Ціна зізнання (Jabaekui daega, The Price of Confession)

Цей феміноцентричний південнокорейський детективний міні-серіал, який також містить у собі юридичний трилер і тюремну драму, насправді є не стільки історією розслідування досить заплутаної справи і викриття добре прихованого вбивці, скільки поезією (білим віршем із мильними вкрапленнями, як і має бути в дорамі) і живописом (гравюрним і олівцевим) звивистої лінії майже випадкового і підкреслено химерного переплетіння двох дуже різних жіночих шляхів, які перетнулися на перехресті істинної чистої невинуватості і визнання реальної жахливої провини… Й окрім теми особливої і злегка збоченої помсти, котру обожнюють корейці, тут паралельно крокують дві інші: еволюція одного характеру від постзрілої наївності до твердої і тямущої раціональності та еволюція другого характеру від тотального розчарування в гуманістичних орієнтирах до повернення крихкої віри в людяність і зцілюючу емпатію…

Розповідь розпочинається з фрагментів найщасливішого (одного з тих, що виглядають найщасливішими) весілля. Подружжя відомого гравера і вчительки малювання, що ростить маленьку дочку, начебто і через роки після весілля все ще виглядає квітучим в любові і злагоді… (чи надто показові римовані татуювання на їхніх тілах – реалістичне портретне зображення чоловіка з дочкою в неї на спині і реалістичне портретне зображення дружини з дочкою в нього на шиї – тепер трохи зморщились і підв’яли?..). Та коли жінка в майстерні гравера знаходить тіло коханого скривавленим на підлозі і викликає службу спасіння, в поліції одразу виникають підозри: начебто красень-художник мав юну коханку серед своїх захоплених учениць (хоча дружина стверджує, що вони планували другу дитину), начебто нікого, крім учительки, того вечора в художній студії не було (хоча жінка стверджує, що бачила підозрілу фігуру в чорному худі і в чорній протиковідній масці), плюс новоспечена вдова поводиться неадекватно і відверто дурнувато: то посміхається, то цитує Гіла Гріссома з серіалу «CSI: Місце злочину Лас-Вегас», то одразу після смерті чоловіка починає розпродавати в інтернеті його речі…

Вчительку заарештовують і саджають, і прокурор (Пак Хе Су, котрого глядачі пам’ятають як горе-інвестора з першого сезону «Гри в кальмара») не має жодного сумніву в її винуватості, та й здається, обвинувальний вирок уже в нього в кишені… Аж раптом інша арештантка (молода холоднокровна психопатка, що отруїла немолоде подружжя стоматологів і навіть не чинила жодний опір при затриманні, спокійно і зважено насолоджуючись скоєним злочином), що нібито взагалі ніяк не пов’язана з парою художників, заявляє, що то вона зарізала гравера… Прокурор типу не дурень і здогадується, що маніячка запропонувала мужовбивці угоду (бо їй все одно, дадуть їй довічний строк за двох убитих або за трьох), та вдіяти нічого не може, тож учителька виходить на волю, вірніше під домашній арешт до остаточного засідання суду. Та на свободі (поки що вельми умовній) замість того, щоби радіти чудесному поверненню до дочки, героїня має виконати свій бік дивної домовленості…

Референсами «Ціни зізнання» можна назвати гічкоківський нуар «Незнайомці в потягу» за романом Патриції Гайсміт, де йшлося про буквальних незнайомців у вагоні поїзда, один з яких раптово пропонує «обмінятися вбивствами», тобто вбити ту людину, що заважає іншому, і таким чином заплутати поліцію через цілковиту відсутність мотивів, та план іде не за планом, коли один із чоловіків не виконує своє «контрактне зобов’язання»…; скрінлайф-горор «Видалити з друзів», де помста «з того світу» дотягувалася до всіх школярів, які виклали чи перепостили в мережі кібермобінгове відео, через яке їхня однокласниця вчинила суїцид; детективно-юридичну драму «Анатомія падіння», де дружину звинувачують в убивстві чоловіка лише через те, що їхній колись давно дуже щасливий і ідилічний шлюб із часом перетворився на сильно зів’ялий весільний букет (як і майже всі інші шлюби на планеті).

Помітно вирізняє «Ціну зізнання» з-поміж інших детективів той факт, що і детективна складова, і сюжет загалом, і фігура та бекграунд протагоністки… тут буквально роздвоюються, утворюючи дві детективні складові, два сюжети, дві фігури та два бекграунди двох протагоністок. В результаті маємо дві паралельні містерії, які схрещуються (і навіть зав’язуються в єдиний тугий вузол) попри аксіому, що паралельні лінії ніколи не перетинаються. При цьому для глядача до останнього найбільшою загадкою (і можна сказати, фемінною таїною, бо дикий енігматичний перетин доріг зрештою виявляється гендерно зумовленим і гендерно зафарбованим, адже між двох чоловіків саме такого зв’язку, зшитого саме такого емоційного відтінку нитками… ніколи би не відбулося) лишається відповідь на запитання, зумисно чи випадково сталося те перехрестя, що сталося.

В детективі «Суто англійське вбивство» за однойменним романом Сіріла Гейра історик-інтелектуал доктор Ботвінк, якому зрештою вдалося розкрити подвійне вбивство в засніжені різдвяні дні в заміському фамільному особняку лорда Ворбека, доходить висновку, що саме такий злочин міг статися виключно в Англії (а доктор англійцем не є, він іноземець і так собі розбирається в суто англійських звичаях), бо лише в Англії досі існує традиція і закон (законна традиція чи традиційний закон) передавати перство у спадщину. Так от щодо «Ціни зізнання» виникає аналогічна думка: такий злочин (злочин у художній майстерні, з якого все почалося) міг статися лише в азійській країні (навіть вужче: лише в східноазійській країні), бо лише в азійській культурі резонною і зрозумілою (в епоху смартфонів, а не дуелей) є епічна фізична розправа (не серед гопників у підворітті чи алкоголіків на кухні, а в інтелігентному високоосвіченому середовищі) не через секс і не через гроші, а за… словесну образу…

Анастасія Лях