман) і літньої матері, в якої прогресує деменція. У той час як одна жінка приречена поступово усе забути, інша, боячись такої самої перспективи, знаходить фантастичний спосіб зафіксувати в собі спогади назавжди.

«Жінка, яку поставили на полицю» – максимально прямолінійне трактування об’єктивації та емансипації. Героїня – лялька із самого дитинства. Спочатку дитячі конкурси краси (і настанови реакційної матері, що «краще бути красивою, аніж розумною»), потім короткочасна робота моделлю і заповітне «вдале» заміжжя як самоціль. Чоловік-багатій спочатку настільки захоплюється дружиною, що… прибиває до стіни полицю, на яку її саджає як призовий кубок. І вона тому навіть рада. Сидить, нічого не робить, міняє гарні платтячка… роками… поки геть не набридає своєму «обожнювачу». Це і про «бути лялькою», «бути річчю», «завоювати жінку і демонструвати в якості трофею», «погратися і викинути»… Та головне – це про вислів «Я – дівчинка, я не хочу нічого вирішувати, я хочу плаття»… і про наслідки цього бажання.

Смотрите легально на MEGOGO

«Жінка, яка виявила сліди укусів на своїй шкірі» – буквалізація фразеологізму «гризе сумління» з точки зору сімейної жінки і жінки-матері, яку мучить, їсть зсередини совість кожного разу, коли вона наважується приділити увагу собі, а не дітям і чоловікові; коли йде на роботу, бо любить свою роботу; коли релаксує чи напивається з колегами у відрядженні (що зазвичай роблять чоловіки і навряд чи відчувають коли-небудь докори сумління). «Жінка, яку годувала качка» – це про вислів «годувати обіцянками», який жінки постійно застосовують до чоловіків, що багато говорять, мало роблять; дають багато обіцянок, та мало виконують. Героїня, в якої не дуже складаються романтичні стосунки, зустрічає у парку (де відпочиваючі нерідко підгодовують качок на озері смертельно небезпечним хлібом) харизматичного… крижня, з яким цікаво і весело, і приємно, і секс фантастичний… Та дуже скоро красень-залицяльник перетворюється на типового гівнюка і засранця, на, як то тепер кажуть, аб’юзера, що чинить і психологічне (наприклад, у найобразливіший спосіб вказує на зайву вагу), і фізичне насильство, доходячи до буквальних побоїв зі словами «та то ти сама вдарилася» (англійською duck «качка» і dick «член» звучить майже однаково).

«Жінка, яка повернула чоловіка» – феміністичне переосмислення фрази, на якій будуються мильні опери і ретроградна жіноча психологія: чоловіка, який пішов, неодмінно треба повернути, навіть якщо той в обличчя каже, що більше не любить і не хоче. Та за Сесілією Ахерн «жінка, яка повернула чоловіка» – це не та жінка, що вчепилася кігтями у бідолаху, який від неї пішов; а та, що повернула чоловіка назад у магазин як товар, що не підійшов за розміром чи кольором, чи якістю або характером… «Жінка, яка розкрила власне вбивство» – чорнокомедійна історія жертви, що власноруч віднаходить свого убивцю, бо детективи-довбні мислять кіношними кліше і не надто переймаються дійсною справою. А оскільки тут про кіношні кліше, то сюжет робить пародійні алюзії на «Привида» з Патріком Свейзі, перший сезон «Справжнього детектива» (детективи-напарники роздивляються труп дівчини, що ритуально «сидить» під деревом, тільки у цієї замість оленячих рогів – рожеві заячі вушка), фінал трилеру «Сім» (сцена з посланням в коробці)… Це іронічно про вислів «усе сама». Бо справжня емансіпе навіть власне убивство розкриває сама.

Нарешті восьма заключна оповідь «Жінка, яка любила коней» – єдина не сучасна, а костюмована історія, дія якої відбувається на Дикому Заході, і єдина історія без фантастики. Головна героїня (одиначка, що любить лише коней і яка одночасно схожа на діснеївських принцес Покахонтас, Мулан і Меріду) хоче помститися за смерть батька, та натомість знаходить подругу. Не знаю, чи є тут прихований фразеологізм, але це, здається, про те, що бадді-вестерни про жінок вперше з’явилися на екрані аж у двадцять першому сторіччі, коли вийшли «Бандитки». Тож американський кінематограф теж був патріархально залежним дуже і дуже довго.

Важливо, що Ахерн (і відповідно автори антології) не звинувачує у порядку, що склався, самих лише чоловіків. Вона каже, що винні обидві сторони. Що і чоловіки, і жінки створили систему токсичних міжстатевих відносин, яку світ до сих пір остаточно не переламав… Вийшло таке собі «Чорне дзеркало», тільки про згубний вплив патріархального устрою замість згубного впливу високотехнологічних пристроїв. Трохи псевдоінтелектуальне і псевдосучасне (адже мало вийти набагато раніше) шоу для жінок, що колись давно вивчилися на філологів чи літературознавців (і пам’ятають, що таке тропи), але дуже швидко вийшли заміж і стали домогосподарками, і тепер хоча б у такий поверхнево-концептуальний спосіб (але кращий за афоризми у соцмережах) можуть долучитися до фемінізму.

Анастасія Лях