Цей уже хтозна який за рахунком неовестерн-проєкт Тейлора Шерідана спершу начебто задумувався як ще один (теж хтозна який за рахунком) спін-оф серіалу «Єллоустоун», але в результаті вилився в окреме телешоу, сюжет якого хоч і максимально пов’язаний з тими самими річками й долинами Скелястих гір у штаті Монтана, проте ніяк не пов’язаний із родиною Даттонів. Очевидно що цього разу Шерідан написав свій найбільш жіночий (консервативно жіночий) і найбільш пенсійний (романтизовано пенсійний) сценарій, який цілком міг би бути одним із романів Ніколаса Спаркса…, якби тільки Ніколас Спаркс, уродженець Небраски, обожнював Монтану так само, як її обожнює Тейлор Шерідан, уродженець Північної Кароліни. Персонаж Курта Рассела тут помирає в першій же половині першої серії, тож далі можна насолоджуватися лише стійкою красою самотності (попри наявність доньок, зятя, онучок) стійко красивої (скільки років би не минуло з ролі божественної Ельвіри в «Обличчі зі шрамом») героїні Мішель Пфайффер і не менш прекрасними пейзажами, в обіймах яких невтомний оспівувач фронтирних просторів цього разу не пульсує, як ковбой верхи на скаженому бику, а повільно і солодко засинає, наче… старий білий республіканець на риболовлі в цнотливих (якщо такі ще лишилися) індіанських водах.
Власне саме з такого рибальства історія і починається (яку – принаймні перший її епізод – Шерідан присвятив пам’яті відійшовшого минулого року Роберта Редфорда та зізнанню в любові до його стрічки 1992-го «Там, де тече ріка», де серед іншого молодий Бред Пітт, так всім відомо схожий на молодого Роберта Редфорда, лишився ловити рибу в Монтані замість мегаполісного ревучо-депресивного життя в Чикаго 20-30-х років і де зрештою там же, в Монтані, місцеві забили красеня-рибалку до смерті в рядовій п’яній бійці…, бо саме так у своєму напівавтобіографічному творі про рано померлого брата написав Норман Маклін, мемуарну оповідь якого потім переніс на екран Редфорд, але насправді брат письменника загинув від рук грабіжників в одному з чиказьких провулків, і ця різниця локацій – хоч фінал однаковий і однаково трагічний в обох випадках, бо за Макліном людське існування є фундаментально фатальним – має відлуння в першій же знову-таки серії «Медісон», де в одній із відкриваючих сцен, після романтизовано-мальовничої демонстрації Курта Рассела і забутої зірки серіалу «Lost» Метью Фокса з фалічними маскулінними вудками під затишними відблисками чистого, а не засліпленого штучним мангеттенським гламуром сонця…, виховану асфальтовими джунглями доньку старого подружжя у виконанні Пфайффер і Рассела, на котрій сильно дратує рожевий твід від Chanel – приблизно такий само, як і в героїні Марґарет Кволлі з фільму «Мисливець за спадком» –, дрібний вуличний крадій у каптурі грабує і б’є по лицю просто посеред П’ятої авеню в самому серці Нью-Йорка, а повз крокуючі чоловіки замість допомоги – бо ж за Тейлором Шеріданом «справжні чоловіки», традиційно чи реакційно мужні, збереглися виключно серед провінційних ковбоїв, а в сіті перетворилися на безглютенових сморчків – знімають побиту пограбовану дівчину на телефон, і потім її матір задумається, що є небезпечнішим: прогулянка серед білого дня на центральній вулиці Мангеттена чи ймовірність нападу ведмедя у Монтані).
