Симпатик (The Sympathizer)

Роберт Дауні-молодший грає одразу три ролі у новому міні-серіалі HBO «Симпатик», заснованому на романі пулітцерівського лауреата В’єта Тан Нґуєна. Поставив шоу південнокорейський маестро Пак Чхан Ук («Співчуття панові Помсті», «Співчуття пані помсті», «Олдбой», «Служниця», «Рішення піти»), який раніше вже працював на західному телебаченні, зокрема створив британський шпигунський міні-серіал за книгою Джона Ле Карре «Маленька барабанщиця».

«Симпатик» – теж шпигунська історія. Але Дауні-молодший тут не в головній ролі. Головний тут чоловік без імені, загадковий Капітан у виконанні австралійського актора в’єтнамського походження Хоа Сюанде, подвійний агент наприкінці В’єтнамської війни (В’єтнамської війни для американців, Американської війни для в’єтнамців), котрий, будучи комуністичним ідейником на боці В’єтміня й у складі В’єтконга, три роки відпрацював під прикриттям правою рукою проамериканського південнов’єтнамського генерала у тісній співпраці з оперативником ЦРУ (Дауні), досконально вивчив англійську і через знайомство з американською поп-культурою, фільмами і музичними платівками, котрими його «виховував» цеерушний наставник, почав… симпатизувати Америці. Навіть бачити сни англійською мовою… Хоча важко сказати, хто він насправді: в’єтнамець, який симпатизує західній цивілізації, чи американоєвропеєць (син в’єтнамки і француза, здобувший освіту в американському університеті), який симпатизує В’єтнаму.

Здається, вперше за п’ятдесят років існування кіно про В’єтнамську війну, починаючи від культових «Мисливця на оленів» і «Апокаліпсис сьогодні», американці показали погляд на ту війну з іншої сторони і доречно зробили це через призму бачення неамериканського, азійського режисера, до того ж арт-мувімейкера, котрий балансує у творчості між Сходом і Заходом, симпатизуючи обом культурам. Власне, Пак Чхан Ук, загортаючи роман В’єта Тан Нґуєна у сінефільську обкладинку, робить з В’єтнамської війни певною мірою метакіно. Тож епіграф про те, що «всі війни ведуться двічі: спершу на полі бою, а потім у пам’яті», отримує додатковий смисл і третій акт, себто третє відчуття однієї і тієї самої війни, котра ведеться спершу на полі бою, потім у пам’яті, а потім на кіноекрані.

«Симпатик» поєднує помірно жорсткий реалізм вибухів, смертей, допитів, катувань (без м’ясосмакування) з екзистенціалізмом деколонізації і національної емансипації, а також з естетською метаіронією і чорним гумором. Здавалося би, що у трагедії розпачу і страху, котрим охоплені південні в’єтнамці після падіння Сайгона, вже наступного 1976 року перейменованого у Хошимін, і котрим не вистачає місць у літаках, які летять до омріяної Америки, немає нічого смішного, та разом із тим, Пак Чхан Ук вставляє знущальницький крінж: показує, як Капітан, подумки вже зустрічаючи незалежність батьківщини, дає пістолет тому, хто пригрозив суїцидом, бо йому не надали «щасливих квитків» для всієї родини, та лишившись наодинці зі зброєю, обділений «американською мрією» в’єтнамець вирішує замість кулі в чоло… вкрасти льодяники з цукерниці у кабінеті начальства.

Смотрите легально на MEGOGO

Ще більш цинічним сарказмом виглядає алюзія до чорної комедії «Грім у тропіках», яка була пародією якраз на фільми про В’єтнамську війну, «Апокаліпсис сьогодні» та не менш титулований «Взвод» зокрема: там Дауні-молодший зіграв актора, котрий заради ролі чорношкірого сержанта у воєнному бойовику зробив пластичну операцію зі зміни шкіряної пігментації, а тут його персонаж (вірніше один з його персонажів, той що агент ЦРУ, бо ще є університетський професор сходознавчої кафедри, котрий любить порівнювати себе з яйцем: білий зовні, жовтий всередині…, і гонзо-кіношник) з рудим волоссям і блакитними очима говорить, що на одну шістнадцяту є чорним.

Ще більша і відвертіша комедія розгортається після того, як карикатурний генерал тікає з В’єтнаму й оселяється в обітованій Америці: спершу десь у найвіддаленішій арканзаській глушині, де він і його нечисленні та розчаровані послідовники з відразою їдять макарони і боби (американські боби у кадрі з’являються невипадково, адже вони є нагадуванням про боби натто, традиційну японську страву і зокрема основну їжу феодальної Японії, з-під окупаційного ярма котрої визволив країну створений Хо Ші Міном В’єтмінь паралельно з визволенням від французьких колоністів); а потім у дарованих з барського плеча напівруїнах Лос-Анджелеса, схожих на «будинок мрії», по якому пройшовся той самий апокаліпсис.

Власне, частиною метакіно є вже той факт, що один актор, дуже голлівудський актор, грає одразу три ролі (як Тільда Свінтон у «Суспірії» чи всі актори у «Хмарному атласі»). «Симпатик» одразу говорить нам, глядачам, що все, що ми знаємо про В’єтнамську війну, це кіно. Передовсім американське кіно. «Хороша була б драматична сцена для фільму», – жартує зв’язковий зі серйозних слів Капітана про те, як він скаже ненависному генералу, коли вже буде злітати літак до Америки, що лишається вдома… Ще більш кінематографічно і метаіронічно звучить і виглядає сцена у сайгонському кінотеатрі, де начебто йде прокат «Жаги смерті» з Чарльзом Бронсоном, але насправді на тлі вимкненого кіноекрана перед глядацькими кріслами допитують і катують молоду комуністку-революціонерку, а генерал і цеерушник в залі спостерігають за кривавою виставою так само, як спостерігали би за кривавим бойовиком Майкла Віннера.

Є щось сильно кінематографічне й у тому, що Капітан є напівкровкою (дітищем французької колонізації В’єтнаму) і має розкосі та водночас світлі очі, котрі дивляться зі Сходу на Захід, чи навпаки, із Заходу на Схід (в актора Хоа Сюанде насправді очі традиційно карі, тож він носить сіро-зелені лінзи). І водночас є щось сильно антикінематографічне у тому, що український глядач, дивлячись «Симпатика», почувається певною мірою тим самим В’єтнамом…

Анастасія Лях