Сварка, 2 сезон (Гризня, Beef, season 2)

Оригінальна назва цієї сатиричної трагікомічної антології, створеної корейським сценаристом-режисером Лі Сон Джином для Netflix, буквально перекладається як «яловичина» або ж просто «м’ясо». І саме це слово бездоганно точно передає загальний сюжетний концепт: в нинішні часи, коли світ наполегливо жадає дістатися самого дна катастрофічного і невиправного хаосу, будь-яка буденна цілковито рядова суперечка стрімко наближається до того, щоби перетворитися на м’ясо… На відміну від першого сезону, що був принципово зосереджений на житті азіатів-іммігрантів в Америці і на гонитві за досягненням специфічного східно-іммігрантського успіху на тлі недоторканої біло-західної єпархії, другий сезон є більш універсальним і присвячений гонитві поза конкретними расою чи етносом, яка (себто гонитва) звучить єдиним матюкальним криком всіма мовами світу… чи радше всіма акцентами світу, що надають різних характерних відтінків стомлено універсальній англійській. І очевидно, що другий сезон у контексті протистояння багатих і бідних (привілейованих і обслуговуючого персоналу) ще більше (впритул) наближений до іншої так само титулованої так само сатиричної, але дещо більш досвідченої і дещо більш довгограючої антології – до «Білого лотоса».

Якщо «м’ясо» першого сезону прямолінійно базувалося на сварці, що почалася з конфлікту та сліпої ненависті на дорозі (автомобільно-магістральний хаос – один із ключових складників глобального хаосу в цілому), то другий сезон збудований трохи складніше, і в ньому зовнішня сварка (коли задіяні покоління, епохи, суспільно-економічні системи, екзистенційні світогляди) відбруньковується від суто внутрішньої, яка замикається (вірніше мала б замкнутися, проте випадково вийшла назовні) всередині чотирьох стін (на відміну від зовнішньої, що обмежена не цегляними чи дерев’яними футлярними конструкціями, а чотирма сторонами світу: півднем, північчю, заходом і сходом). Двоє закоханих зумерів (Кейлі Спені і Чарльз Мелтон), які працюють прислугою в елітному заміському клубі (одному з тих клубів, де білі чоловіки за п’ятдесят грають у гольф і покер, а їхніх накачаних по вінця гіалуронкою і в гірших випадках ботоксом дружин вчать великому тенісу помірно татуйовані сильно усміхнені кени), якось увечері вирішують завезти своєму начальникові додому (гендиректору клуба) залишений в офісі гаманець і, ступивши на ґанок, спостерігають у вікна сцену вельми експресивної подружньої (Оскар Айзек і Кері Малліган) сварки з лютою лайкою і замахами кулаками (і колекційними ключками). Дівчина знімає відео телефоном…, і кількома днями пізніше закохані зумери шляхом шантажу домагаються для себе кар’єрного підвищення…

В нарочито смиканому (нервовому) ритмі, що місцями підкреслюється начебто злегка прискореною зйомкою міміки і жестів, Лі Сон Джин цього разу розгортає перед нами гризню зумерів і міленіалів, причому перші вважають других настільки старими, що називають їх бумерами (справжня бебі-бумерка у конфлікті теж присутня, хоч і не є основною: це бабуня-кореянка-мільярдерка, котра стає новою власницею клуба, де працюють усі центральні фігуранти дійства, котра не любить усіх білих, принципово не говорить англійською, хоч і добре нею володіє, і тримає в Сеулі суттєво молодшого за себе чоловіка-пластичного хірурга у виконанні зірки «Паразитів» Сона Кан Хо, за котрим прибирає криваві сліди невдалих омолоджувальних операцій). Зумери – пара буквальних ідіотів, які постійно говорять про кохання одне до одного, типу ніколи не сваряться, бо мислять виключно позитивно; вважають H&M престижним брендом, плачуть над мертвою бджолою, переважно нікуди не поспішають, світло і капітально дружать із ChatGPT, щиро визначають бездіяльність як вид діяльності і звуть одне одного «нареченим» і «нареченою»; вона без шкільного атестата збирає м’ячі на полі для гольфа й, отримавши як манну небесну медичну страховку, хоче разом із діагностованою кістою прооперувати що-небудь іще задурно, а відповідаючи на питання про рівень болю по шкалі від нуля до десяти, гадає, що п’ять в цьому діапазоні – це норма, як у соцмережі оцінювання фільмів Letterboxd; він без ліцензії тренує раз або два на тиждень якихось blackcoated workers робити сідничний місток і радо сприймає піцу «Чотири м’яса» за святкову вечерю.

Міленіали – пара не те щоби ідіотичних, але глибоко нещасних людей, які однаково нещасливі і разом, і кожен окремо. Він поховав пристрасть до музики, щоби керувати елітним закладом і мати ілюзію власної елітарності, хоча по суті він теж прислуговує багачам; стрес знімає онанізмом під віртуальний секс на OnlyFans чи типу того (хоча OnlyFans більше для зумерів, а міленіали радше сидять на старому доброму Pornhub). Вона – дизайнерка інтер’єрів, яка вважає все іще модним архітектурний стиль Старої Англії з оббивкою «м’ятий оксамит», наполягає на кольорі скатертин «яєчна шкаралупа», а відтінок «кістки» (попри знижку 30%) вважає неприйнятним; називає свою міні-таксу Барбері на честь однойменного преміального бренду з рідної Британії і шукає адюльтеру з яким-небудь медійним аристократом… Мислять вони, як і всі міленіали, виключно (чи принаймні домінантно) негативно. Сваритися для них як дихати. Їхній постійний міленіальський головний біль – борги, конкуренція, нереалізованість, одержимість вчорашнім днем і намаганням відстрочити неминучий кінець молодості.

Автори серіалу наполягають, що ідіотами, на жаль, є і перші, і другі (і цікаве питання, чи трагедію ідіотів можна розцінювати як менш значущу і менш трагічну лише через те, що вона сталася з ідіотами?..), бо ідіотським є наразі сам час (не кажучи вже про капітально ідіотську трампову, затрампану, трампонізовану Америку, котра екстраполює свій ідіотизм на решту світу). Зумери наївно і дурно жадають побороти (підмішаною в апельсиновий сік менструальною кров’ю) «пізній капіталізм», а міленіали схильні схвалювати опортунізм і камбек до раннього колоніалізму. Гроші буцімто є самоціллю і перших, і других, але по-справжньому зарадити краху (передовсім моральному) фінансові примноження ясно що нездатні в обох випадках. І здається, що на відміну від першого сезону, що дивом зумів завершитися чесним і надихаючим примиренням і навіть задушевним взаєморозумінням, фінал другого сезону апріорі пахне дуже близькою до тотальності масовою драмою в дусі розв’язки третього сезону «Білого лотоса», де забагато вибувань і нікого так щоби аж сильно (чи хоча би щиро середньо) не шкода, бо шкода – це… не преміальне авто… І звісно що недарма періодично по кадру проповзає нитка мурашиної колонії (цивілізації, точно стабільнішої і міцнішої за нашу): вона нагадує знакових мурах Габріеля Гарсіа Маркеса, котрі зрештою заповнили весь простір (і весь новий час, себто не обіцяючий жодних ренесансів завтрашній час) на місці остаточно відійшовшого у небуття міста Макондо як міста всіх семи континентів і остаточно відійшовшого у небуття роду Буендіа як роду людського…

Анастасія Лях