Варто почати з того, що екранізацію 1962 року із сьогоднішніх глядачів мало хто бачив, а постановка 1991-го від Мартіна Скорсезе хоч і була безумовно ефектною і густою (завдяки насамперед фундаментально маніакальній грі Роберта Де Ніро), проте зчитувалася як досить лінійний і досить типовий психологічний трилер 90-х, коли сюжети про одержимість, помсту, терор (переважно на суто сексуальному ґрунті, та в деяких випадках і на морально-етичному) були напевно що головним кінотрендом десятиліття. Тож нинішній міні-серіал точно категорично не є поповненням бездонного кошика, куди скидаються проєкти категорії «ще один непотрібний ремейк».
Автор і шоуранер Нік Антоска («Ганнібал», «Удавання», «Новий смак вишні»), котрий добре знається на стильних, витончених, візуально та образно сильно (але не надлишково) насичених психологічних кошмарах, переосмислює роман Джона Д. МакДональда «Кати» та дві його попередні повнометражні адаптації з акцентом не стільки на естетику трилерів 90-х (і тим паче 60-х до великого зламу акуратної епохи принципово неакуратними ревізіоністськими «Солом’яними псами»), скільки на етику позачасової нездатності і позачасової фальшивості системи правосуддя. І так, саме шоу Антоски найбільше відповідає оригінальній книжній назві «Кати», бо біда зовсім не в тому, що хтось має силу наганяти на нас страх, а в тому, що представники системи захисту (і «справедливого» покарання) не просто неспроможні нас від того страху вберегти, а ще і є найбільшими і найнечеснішими екзекуторами.
Історії тут вдається бути і старою добре знайомою, і новою несподіваною водночас, коли до впізнаваної сюжетної канви додаються майже радикальні нюанси і принципово гостріші за першоджерело елементи. Причому гострота перефразування аж ніяк не в тому, що роль адвоката Сема Боудена у виконанні Ніка Нолті та Грегорі Пека тут відіграє адвокатка Анна Боуден у виконанні Емі Адамс як відбиток ноги (на підборі) феміноцентричної (хоча не виключено, що псевдофеміноцентричної) нинішньої культурної ери…; а в тому, що в новому сценарії сімейство, котрому мститься звільнений із в’язниці Макс Кейді, – це адвокатка і прокурор, які представляли протилежні сторони на процесі над Кейді і закрутили роман безпосередньо в ході тієї довгої справи (тоді як раніше дружина протагоніста була стовідсотково невинною жертвою вкрай жорстких наслідків професійної нечистоплотності свого чоловіка). Якщо Кейді Де Ніро був ґвалтівником і маніяком незалежно від некоректного вчинку негероя-адвоката, то Кейді Хав’єра Бардема – це зовсім інакший Макс Кейді (хоча суть знову ж таки залишається не в дилемі, справедливо звинувачений чи несправедливо, а в тому, що адвокат/ адвокатка не виконав/ не виконала належним чином свою роботу), котрого психологічно спотворює саме досвід тюрми, «люб’язно наданий» романтичною змовою захисниці й обвинувача, із додаванням ще й фізичної непідконтрольної вади: вкрай м’ясна тюремна бійка серед грифів і дисків тюремної тренажерки лишає в голові Кейді буквальну і фігуральну діру, а металева пластина, зроблена «не з Tiffany, а з тюремної сантехнічної арматури» (як саркастично саможартує антагоніст), змушує його мозок сприймати реальність і реагувати на неї люто «альтернативно».
