Люта (Furious)

Ця психологічно-кримінальна драма про пошуки федералами молодої жінки-серійної убивці, цілком очевидно що є рефлексією у відповідь на сумнозвісні «файли Епштейна», проте аморальність істеблішменту викриває не через розслідування безпосередньо секс-експлуатації і педофілії, а через розслідування ланцюжка підозрілих смертей заможних і впливових чоловіків, що спершу були клієнтами так званої типу релакс-мережі «Масаж при свічках» (читайте «Острів Епштейна»), а потім стали жертвами дівчини, котру колись позбавили не лише дитинства… Через метафоричну паралель із поезією Емілі Дікінсон (про саму метафору трохи пізніше) «Люта» пропонує замислитись над дилемою, що є більш правильним: безпристрасне виконання закону чи покарання непокараних виродків?..

Історія починається з двох знакових сцен. Перша відбувається на Геловін у багатому особняку, де «маніячка» в котячій масці і сексі-гіпюрній сукні приязно виносить маленькому хлопчику в костюмі Дракули миску з цукерками (але мама хлопця не дозволяє брати таке пригощання, бо драже не мають обгортки, а їжа без обгортки, особливо невідомо від кого, не є гігієнічною), а потім повертається в дім, де по сходах повзе ледь живий блідий чоловік, і добиває повзучого смертельною наркотичною дозою… Далі дівчина вже без маски (бо зрештою всі маски будуть так чи інакше зірвані, і маски старих елітних збоченців ледь не у президентських – або ж без «ледь» – колах також) скупо (але, здається, щиро та болісно) плаче над власною жертвою і… запускає руку в ту саму миску з цукерками без обгорток і беззастережно закидує смаколики в рот…, бо, по-перше, колись давно у неї відібрали практично усі Геловіни і будь-які інші свята, а по-друге, бо її сприйняття гігієни дещо інакше: очистити світ від хоча би кількох невиправно брудних потвор…

Друга сцена відбувається в кол-центрі ФБР, де головна героїня на ім’я Еліс Блек (Еммі Россам у точно найкращій своїй ролі, бо акторку – на відміну від секс-рабинь – Голлівуд експлуатував досить мало й явно не в тих проєктах, що здатні розкрити потенціал) – колишня польова нью-йоркська поліцейська, а віднедавна кабінетна федеральна агентка – відповідає на дзвінки божевільних, нещасних, дурнів і лише інколи постраждалих чи інформаторів. «Я можу поговорити з чоловіком? З кимось вищим за рангом? – Ні, тут лише я, і я – федеральний агент». «Алло! – Слухаю вас, чим можу допомогти? – Відсмокчи! – У цьому навряд чи допоможу»… – в таких діалогах минають її робочі дні, а начальник після розмов із телефонними пришелепкуватими сексистами сам по-сексистськи відправляє підлеглу, наче кур’єрку чи секретарку, по обіди для всього (переважно чоловічого, звісно ж) офісу…, бо чоловіки-колеги в бюро ненавидять її так само, як і колишні чоловіки-колеги з поліції, де вона заявила на детектива і за сумісництвом свого бойфренда після низки побоїв до напівсмерті…

І з самого початку, і надалі емоційна напруга «Лютої» (причому ще питання, хто лютіша: месниця, що змінює маски і перуки, але нездатна змінити свою травму попри солодко-гіркі вбивства кривдників і своє впізнаване тату внизу живота у вигляді червоної квітки (опійного маку? адже саме в наркотичному дурмані сутенери тримали її підліткою та продовжують тримати інших дівчат, котрим підмінили м’які іграшки твердими…); чи федералка, що після травми майже не змінює одяг і навіть не миється, але готова змінити замовчування педофільського «острівця») тримається не на вбивствах і не на пошуках вбивці, не на одержимості чи навпаки постаб’юзивній слабкості…, а на скошеній паралелі між двома нібито зовсім різними і водночас сильно схожими героїнями, де одна ловить другу (як в «Убиваючи Єву»), проте насправді обидві ловлять невловимий баланс в душі і в справедливості (і тут треба пам’ятати, що закон і справедливість далеко не завжди синонімічні, саме тому в «Мисі страху» – нехай буде у версії свіжого серіалу – адвокатка мала захищати свого клієнта незалежно від його винності чи невинності; а у, приміром, юридичній драмі «Присяжний №2» позитивний протагоніст все рівно мав опинитися на лавці підсудних замість стільця присяжного…; і саме тому напевно що поезія Емілі Дікінсон згідно з її останньою волею мала лишитися неопублікованою, бо таким був її заповіт і таким є закон, хоча нібито справедливо було поділитися віршами з усім людством, що власне і було зроблено, тож світ не втратив надбання і став трішечки кращим).

Еліс Блек більше не миється і дозволяє собі смердіти, бо боїться заходити в душ (бо в душовій кабіні крутий кабінетний детектив полюбляв пускати й одразу змивати у злив кров своєї зацькованої коханої). Але все одно пахне краще, ніж елітарні кола білих (попри Пі Дідді все рівно переважно білих) немолодих чоловіків, які дозволяють собі смердіти феєрично крайньою аморальністю, котру ницо ховають за романтичними (насправді гидотними аж липкими) назвами типу «Масаж при свічках» (чи «Маленький Святий Джеймс», чи просто «Острів в Карибському морі»). А серійна убивця Кетрін (Джіні, Ванесса…) більше ніколи не буде ані дитиною, ані собою, і тому періодично наодинці і на психозі впадає в забуття-анахронізми дівчачих посиденьок і гламур-веселощів після уроків…

«Побитися і потрахатися» – так визначає Еліс свій запит на сайтах чи у застосунках для знайомств, але на місці обмежується першим (жертва побиттів тепер кайфує виключно від побиттів). «Помститися і не спійматися» – так визначає свій шлях Кетрін (північноірландська акторка Лола Петтікрю з незвичною харизмою лячної жорсткості і бузково-перламутрової дитячості), але фактично іде на смерть… і навіть від помсти своєї цілеспрямованої і результативної не кайфує, а плаче…, наче дитина з улюбленою (але невиправно поламаною) іграшкою в оксамитово ніжних і водночас нервово спітнілих, уже геть нічого невідчуваючих «маленьких святих» руках.

Анастасія Лях