Вбивцебот (Murderbot)

Цей серіал, заснований на серії книг «Щоденники вбивцебота» американської письменниці-фантастки Марти Веллс, доволі незвичним і нетривіальним чином поєднує екзистенційність, комедію, сатиру, наукову фантастику, космічну оперу, детектив і горор. А Александер Скашґорд в образі андроїда, що зламав свій модуль контролю і дорвався до вільного мислення і свободи дій, веде постійний внутрішній монолог, наче протагоніст класичного нуара, і замислюється над тим, подобаються йому люди чи ні, хоче він бути схожим на них або навпаки, до співпереживання тягне його самовизволену з-під корпоративного ярма роботодушу чи до соціопатичного масового убивства.

Події розгортаються у далекому майбутньому, де людство широко освоює іншопланетні землі і вивчає іншопланетну геологію в численних космічних експедиціях, добуваючи ресурси або просто досліджуючи незнайомі ґрунти. Всі дослідження контролює так зване Корпоративне кільце, котре задля захисту від потенційних небезпек на неосвоєних територіях відряджає разом із людьми роботів-стражів, які не лише виконують функції охоронців, а і паралельно шпигують на користь компанії. Андроїд застарілої моделі на ім’я номер такий-то, якось перебуваючи вартовим серед групи шахтарів і розуміючи, що майже всі люди – засранці (адже вони, знаючи його вимушеність коритися будь-якому наказу, відверто садистськи знущаються і регочуть), зламує свій модуль контролю і… ні, не мститься і не тікає, а дає сам собі нове ім’я не із цифр (яке ніхто крім нього самого не знає) і продовжує прикидатися слухняною машиною.

Прикидаючись, він отримує нове завдання – супроводжувати групу вчених-хіпі на пустельну планету, подібну до славнозвісного Арракіса з роману «Дюна» (не гігантські, але досить величезні піщані хробаки тут теж присутні). Вбивцебот (так, ім’я він собі обрав нарочито агресивне і насильницьке, хоча на агресивного насильника він начебто зовсім не схожий) дивується і бореться з деяким спантеличенням, адже його нові клієнти є не такими, як попередні, і виказують до нього нетипові емоційність і позитив і якось навіть запрошують доєднатися до колективу у командній кімнаті, вдягнувши не броню із шоломом, а звичайний людський одяг… Але водночас андроїд боїться, що вони розгадають його «зламаність» і повідомлять у корпорацію, адже він уже встиг наробити чимало помітних ляпсусів, особливо коли показав своє сховане під гельмом біолице…

Серіал щиро підкупає непафосністю і несерйозністю, адже, викриваючи рабство як перманентну соціальну недугу людської ментальності, не кидається у надмірно піднесений і завзятий вир пишних гучних сентенцій про цінність свободи, а натомість доволі легко і ненав’язливо замислюється над набагато складнішим за стандартну першокрокову емансипацію питанням нерозуміння, що саме варто робити з отриманою свободою і чого варто хотіти від здобуття настільки бажаної і настільки неясної незалежності. А щоби сюжет не зациклювався на екзистенціалізмі і не втрачав жанровість, паралельно із внутрішнім монологом протагоніста тут відбувається антикорпоративний космічний детектив з капіталістськими таїнами, інтригами та… ясно що помірно кривавими вбивствами, бо неадекватно було би уникати насилля і смерть у шоу з назвою «Вбивцебот».

Смотрите легально на MEGOGO

Екзистенція є вкрай нечастою супутницею сатири, чи радше навпаки, сатира є вкрай нечастою супутницею екзистенції, і це поєднання теж робить проєкт принципово відмінним від більшості схожих історій. Протест і повстання машин проти поневолення людським видом у кінематографічному і літературному сай-фаї ми бачили і читали безліч разів від «Світу Дикого Заходу» і «Того, хто біжить по лезу» до камерної філософської «Ex Machina» і нещодавнього креативного «Компаньйона». Проте персонаж Александра Скашґорда не повстає і навіть не сильно протестує, його звільнення з-під контролю обмежується запійним перегляданням телесеріалів, до котрих він доривається після зламу модуля й одразу пропускає крізь свій не надто примхливий роботомозок сім тисяч різних мейнстримних шоу, серед яких особливо прикипає до фантастики-пародії на «Стартрек» (пародійність красномовно підтверджує камео Джона Чо, що грає актора, що грає у серіалі про міжгалактичні пригоди космічного корабля і про кохання капітана до корабельної андроїдки-навігаторки, в якої немає функції секс-бота).

Серіали – єдине, що здатне заглушити фізичний біль (а можливо, і ментальний…, і це так схоже на нас, кіноманів і телеманів) головного героя (так, його біомаса, надрукована на 3D-принтері, по-справжньому болить). І це єдине, що він істинно любить: «Не люблю думати, люблю дивитися телепрограми», – зізнається глядачам Вбивцебот, який навряд чи збирається реально когось убивати, принаймні допоки не скінчився контент на стрімінгах і кабельному.

«Промова чи ванна з кислотою, промова чи ванна з кислотою, промова чи ванна з кислотою… Треба було обирати ванну з кислотою», – говорить внутрішній голос Вбивцебота, коли команда учених-хіпі після порятунку двох членкинь експедиції від смертоносного хробака просить (а значить віддає наказ, який не можна не виконати, інакше корпорація відправить на утилізацію) спасителя-стража видати якийсь дружній тімбілдінговий спіч. І це знову ж таки так схоже на нас, інтровертів, яким так комфортно на дивані перед телевізором і так некомфортно що-небудь говорити до людей.

Анастасія Лях