Справа не в тому, що родина Боуденів тепер має кішку замість собаки, а події розгортаються в реальній Саванні (штат Джорджія) замість вигаданого Нью-Ессекса (штат Північна Кароліна) наче віддзеркалення тієї добре відомої кіноманам історії, де харизматично соціопатичний Де Ніро тероризував безпомічного Ніка Нолті, надто вродливу Джессіку Ленг і цнотливу дещо девіативну підлітку Джульєтт Льюїс…, адже річка Саванна тече на межі штатів Джорджія і… не Північна, а Південна Кароліна (в телевізійній версії оку глядача відкривається безумовно привабливе, навіть спокусливе портове місто на узбережжі Атлантики, дуже зелений волого-спекотний субтропічний осередок збереження вікторіанської старовини, що дивним чином комбінується з розгулом диких хижаків типу алігаторів, які виповзають зі своїх боліт до особняків заможних містян (які населяють елітні історичні квартали на кшталт Ardsley Park поряд із біднотою з нетрів) поласувати домашніми декоративними песиками, а також рідко захожих рисей і пум, які можуть царствено намалюватися біля басейну з шезлонгом… (і звісно що і крокодили, і пуми тут виступають алегоричними римами до найбільшого хижака Макса Кейді, хоча насправді ніхто і ніщо не є настільки ж хижим до людини, як вигодувана нею ж самою правова система); грози тут часті і накочують абсолютно зненацька, коли ніщо начебто не віщувало негоди, і так само миттєво минають, і як каже персонаж Патріка Вілсона, «сімейний обід під сліпучим сонцем за секунду накривають грім і блискавки, проте до закінчення трапези вже знову проступає сонце»… – то вже, як неважко здогадатися, кліматична рима до нашестя на дім Боуденів загрози на ім’я Макс Кейді).
Справа в тому, що на скільки би не просунувся технічний прогрес («Так-так, допоможіть цій прекрасній леді, адже вона витягує з-за ґрат невинних людей! Діставайте ваші гаманці… чи що у вас там тепер… ваші телефони з тими спеціальними програмами», – кричить до світської публіки Кейді на благодійному вечорі, присвяченому типу альтруїстській адвокатській кампанії зі звільнення несправедливо звинувачених в’язнів, і той сардонічний антипіар недалекими товстосумами сприймається як робочий піар), глобальна система ламається на раз-два, якщо… в адвокатки до прокурора виникає генітально-серцева (чи радше генітально-шлункова) симпатія…, коли після метеликів у (вагітному від іншого і дещо залитому алкоголем як лжеліками від нещасливого шлюбу) животі хочеться ідилічного сімейного барбекю під сяючим сонцем Саванни і зовсім не думається про неминучість грози…
Чи перевершує маніакальність Бардема маніакальність Де Ніро? (ну і маніакальність Роберта Мітчема). Насправді, як недивно, це не має суттєвого значення (хоча точно можна сказати, що для Бардема, котрого ми майже всю першу серію спостерігаємо зі спини, вірніше з татуйованої «оком» потилиці, і тільки наприкінці пілотного епізоду його незвично блакитнооке обличчя буквально і фігурально виходить із тіні на світло…, це знаковий перформанс, готовий позмагатися – хоча навряд чи переможе, бо має портретну слабкість у вигляді емоційного бекграунда – з Антоном Чігуром з оскароносної стрічки Коенів «Старим тут не місце»), бо історія не про маніяка. Напевно що найбільше значення, як і у випадку зі зламаною героїнею Джульєтт Льюїс, має… медкарта психічного здоров’я дітей (у серіалі їх двоє: дівчина і хлопець, причому останній фігурує з уже наявними, себто доКейдівськими, ментальними проблемами) – і конкретних, і абстрактних – які змушені спостерігати і плакати від того, що невиправні хірургічні помилки системи (і можемо доречно згадати «Вбивство священного оленя»)… відрубують їм пальці (і плани на привілейоване майбутнє) один за одним, один за одним…
Анастасія Лях
Мис страху (Cape Fear)
2026 рік, США
Продюсери: Мартін Скорсезе, Стівен Спілберг, Ніколас Антоска, Дерріл Френк, Джастін Фалві, Алекс Гедлунд, Річард Геус, Емі Адамс, Хав’єр Бардем, Аманда Марсаліс, Мортен Тильдум
Режисери: Мортен Тильдум, Аманда Марсаліс, Джон С. Бейрд, С. Дж. Кларксон, Рід Морано, Стівен Піт, Трей Едвард Шульц, Джонатан ван Туллекен, Стівен Вільямс
Сценарій: Ніколас Антоска, Джон Д. МакДональд, Тара Шівкумар, Пітер Блейк, Браян Евенсон
У ролях: Хав’єр Бардем, Емі Адамс, Патрік Вілсон, Джо Андерс, Лілі Колліас, Сі Сі Ейч Паундер, Джеймі Гектор, Марґарита Левієва, Женева Карр, Пол Шнайдер, Тед Левайн, Рон Перлман
Оператори: Ебен Болтер, Селіана Карденас
Композитор: Джефф Руссо
