Переповнена кімната (The Crowded Room)

Мабуть, більшість глядачів чекали від історії про реального серійного маніяка із розладом множинної особистості напружений і ексцентричний психологічний трилер, пропонуючий строкатість характерів і божевільну гру ідентичностей, але натомість отримали повільну біографічну драму. А зірка фільмів про Людину-павука Том Голланд (котрий, до речі, після виходу шоу зізнався в інтерв’ю, що робота над «Переповненою кімнатою» завдала йому емоційної травми і тепер він робить паузу в кар’єрі, аби ментально відновитися) нібито мав можливість нарешті повною мірою проявити весь потенціал артистизму, драматичного вміння і хисту до перевтілень…, та цього не сталося…

Сюжет побудовано на діалозі, котрий ведуть головний герой на ім’я Денні Салліван (Голланд) і психологиня у виконанні Аманди Сейфрід. 1979 рік, Нью-Йорк. Юнак звинувачується у стрілянині посеред міста. Проте хлопець заявляє, що хоч і був на місці інциденту і йому належить зброя, та стріляв не він, а загадкова дівчина Аріана. Психологиня каже, що слідчі ніде не можуть знайти Аріану, жодного сліду. «Гадаєте, я її убив?!» – питає Денні. Та замість відповіді жінка змушує молодика (і глядачів разом з ним) поринути у спогади (флешбеки) про те, з чого все почалося: про школу, шкільних друзів і шкільних недоброзичливців, про добру матір і недоброго вітчима, про зниклого з життя хлопчика батька, про знайомство з Аріаною і таємничим сусідом-іммігрантом на ім’я Ісхак, про закоханість у вродливу руду Аннабель…; про дитинство, в якому у Денні був брат-близнюк, котрий завжди і в усьому його захищав від небезпеки, образ і болю…

Сценарист проєкту Аківа Голдсман (на рахунку котрого як і дуже хороші сценарії типу «Ігор розуму» і «Нокдауну», так і вкрай погані типу «Трансформерів: Останній лицар» і «Темної вежі») створив свого Денні Саллівана на основі реального і досить відомого Біллі Міллігана (котрого наразі вже немає серед живих: він помер від раку у будинку для літніх, але помирав начебто вже здоровим і «цільним», бо ще на початку 1990-х лікарі оголосили про його зцілення після десяти років інтенсивної терапії у спецзакладах). Власне, навіть ім’я і прізвище героя звучать в асонансі із прототипом (до речі, одного з альтер его Біллі звали Денні). Та Голдсман, як стверджує сам автор, додав до образу і деякі автобіографічні риси, ремінісценції власних дитинства та юності.

Смотрите легально на MEGOGO

Загалом персона Біллі Міллігана, так до кінця і не розгадана ані медиками, ані тими, хто знав його особисто, впродовж багатьох років не давала спокою багатьом голлівудським зіркам (і цілком зрозуміло чому: адже Мілліган – ідеальний плацдарм для максимального розкриття і прояву акторської віртуозності, вміння бути багатоликим). Його хотіли зіграти Бред Пітт, Джонні Депп, Колін Фаррелл… Та більше за решту марив цією роллю Леонардо ДіКапріо. І фільм за участю останнього навіть був анонсований…, проте не стався. Як і не сталися проєкти з жодним із перерахованих акторів.

На сьогодні окрім «Переповненої кімнати» можна назвати ще дві повнометражні стрічки, сюжети котрих тією чи іншою мірою надихалися неймовірним та незбагненним життям (вірніше неймовірними та незбагненними життями) Біллі Міллігана. Це детективний трилер «Ідентифікація» 2003-го і психологічний трилер «Спліт» 2016-го.

Та повернемося до серіалу з Томом Голландом. Голдсман, до речі, задумав проєкт як антологію, де кожний сезон буде розповідати історію нового героя (чи героїні) із дисоціативним розладом ідентичності (якщо шоу справді матиме як мінімум другий сезон, то можна припустити, що наступна «переповнена кімната» розгорнеться у голові дівчини, прототипом котрої виступить реальна Ширлі Мейсон, котра жила до Біллі Міллігана і була чи не першою пацієнткою, якій офіційно діагностували «множинну особистість»; під псевдонімом Сібіл Дорсетт її всередині 1970-х зіграла Саллі Філд у двосерійному телефільмі «Сібіл», а тепер у майбутній повнометражній стрічці планує зобразити Ель Феннінг). Тож «Переповнену кімнату» можна порівняти з антологією Раяна Мерфі «Монстр», де перший сезон був присвячений серійному вбивцеві Джеффрі Дамеру: обидва проєкти є байопіками про реальних злочинців із соціально-психічними патологіями, тільки «Монстр» смакує найтемнішу сторону психічного відхилення, а «Переповнена кімната» намагається віднайти у темній кімнаті двері, котрі вели б до світла.

