Цей австралійський міні-серіал із Джейкобом Елорді в головній ролі торкається одразу двох моментів Другої світової війни, що не мали достатнього висвітлення на екрані. Це перебування полонених в японських таборах, про що кінематограф і загалом історичний дискурс у порівнянні з темою нацистських концтаборів говорили досить мало («Міст через річку Квай» – один із дуже небагатьох фільмів про той бік воєнізованої етнічної ненависті). І це участь австралійців у тій тепер уже далекій (хоча знову начебто близькій і повторюваній) великій війні країн і народів, про яку, треба думати, багато хто з неісториків думав і думає, що її (себто участі) зовсім не було, враховуючи ізольованість австралійського континенту, проте натомість Австралія воювала і проти Німеччини в рамках Британської Співдружності націй, і проти Японії у союзі зі Сполученими Штатами.
Власне, саме Другова світова суттєво змінила як внутрішній, так і зовнішній порядки на континенті, котрий переспрямував свою політичну прив’язаність в американський бік замість інерційної залежності від британської корони і став більш долученим до світових процесів, більш космополітичним, індустріалізованим, міжнародно інклюзивним.
«Вузька дорога на далеку північ» – екранізація однойменного роману букерівського лавреата Річарда Фленагана, зафільмована австралійським режисером Джастіном Курзелем («Макбет», «Нітрам», «Орден»). Сюжет поперемінними епізодами паралельно розгортається у трьох часових відрізках, які різняться за настроєм, темою, смислом…, але показують одну і ту саму людину, котра тричі змінюється через життєві обставини і пережитий досвід.
Ця людина – лікар на ім’я Дорріго Еванс (Елорді грає молоду версію, а Кіаран Гайндс зрілу), за котрим ми спостерігаємо на початку війни в очікуванні відправки на фронт воєнним медиком, коли у своєму стриманому передчутті ймовірного неповернення молодик освідчується одній дівчині, а закохується в іншу, до того ж дружину свого рідного дяді; спостерігаємо у розпал війни, коли його із Сирії (що, будучи французькою колонією, після капітуляції Франції опинилася під німецьким контролем, точніше під французькими колабораціоністами) перекидають у Тихоокеанський регіон, де, потрапивши з товаришами в японський полон, він зрештою опиняється у таїландських джунглях (Таїланд у Другій світовій був нейтральним до моменту вторгнення на свою територію японців) і разом із іншими полоненими змушений будувати залізницю в пекельних умовах; і нарешті спостерігаємо Дорріго вже немолодим у 1980-х, знову у рідній Австралії, де він одружений і успішний, має розкішний дім, є знаним хірургом і готується видати книгу, та чомусь шукає розради в обіймах коханки, все одно жодного полегшення не знаходить і постійно повертається думками в минуле.
Смотрите легально на MEGOGO
Про що ця довга поетична назва «Вузька дорога на далеку північ»? І чому на північ, якщо начебто йдеться про схід? Ну, по-перше, з точки зору австралійців майже всі дороги ведуть на північ. А по-друге, ясно що мається на увазі не стільки буквальна путь Дорріго з рідного краю до геть чужої землі і так само чужої війни, скільки метафоричний життєвий шлях від народження до смерті (ранньої, пізньої, насильницької, природної, випадкової, раптової, очікуваної, огидної, бажаної…). І цей шлях для кожної окремої людини є дійсно дорогою вкрай вузькою, без особливо різких поворотів і можливостей для маневрів, не широкою асфальтованою автострадою, а путівцем, болотистою польовою тропою, і її пункт призначення, кінцевий і остаточний, – це місцина холодна та біла (до речі, саме в японській культурі смерть асоціюється з білим кольором), а отже кінець – це завжди так чи інакше вектор на північ.
