З одного боку, найбільш спантеличує у цьому серіалі (принаймні з перших кількох серій), що він абсолютно… не смакує пиво. Не надто комплементарно його (тобто гіркий солодовий напій, що вже давно п’ється цілою планетою в більших об’ємах, ніж вода) тут називають «чорним питвом», вірніше не так, «чорним пійлом» (тоді пиво «Гіннес» ще було портером, а не стаутом, себто мало виразний винний присмак, але від шоу важко відчути хоча би якийсь смак чи бодай аромат). А одна зухвала молодиця (чи щиро, чи щоби вколоти) каже, що Гіннесів портер у роті їй схожий на попіл… Але з іншого боку (серії з третьої), коли стає зрозумілим, що автор «Гострих картузів» Стівен Найт усвідомлено зосереджується не на пиві і навіть не на роботі броварні, а на тому, якою тоді була вже на той час сильно травмована і пошматована Ірландія (ірландські селяни пережили роки голоду і вимирали цілими сім’ями…, так само як українці за сталінського режиму; а ворожнеча між католиками і протестантами супроводжувалася підпалами, підривами, постійним кровопролиттям на вулицях…, тож по Ірландії в рівно великій кількості текли і пиво, і кров), то думка про необхідність смакування хмелем у кінематографічному зображенні марки Guinness уже здається… поганим смаком, дурним тоном і навіть вульгарщиною.
Артур Гіннес почав варити пиво у 1799 році, проте події серіалу розгортаються у 1868-му, коли помирає син Артура Бенджамін Гіннес, і дублінська пивна імперія лишається в руках чотирьох його дітей: Артура, Едварда, Анни і Бена. Вірніше в руках двох перших синів, бо Анні нічого не дістається як жінці, «котрою має опікуватися чоловік і на котру не варто звалювати тягар великого бізнесу», а Бену нічого не дістається, бо той п’яниця і гравець, котрому «гроші категорично протипоказані». Розповідь починається з похорону. Бенджаміна Гіннеса готуються поховати, та ірландські католики-бунтівники (так звані фенії або феніанці: ірландське революційне братство противників англійської корони, котре позичило свою назву «феніїв» від дружини ірландських воїнів ІІ-IV століть, коли захищатися доводилося від експансії не лише бритів, а і римлян), що протестують проти магната-протестанта, котрий братається з імперіалістською британською владою, перегороджують процесії путь і демонстративно спалюють ляльку вмерлого пивного короля… Пізніше вони підпалюють гіннесівські бочки, щоби не було куди розливати зрадницьке пиво…, та сильний дощ, що акурат починається в розпал пожежі, рятує діжки… («Певно Бог усе ж таки на нашому боці», – міркує жорсткий, але не жорстокий Гіннесів управляючий на ударно-ріжуче прізвище Рафферті у виконанні зірки серіалу «Ґранчестер» Джеймса Нортона).
Власне, персонаж Нортона тут виконує роль, аналогічну ролі героя Тома Гарді з кримінального серіалу Ґая Річі «Гангстерленд»: теж вирішує геть усі проблеми однієї впливової родини, на яку працює днями і ночами без вихідних і відпусток (до речі, якщо вірити сценарію, то саме Едвард Гіннес започаткував для робітників відпустки і пенсії, за кілька десятиліть до німецького канцлера Отто фон Бісмарка) включно із застосуванням необмеженого насилля за необхідності. І цікаво, що в «Домі Гіннесів» з нарочитим анахронізмом серед іншого звучить пісня «Starburster» ірландського пост-панк гурту Fontaines D.C.; та сама, що грає на титрах «Гангстерленду». І хоча стилістично і тематично і сам колектив, і їхня яскрава композиція з гопниками, потворами і нехваткою повітря при задушливих вдихах… набагато органічніше вписуються в проєкт Річі (наче спеціально для нього створені), проте культурно-геополітично дублінський неопанк, ну звісно ж, звучить відгомоном саме тієї ірландської банди – рудих відчайдухів феніїв у зеленому вбранні.
Дійсно цікавим «Дім Гіннесів» стає з третьої серії (коли старший син Артур, злегка пихатий гомосексуал і явний нелюбитель і нецінитель пролетарського питва, на якому його рід нажив колосальні статки, у виконанні актора Ентоні Бойла демонструє в кадрі… свій, пробачте, прямо-таки величезний член). Тим часом молодший син Едвард (Луїс Партрідж з міні-серіалів «Пістол» і «Дисклеймер») намагається реформувати не лише броварню і бізнес (зокрема перелити чорне пійло за океан і щедро розлити по вулицях Нью-Йорка, де на той час якраз шаленіли в усій красі скорсезівські «Банди», себто йшла гаряча вулична війна між ірландцями і проамериканцями…; місію підкорення Нью-Йорка виконує кузен-бастард-напівфеній у виконанні Джека Ґлісона, короля Джоффрі з «Гри престолів»), а і родинний статус (ясно що англійська і проанглійська аристократія зверхньо дивилася на пивні мільйони Гіннесів, котрими гидувала і котрим водночас чорно заздрила)… і більше (буквально і фігурально) не ховати чорнильні плями під килим (а діряві шкарпетки у вишукані туфлі).
Спершу здається, що найцікавішим персонажем у цій чорній пивній дірі є відсторонена від справи сестра, котра майже мовчки спостерігає за тим, як Артур і Едвард, виконуючи заповіт батька, змушені працювати на теперішнє і майбутнє пивоварні разом, хоча їхні інтереси і лінії життя геть не співпадають. «Проведіть мене у мою безпросвітність», – каже дворецькому Анна (Емілі Ферн), і здається, що ця не надто вродлива молода дама в чорному, заміжня за нелюбим чоловіком-священиком, яка закохана в Рафферті і має якусь очевидно серйозну недугу, котру неспроможний визначити їхній сімейний лікар…, є надзвичайно трагічною попри свою тверезість і іронічність. Але вважаючи пивну тематику погано сумісною з фемінним мелодраматизмом, автори швидко перекидають центральну увагу на Едварда: єдиного цілком прозорого Гіннеса без жодної неприйнятної таємниці, котрий несподівано і мимоволі стає… спонсором і другом ірландської революції…
Анастасія Лях
Дім Гіннесів (House of Guinness)
2025 рік, Ірландія
Продюсери: Стівен Найт, Том Шенкланд, Карен Вілсон, Еліно Дей, Мартін Гейнс, Івана Ловелл, Кахал Беннон, Говард Берч
Режисери: Том Шенкланд, Муня Акль
Сценарій: Стівен Найт
У ролях: Луїс Партрідж, Ентоні Бойл, Емілі Фейрн, Джеймс Нортон, Фіонн О’Шия, Девід Вілмот, Джек Ґлісон, Ніам Маккормак, Сімас О’Гара, Дервла Кірван, Данієль Ґалліґан
Оператори: Ніколай Брюель, Джо Сааде
Композитор: Ілан Ешкері