Серіал із Голландом зроблено на межі жанрової історії і претензії на арт. Цю межу можна провести і між членами режисерської команди, серед котрих є досвідчений професійний ремісник Алан Тейлор, який працював над серіалами «Клан Сопрано» і «Гра престолів», фільмами «Багато святих Ньюарка» (приквелом «Клана Сопрано») і «Тор: Царство темряви», і водночас троє фестивальних постановників, неординарних і напрочуд цікавих, з дуже авторським баченням, а саме Корнель Мундруцо, Брейді Корбет і Мона Фастволд. Мундруцо – угорський режисер, який отримав гран-прі програми «Особливий погляд» Каннського фестивалю за драму про дівчинку і собаку «Білий бог» і зняв емпатично-інтимну драму про народження і втрату дитини «Фрагменти жінки» з Ванессою Кірбі у головній ролі. Корбет – американський актор, котрий несподівано став молодим неординарним, глибоко психологічним і амбітним режисером, що створив темний екскурс у тиранію двадцятого століття «Дитинство лідера», показавши, як невинна дитина повільно перетворюється в ідеолога фашизму, і ексцентричний чи навіть епатажний погляд на поп-культуру століття двадцять першого «Вокс люкс» із Наталі Портман в образі зіркової співачки. Фастволд – норвезька постановниця, партнерка Корбета і щодо творчості, і по життю; зняла дофеміністський лесбійський арт-вестерн «Прийдешній світ» з тією ж Ванессою Кірбі та Кетрін Вотерстон.

Ця дивна комбінація дуже різних кінематографістів призвела до досить дивного, але захопливого результату. Певний арт починається вже на назві, влучній та образній, котра, зрозуміло, є метафорою захаращеного мозку, де дуже-дуже тісно і дуже-дуже гучно через натовп альтер его. Далі арт продовжується вступними титрами, намальованими фарбою у стилістиці постімпресіоністських картин Ван Гога, котрий і сам, як відомо, страждав від психічного розладу. Потім починається інтригуюче, детективне, схоже на приховану головоломку дійство, яке на перший погляд виглядає звичайною розповіддю-рефлексією героя про себе і про знакових людей з його оточення… і лише трохи згодом наштовхує глядача на здогадку, що далеко не всі персонажі, що фігурують у кадрі є справжніми… Можна помітити, як режисери зумисно насичують другорядних дійових осіб виразністю та колоритом, характерами і настроями, тоді як сутність єдиного головного героя лишають підкреслено безбарвною, наче він – папір, на який наносяться фарби.

Проте досить скоро, ще не діставшись навіть половини десятисерійного шоу, фарба на папері починає товктися на одному місці, утворюючи різнобарвну, але позбавлену форми і сенсу пляму. Через одноманітний сценарій, котрому вкрай швидко забракло загадок і поворотів, історія Денні Саллівана, маючи потенціал багатоповерхової недосяжної вежі, зупиняється на одному із найнижчих чи максимум середніх ярусів. Здається, що на папері є ще чимало вільного місця, незаповненої білизни (котру митці живопису ніколи собі не дозволяють), але художник не має більше ідей і тому зафарбовує лише невеличку обмежену площу по центру полотна.

У «Спліті» експресивний, артистичний, філігранний Джеймс МакЕвой (сюжет про викрадення і ґвалтування трьох дівчат, до речі, є прямим фактом біографії Біллі Міллігана) сам зобразив усіх особистостей свого антигероя включно із жінками і трирічною дитиною, і… монстром-ґвалтівником, справжнісіньким звіром, голодним лютим хижаком. То був шалений бенефіс шотландського актора, схожий на буревій у склянці… Том Голланд грає лише одного-єдиного безбарвного Денні, решту роботи роблять інші виконавці. Тож і перформанс його – не перформанс, а порожня склянка, за стінками (а не всередині) котрої вирують хвилі.

Анастасія Лях