У другому сезоні «Джентльменів» Ґай Річі очевидно що переосмислив традиційне англійське джентльменство в контексті нинішніх політичних реалій (бо як відомо і що б не казали, ані кримінал, ані церква, ані культура, ані «невинна» торгівля травичкою не існують окремо від політики, особливо коли політика аж настільки почала кермувати звичним буденним життям, що перетворилася на воду, повітря та їжу… подекуди допустимі для організму, подекуди вкрай отруйні). Відповідно джентльменство вийшло за рамки безвідносного дотримання манер і стало дотриманням манер за можливості досягнення імперіалістської цілі.
Тональність шоу дещо відійшла від чорної комедії про аристократів-лжекапіталократів, аристократів-дегенератів, аристократів-какократів, аристократів-сульфатів, аристократів-неаристократів і аристократів-ноосферитів, де одні готові дияволу душу продати за кілька тисяч фунтів, другі просто гасають угіддями в костюмі півня і безголосо й безмозко піють, інші розчиняються у воді актуальних (і загалом усіх локальних, глобальних і особистих) подій наче кухонна сіль, четверті не мають з аристократизмом абсолютно нічого спільного, а деякі… думають, що володіють достатнім розумом, аби керувати і диктувати баланс смерті та кайфу з космічним розмахом (але вони при цьому не космополіти, а радше фашисти)… У другому сезоні чорна комедія трансформувалася у контрбіблійну притчу про розбрат братерства (що в ході сюжету вирішує, до котрих із біблійних братів задіяти бензопильні контраргументи: до Каїна й Авеля чи до Ісава й Якова), сходження Ісуса Христа милостивого чи мстивого…, про благо та патологію благих намірів, его та патологію завищеної самооцінки, довіру та патологію віри в довіру…, про сумління та гегемонізм, де етика не є безпечнішою за наполеонію.
У нових серіях амбіції герцога (Тео Джеймс) націлилися не лише на перство в Палаті лордів, не лише на розширення підзамкового марихуанового бізнесу вглиб Старої Європи під патронатом італійської мафії (Серджіо Кастеллітто) та під склепінням римських палаццо; не лише на свідомий конфлікт із наставником, партнером, канабісним «бароном» Боббі Ґлассом у виконанні Рея Вінстона із нездоровою одержимістю сауною (і відповідно на потенційні протиріччя з його донькою, канабісною «баронесою» Сьюзі в прекрасному обличчі Каї Скоделаріо, котрому в рамках заданого плебейського образу сильно не вистачає аристократичної стриманості у виборі луків та інтонацій), бо герцог Едді, котрий ще не зовсім доріс до герцога Холстеда (але вже значно ближчий до максималістської титульної самоідентифікації, ніж у першому сезоні), вирішив закон про легалізацію коноплі лобіювати замість того, щоби його глибоко поховати, як велів старий травичковий рутинер і пасеїст Боббі Ґласс…; а і на споглядання себе як нового монарха-месії зі скіпетром і державою… і вельми нечітким, здебільшого аморфним і примарним, наче галюцинація, планом на відновлення колишньої британської величі… (принаймні в ореолі сімох гострих зелених листочків, здатних зробити Англію світовим лідером з постачання безпечного для будь-якого життя собачого кайфу замість небезпечних для певних життів далекобійних ракет).
Імперіалізм – це крайній прояв необґрунтованого і нереалізованого снобізму… або ж снобізму, зламаного і перепрошитого армійською муштрою та безпосереднім військовим досвідом. І так, другий сезон «Джентльменів» саме про те, як сноб і джентльмен Едді перетворюється на монстра й імперіаліста Герцога. Фоном цієї метаморфози виступає реальний світ ірреально й ірраціонально гротескного перебільшення, котре найелітарніші кола наполегливо видають за винятковий привілей і винятково хороший смак і серед баянів котрого, приміром, гонитва за полотном Боттічеллі за шістнадцять мільйонів фунтів, яке насправді нікому в цих колах непотрібне; нішевий хайп навколо мільйонної вартості сапсана для соколиного полювання, популярного серед шейхів, що дорівнює так само нішевому ажіотажу навколо породистих скакунів; одержимість американських нуворишів церемоніальним англійським світанковим old money (часто без мані, проте з буквально високо піднятою головою) стрілецтвом по фазанах або куріпках з вінтажних рушниць… А за ширмою ігор у ритуали та обраність із келихом кількатисячного вина в руці, котре можна виплюнути з манерою чи без манери, ховається або дебілізм купувати собі на втіху живого тигра в золотій клітці, або цинізм ставати тигром самому без кліток і червоних ліній і відгризати недругам голови.
Ґай Річі (паралельно висвітлюючи імперіалізм неаристократичного походження у серіалі «Мобленд», який міг би здатися карикатурою, якби «Джентльмени» називалися «Снобленд», але віднедавна смішного насправді мало і серед гопників, і серед лордів, і серед гопників, що прикидаються лордами) нагадує і застерігає, що будь-який імперіалізм починається з хорошого світлого замислу: відновити родовий маєток і фамільну міць, не посягаючи на інтереси і тим паче життя інших сімей і садиб; відновити фундамент держави і міць нації, не посягаючи на інтереси і тим паче життя інших країн і етносів. Але благий задум рано чи пізно неодмінно переходить у стадію нерозуміння границь. І в другому сезоні є три моменти (як «Три Христа з Іпсиланті» про трьох шизофреників, що вважали себе Ісусом Христом), де на нас, глядачів, неприкрито викрикує чи навіть кричить імперіалізм головного героя на ім’я Едді Горніман, якому ми симпатизуємо вже значно менше.
Перший, коли він порівнює Боббі Ґласса, що дослухається до духа сауни, з божевільним англійським королем Георгом ІІІ (який начебто мав рідкісну генетичну хворобу крові порфірію, що і викликала психічний розлад аж до тотального викривлення реальності) і найбільшим мінусом правління останнього називає втрату американських колоній. Другий, коли на намір зятя (чоловіка сестри) переїхати (подалі від кримінальних справ Едді) до іншого маєтку з новонародженим сином, що щойно зазнав спроби кіднепінгу, відповідає: «Ви поїдете звідси лише тоді, коли я дозволю». І третій, коли тверда невразлива Сьюзі, котру навіть кокаїновий світ ескобарів і розчинених в кислоті трупів не відлякує від мети будувати бодай якусь власну імперію, з острахом реагує на його натиск і його лють: «Ти хочеш перетворити лондонські вулиці на українську зону бойових дій?»…
Анастасія Лях
Джентльмени, 2 сезон (The Gentlemen, season 2)
2026 рік, Велика Британія/ США
Продюсери: Ґай Річі, Айвен Аткінсон, Вілл Гулд, Марн Девіс, Марк Гелвіг, Метью Рід, Роберт Сімондс
Режисери: Ґай Річі, Еран Кріві, Нік Ровленд
Сценарій: Ґай Річі, Метью Рід
У ролях: Тео Джеймс, Кая Скоделаріо, Деніел Інґс, Джоелі Річардсон, Вінні Джонс, Рей Вінстон, Джанкарло Еспозіто, Серджіо Кастеллітто, Г’ю Бонневілль, Бенедетта Поркаролі, Бенджамін Клементін, Гаррі Гудвінс, Жасмін Блекборо, Мікеле Морроне
Оператори: Стівен Мерфі, Марк Паттен, Ден Атертон
Композитор: Крістофер Бенстед
