Сантехніки Білого дому (The White House Plumbers)

Не вірте написам, що це політична драма. Бо це чиста політична (чи радше антиполітична, тобто про те, як точно не треба вести політику) комедія, місцями межуюча із фарсом. Вуді Гаррельсон і Джастін Теру блискуче грають ніксонівських клоунів, цереушника і фебеерівця, «двох зі скриньки», котрі наробили купу анекдотичних ляпсусів, виконуючи надсекретні президентські місії. Зокрема сумнозвісний «Вотергейт», який зрештою призвів до скандальної відставки Річарда Ніксона і кількох судових розглядів та знеславлюючих вердиктів.

«Засновано на реальних подіях. Імена та прізвища учасників подій не змінено з метою захисту невинних. Бо всі тут винні», – з цієї жартівливої передмови автори шоу розпочинають історію, котру справді можна роздерибанити на добірку політичних анекдотів. І можна сказати, що «Сантехніки Білого дому» (сама назва вкрай чітко уподібнюється анекдоту або гуморесці), зображуючи найбільш незграбних, нерозумних і фанатичних в історії розвідки й агентури шпигунів, відверто дискредитують одразу дві типу найкрутіші американські спецслужби: ЦРУ і ФБР.

Але частково все, що показують «Сантехніки Білого дому» від HBO, раніше вже показав міні-серіал «Газліт» від каналу Starz. Взагалі Вотергейтський скандал, починаючи від титулованого журналістського трилера Пакули «Вся президентська рать», періодично знову і знову з усіх можливих ракурсів повертається і на великий, і на малий екрани. І зрештою після низки більш успішних та менш успішних спроб подати «Вотергейт» під серйозним соусом у жанрах «розслідування» і «викриття» голлівудські майстри перетворили його на мем. На найбільший мем за всю історію американської політики.

«Газліт» здебільшого іронізував, балансував між недоладністю горе-операції і драмою. «Сантехніки Білого дому» розповідають тотальний дотеп. «Газліт» був зосереджений на таких залучених персонажах, як ліберальна дружина республіканського генпрокурора Марта Мітчелл у виконанні Джулії Робертс (котра, власне, першою і заявила про причетність Ніксона до незаконного прослухування штабу демократів), сам генпрокурор (дуже загримований Шон Пенн) і радник-юрист Білого дому Джон Дін (Ден Стівенс). Головним клоуном оповіді був федеральний агент Гордон Лідді у виконанні Шея Віґема, ідеолог, керівник, виконавець операції «Вотергейт»; небезпечний і шалений фанатик, нацист, гітлерофіл, котрий вважав себе суперменом і демонстрував залізну чи то сталеву незламність через трюк із долонею над запальничкою (і кожного разу, звісно ж, отримував опік). При цьому так само залучений до справи колишній цереушник Говард Гант (Джей Сі МакКензі) в «Газліті» був малопомітною і другорядною фігурою.

Смотрите легально на MEGOGO

В «Сантехніках» так само головним клоуном є Гордон Лідді (Джастін Теру з колоритними густими вусами, які невипадково викликають асоціацію із сантехніком Маріо з однойменної відеогри), котрий так само одержимий Гітлером і невдалими фокусами з вогнем. Проте цього разу Говард Гант не пасе задніх, а є другим ключовим фігурантом низки вкрай абсурдних і неоковирних подій. Власне, його і зіграв Вуді Гаррельсон. Радник Джон Дін теж присутній у сюжеті, але позаду (замість Дена Стівенса – Донал Глісон). І інколи у кадрі з’являється генеральний прокурор Джон Мітчелл (причому зобразив його актор Джон Керролл Лінч, котрий у «Газліті» грав Л. Патріка Грея, помічника генпрокурора, що посів місце директора ФБР після смерті Гувера). Варто зазначити, що ні сценаристів Starz, ні сценаристів HBO геть не цікавить сам Ніксон, одіозний і до дірок заїжджений. Лише третя чи навіть четверта черга його підлеглих – ланка між чорноробами (найманими кубинцями) і офісними душнілами (адміністрацією), екстремісти чи кар’єристи, що жадають вислужитися перед президентом, який навряд чи знає їх поіменно і тим паче в обличчя.

Тандем Теру і Гаррельсона – можливо, один з найкращих дуетів в історії американської комедії. Як то кажуть, знюхалися і дружно заспівали, виступили єдиним фронтом і на одній хвилі. До речі, сценаристи показують не лише «Вотергейт», а й кілька попередніх місій Лідді та Ганта. Так, їхня співпраця починається із намагання виправити ситуацію після злиття у пресу документів Пентагона про реалії В’єтнамської війни (про цей грандіозний витік детально розповів Спілберг у фільмі «Секретне досьє»), продовжується завданням завадити судовому розгляду справи з викриття таємної корупційної угоди між Ніксоном і міжнародною телефонною компанією і тільки потім досягає апогея у місії «Вотергейт».

– Ти сфотографував досьє?
– Ні, шафка з документами була замкнена. Але я пофотографував весь кабінет.
– Супер! Місію виконано!

«А чого на вас перука? Вона не тим боком сидить». Клоунада із маскарадом, в яку граються некруті цереушник і фебеерівець (перший після старої роботи на Кубі полюбляє переходити з англійської на кострубату іспанську, а другий через любов до фюрера інколи хизується таким самим нерівним знанням німецької), виставляє Білий дім, коли вже обігравати сантехнічну метафору, таким собі поламаним унітазом, котрий через поламку ніяк не може нормально змити гівно, і те гівно накопичується і накопичується, аби одного чудового дня вибухнути назовні нестримним гівняним фонтаном. З одного боку, таке майже брутальне і точно неделікатне критикування-кепкування з верхів’я наймогутнішої політичної структури світу виглядає респектною зухвалістю кіношних телевізійників. Та з іншого, пережовування заяложеної історії півсторічної давнини навряд чи може конкурувати з гостротою і актуальністю таких ультрасучасних політичних проєктів, як, приміром, «Дипломатка».

Анастасія Лях