За сюжетом після трагічної загибелі коханого чоловіка внаслідок трощі приватного літака над монтанськими землями, куди той регулярно тікав із остогидлого Нью-Йорка рибалити разом із братом і насолоджуватися брутальним первісним лайфстайлом у холостяцькій хижі без зручностей (аж настільки що з осиним гніздом у дірці для випорожнення) і жодних відсилок до панування високотехнологічної цивілізації…, скорботна дружина – котра хоч і любила пінисті ароматні ванни, ресторанні «дефлопе», світські раути і пихаті благодійні бали типу Met Gala, все ж останнім часом відчувала пластмасовість такого існування і дратувалася через феєричний абсурд всередині моди на елітарну інклюзію в проблеми соціальних низів, бо дами в перлах і кашемірі вважають за необхідне допомагати нужденним жінкам… порадами дієтологів, бо ті неправильно харчуються, курячими нагетсами замість «дефлопе з палаби з насінням каціуса»… – вирішує поховати мужа там, де той любив бути найбільше і де вона сама жодного разу не бувала. В Монтані на березі річки Медісон, де жовте колосся нагадувало покійному волосся коханої жінки, героїня Мішель Пфайффер розуміє, що за життя чоловік побудував тут будинок не тільки для себе, а і для неї і для всієї сім’ї, бо сподівався, що вона згодиться переїхати і полюбить все те, що так любить він…
Напевно що Тейлор Шерідан, в почерку котрого сьогодні важкувато впізнати автора «Сікаріо» і «Вітряної ріки», є консерватором, але вагомих підстав називати його трампістом, сексистом, расистом і гомофобом… все ж поки немає. Очевидно, що він і словом, і ділом (ну, словом так точно) намагається протистояти тим побічним ефектам ліберальної демократії, які поряд з толерантністю і веганством запровадили, приміром, маразматично гіпертрофовану політкоректність і нівелювання позитивної культури «сильної статі» (не тієї культури, де домашнє насилля – це норма, а тієї, де жінці можна відчинити двері і пропустити її вперед, не образивши її трендові притязання на сильно голосистий фемінізм). Тобто сьогодні ми, можливо, менше вбиваємо тварин, ніж наші пращури, і це є добрим досягненням цивілізаційної етики, проте… чоловіки зі стаканом кави на мигдальному молоці в ручках, ніжніших за руки жінки,… бісять (бісять?)… І так само резонне питання, чи бісить чорного поліцейського постраждала на вулиці біла краля в Chanel, яка не дає свідчення щодо кольору шкіри нападника, бо вважає акцент на кольорі шкіри расизмом?.. Так-так, за жіночим романом у стилістиці Спаркса стоїть, спираючись на старий дух і стару школу, і навіть старий кінематограф в обличчі, надто вродливому для реальних феміністських боїв, Мішель Пфайффер, очевидна політично-соціально-культурно-моральна дискусія, в якій Шерідан вустами діви попередніх епох і попередніх правил наполягає, що безглютеновий ультракоректний снобізм може бути більшим ментальним злом за використання (без ненависті та злого умислу) слова «індіанці» замість «корінні американці».
Зрештою найкращими моментами шоу (на етапі трьох серій і не рахуючи двох безапеляційних красот у кадрі: Пфайффер і Монтани) є кулачний двобій між сестрами, доньками героїні, котрі без вагомої на те причини через дрібний привід деруть і колошматять одна одну так, наче бувалі монтанські ковбойки, а ніякі не мангеттенські фіфи, бо типу серед дикої природи пробуджується нормальна первинна дикість людського єства, розгладженого ботоксом, моноколесом, дисплеєм айфона і кремовим холодком фрапучино на цукрозаміннику і кокосовому…; і той момент, коли вдова цілком чесно і щиросердно, звертаючись у батьківському і загалом ширшому генераційному відчаї до умовної примари загиблого чоловіка, констатує про онучок і доньок: «Яких же розпещених маленьких сучок ми виростили» (хоча одна із тих сучок не їздить Нью-Йорком машиною, бо вважає автомобіль демонстрацією статусності і розкоші, проте не вважає за таку демонстрацію костюм і сумочку від бренду класу люкс з деяким дружнім до нацистів бекграундом). Але ще більша за усвідомлення помилок виховання біда героїні розкривається в усвідомленні тотального нещастя її «щасливого» шлюбу, бо ж за життя їхні з чоловіком інтереси і бажання так і не перетнулися… (втім, більшість шлюбів живе і помирає саме на паралелях, і не впливають на то ані локації, ані ідеології, ані зміна поколінь, ані дурнувата ловля форелі).
Анастасія Лях
Медісон (The Madison)
2026 рік, США
Продюсери: Кіт Кокс, Майкл Фрідман, Давід Сі Гласснер, Девід Гаткін, Арт Лінсон, Джон Лінсон, Мішель Пфайффер, Тейлор Шерідан, Крістіна Ворос, Боб Ярі
Режисер: Крістіна Ворос
Сценарій: Тейлор Шерідан
У ролях: Мішель Пфайффер, Курт Рассел, Бо Ґарретт, Елль Чапман, Патрік Джей Адамс, Метью Фокс, Бен Шнетцер, Кевін Зеґерс
Оператор: Крістіна Ворос
Композитор: Бретон Вівіан