Чому серіал Курзеля попри окремі надзвичайно жорстокі фрагменти (скелетоподібні полонені, зовсім трохи товстіші за ходячі кістки в нацистських концтаборах, помирали від малярії, дизентерії, холери; спікалися і зневоднювалися під тропічною спекою, і хоча їх не винищували в газових камерах, та натомість забивали до смерті і рубали голови самурайським мечем в ім’я імператора та в ім’я фантомної ідеї про звільнення азійців з білого/ європеоїдного рабства) все одно в цілому виглядає і звучить як лірика, а не драма? Напевно тому, що австралійський мувімейкер, який так чи інакше досліджував природу насилля майже в усіх своїх роботах (в екранізації шекспірівського «Макбета» вивчав токсичну жагу до влади під тиском так само токсичного навідного твердження, що ставало пророцтвом в руках і вухах невіруючого в пророцтва; в «Нітрамі» – замкнутість, що вела до масованого вбивства; в «Правдивій історії банди Келлі» – жорстокість і кровопролиття під знаком «робін гуда»; в «Ордені» – рушійне бажання в доктрині нацизму і геноциду), довчився до того рівня, коли слово про садизм як про аорту завжди наполовину темної людської душі звучить одночасно і дуже страшно, і до прозорості тонко.
Страшно і тонко, як ті олівцеві малюнки одного з товаришів головного героя, що стали свідченням звірств замість фотографій; і об’єктивним свідченням, і суб’єктивною арт-рефлексією водночас, в якій неможливо прочитати фактичну історію, але і так само неможливо не побачити реальність любовно закладеного і відточеного людськими руками пекла…
«Вузька дорога на далеку північ» точно не про війну в класичному розумінні, адже безпосередньо війни тут узагалі практично немає. І не про любов, хоча любові, здавалося б, є доволі багато (проте нелюбові, в периметрі котрої існує прив’язаність до ілюзії живого життя, ще більше…). Як і промовляє занадто довга для телебачення назва, це кінороман про путь, яку проходить чоловік від юності до старості завжди в затислих обставинах, які він десь не може, а десь не хоче змінити і мовчки кориться, бо іншого шляху, він гадає, все рівно немає. Війна ж є раковим осередком в організмі як самого міні-серіалу, так і його ліричного героя, що дає метастази як у передвоєнне минуле, котре отруєне чеканням і передчуттям, так і в післявоєнне майбутнє, інфіковане чорними ремінісценціями.
У третьому часовому відрізку, де від Дорріго Еванса лишилися самі тільки спогади (вугільними рисками намальовані в місцями білій, місцями брудній голові, як олівцем на тих аркушах, що весь час ризикували зійти за дорогоцінний туалетний папір у джунглях), він ріже хвору на рак жінку на операційному столі і ріже начебто без належної акуратності (можливо, як тоді, коли у джунглях, ампутуючи другові ногу, зачепив стегнову артерію). Цей епізод, що здається не надто важливим, насправді є ключовим: Дорріго втратив здатність любити, зберіг тільки талант різати; і може, то зробило його найліпшим хірургом, але решту ролей (чоловіка, людини, мужа, товариша) він… ні, не загубив у полоні під тортурами і знущанням чи радше під усвідомленням неможливості ті знущання зупинити чи хоча би пом’якшити, а випустив у відкрите море разом з тією рибою, що була звільнена з акваріуму в рибному магазині в ім’я забитого насмерть бранця обставин.
Анастасія Лях
Вузька дорога на далеку північ (The Narrow Road to the Deep North)
2025 рік, Австралія
Продюсери: Джастін Курзель, Шон Грант, Джо Портер, Рейчел Гарднер, Річард Фленаган
Режисер: Джастін Курзель
Сценарій: Шон Грант, Джастін Курзель, Річард Фленаган
У ролях: Джейкоб Елорді, Кіаран Гайндс, Одеса Янг, Олівія Деджонг, Саймон Бейкер, Гізер Мітчелл, Ессі Девіс, Томас Везерол, Такі Абе, Шоу Касаматсу
Оператор: Сем Чіплін
Композитор: Джед Курзель
