Флер Нетфлікса відчувається на цьому норвезькому серіалі вже з першої сцени, коли відбуваються пограбування банку, поліцейська погоня й аварія, що більше пасували би, приміром, «Поліції Маямі», ніж нордичному нуару. І далі настрій і ритм екранізації попри те, що сценарій адаптував сам автор оригінальних книг, постійно балансують на межі гостросюжетної американської криміналістики і повільної скандинавської містерії. Вир злочинних ґрунтових вод міста Осло видається вкрай хаотичним і тотально бермудським, а нитки, що геть усі ведуть до корумпованого детектива Тома Волера (колеги центрального героя Гаррі Голе), здаються дещо (а подекуди сильно) абсурдними чи принаймні конспірологічно надуманими (варто визнати, що Ю Несбе – це творець не стільки інтелектуальної детективної прози, скільки екстравагантної і провокативної в контексті спрямованості на критику внутрішньої норвезької політичної системи). Проте та мудрована геометрія, в якій ламається і відбудовується банальна кримінальна статистика про те, що «в убивстві жінки завжди винен її чоловік», не може не справляти ефектів, а норвезький актор Тобіас Зантельман очевидно що є не просто набагато точнішим Гаррі Голе, ніж Майкл Фассбендер, а прямо-таки ідеальним.
Перший сезон шоу повністю базується на романі «Пентаграма» (або «Зірка диявола»), і це аж п’ята книга у літературному циклі Ю Несбе про Гаррі Голе («Сніговик», в якому зіграв Фассбендер і який отримав розгромні відгуки, був екранізацією сьомого роману з тринадцяти існуючих на сьогодні). Тут Голе трішки молодший, вірніше свіжіший (зовсім-зовсім трохи) і ще не втратив кохану жінку Ракель та її сина-підлітка Олега, свого пасинка (у «Сніговику», де серійний маніяк убиває виключно під час снігопадів і виключно сімейних жінок, лишаючи трупи всередині власноруч зліплених сніговиків на подвір’ї, Ракель і хлопець уже мають іншу родину, себто іншого чоловіка-вітчима). Тут же навпаки, події відбуваються посеред аномальної норвезької спеки. Через п’ять років після того так і не розкритого пограбування банку й аварії, в якій загинув напарник Голе і в якій перманентно алкозалежний Голе нібито був п’яний за кермом (справа з попередньої книги «Sorgenfri», що означає назву вулиці в Осло, або ж в українському перекладі «Безтурботний»), в норвезькій столиці з’являється серійний маніяк, який убиває жінок каральним пострілом в голову, відрубає один палець на руці і лишає на місці злочину червоний діамант у формі п’ятикутної зірки (спека в місті така, що друга жертва, тіло котрої не буде знайдено аж до кульмінації і розв’язки і котру соціопат схопив по дорозі до крамниці, вийшла з дому по картопляний салат в самому лише бікіні).
Паралельно Гаррі Голе продовжує намагатися викрити продажність колеги-поліцейського Тома Волера (Юель Кіннаман, який грає антагоніста з нарочитим лиходійством, хоч поодинокі світлі відчуття і почуття в ньому теж присутні, і якось навіть мучить думка чи радше риторичне запитання про власну «червону лінію», котра все ж таки має деінде проходити), що займається контрабандою зброї, озброює місцеві банди в той час, як у владних законодавчих колах активно йде лобіювання права на носіння і використання зброї копами (на відміну від американських чимало європейських поліцейських за законом є беззбройними, тож під час сутичок мають чекати на прибуття озброєного спецзагону, і сьогодні це звучить актуально синекдотично, вказуючи на всю майже беззбройну Європу, що змушена чекати на ласку озброєної Америки, котра… не спішить прибувати). Коли гине (беззбройна) напарниця Голе (її убиває Волер, з чого немає жодного сюжетного секрету), нестабільний геній розкриття вкотре вдається до чарки і псує щойно налагоджені стосунки з Ракель і Олегом, з якими настільки відчув родинність, що навіть почав проводити вікенди в парках із сімейними розвагами і дошкульним репетуючим натовпом.
«Парки – не моє. Надто сонячно, надто людно», – зізнається Голе хлопцеві, котрого спершу вчить долати фобії і стрибати в басейн з вишки, а пізніше, не подолавши власних демонів і власні страхи, будучи в запійному страшно гидкому стані, жене і радикально відвертає від себе, як кінчена свиня… Алкогольну мерзенність Зантельман демонструє жах як переконливо. Актор жодним чином не переграє, не перетискає, не виглядає типовим тверезником, що старанно за всім відомим кліше-інструктажем відтворює поведінку п’янопідвладного; і звісно що реальним п’яним, який зіграти п’яного не здатен, бо щиро не бачить в собі жодної проблеми, він теж не є. Напевно що алкозалежну гру Тобіаса Зантельмана можна визначити й охарактеризувати так: він знав (тобто виглядає так, ніби знав) колись цю біду на власній «пропахлій нікчемністю і декадансом» жовтуватій шершавій шкурі, переборов ту бридку заразу, але досить добре її пам’ятає, щоби згадати і пережити знов аж до мурашок…
«Винен завжди чоловік». І не лише в убивстві. Чи сильно від «тих чоловіків» відрізняється сам Гаррі Голе, котрий абсолютно точно є винним в усіх актуальних переживаннях і розчаруваннях Ракель? Власне, демони місцями виразно жалюгідного протагоніста (котрий серед доволі насиченої когорти книжно-кінематографічних сищиків-мізантропів виокремлюється безперечною унікальністю, бо має не претензійну, а максимально побутову загальномаргінальну безособливу особливість – алкоголізм; причому не елітний, не богемський, а звичайний кухонно-кахельний чи навіть кухонно-лінолеумний) ніколи-ніколи по-справжньому не хуліганять, а тихо сидять в своїй майці-алкоголічці в калюжі хронічної дилеми, кого потрібно і доцільно ненавидіти більше: серійного убивцю, нечистого колегу чи… себе нелюбимого…
Анастасія Лях
Детектив Голе (Гаррі Голе, Jo Nesbø’s Detective Hole)
2026 рік, Норвегія/ Велика Британія
Продюсери: Ерік Феллнер, Тім Беван, Рене Езра, Йойстейн Карлсен, Ю Несбе, Ніклас Саломонсон, Тор Арне Евребе
Режисери: Йойстейн Карлсен, Анна Сакрісон
Сценарій: Ю Несбе
У ролях: Тобіас Зантельман, Юель Кіннаман, Пія Тьєлта, Петер Стормаре, Андерс Баасмо Крістіансен, Еллен Геліндер, Саймон Бергер, Інгрід Бульсе Бердал, Келлі Гейл, Крістоффер Йонер
Оператор: Рональд Плант
Композитори: Нік Кейв, Воррен Елліс
