Заповіти (The Testaments)

По-перше, варто уточнити, що дія серіалу «Заповіти», котрий є прямим сиквелом «Оповіді служниці» і відповідно екранізацією роману-продовження від тієї ж Марґарет Етвуд, відбувається через плюс-мінус п’ятнадцять років після початку оригінальної історії, а не після її фінальних подій (себто заключних подій шостого, останнього, сезону «Оповіді служниці», де Джун у виконанні Елізабет Мосс – гілеадська біженка та іммігрантка вільної, але не застрахованої від гілеадських шпигунів Канади – так і не змогла повернути свою первістку Ханну/ Агнес, яка лишилася в гілеадській командорській родині МакКензі, проте руки не опустила і націлилася умовним завтрашнім днем – як та Скарлетт О’Гара, героїня авторства іншої Марґарет, у фінальних словах про Ретта Батлера – неодмінно подумати про нову боротьбу). По-друге, шести сезонів «Оповіді служниці» точно було забагато для цієї історії, яку хотілося завершити ще на сезоні третьому, максимум четвертому; тож серіал-сиквел – це вже апріорі твердий вісцеральний надлишок сильно довго граючої антиутопії про патріархально-фундаменталістську диктатуру на місці «колись ліберальної» Америки.

Та разом із тим… що довше Штатами трампуватиме Трамп, то очевидно і безумовно міцнішатимуть актуальність і об’єктивність моторошної казки про Республіку Гілеад… Насправді між останніми подіями «Оповіді служниці» і вступними подіями «Заповітів» має бути не більше трьох років. Адже наприкінці оригінального серіалу йдеться про те, що Ханна/ Агнес перевдяглася з рожевих суконь (які носять маленькі дівчата) у фіолетові (колір дівчат-підлітків), їй виповнилося дванадцять і вона встала на неминучий шлях до набуття статусу «командорської дружини». На початку «Заповітів» Агнес (зірка оскароносної політичної сатири «Одна битва за іншою» Чейз Інфініті, котрій у реальності двадцять п’ять, але подібно Зендеї вона легко грає плюс-мінус п’ятнадцятирічну) усе ще носить фіолетове (сливове) вбрання, проте невдовзі в неї починається перша менструація, і як готову до практично негайних заміжжя і зачаття її перевдягають у відповідне зелене плаття (нагадаю, що в романах Марґарет Етвуд стратифікація жіночої функціональності від безкорисності до куховарства чи дітонародження позначається різними кольорами і примусом ті кольори-мітки строго носити).

Саме фарби, з яких складається кастовість, визначають тональне забарвлення шоу. І якщо в «Оповіді служниці», де ключовими були репродуктивні рабині в червоних нарядах і командорські дружини в синіх (зокрема центральним упродовж усіх шести сезонів лишалося сильно волатильне протистояння протагоністки Елізабет Мосс і антагоністки Івонн Страховскі), червоний і синій (дорослі) кольори символізували конфронтацію пристрасті (і в коханні, і в ненависті, і в боротьбі) і нон-емпатичної холодності…; то в «Заповітах» вирішального червоного тону уже немає зовсім, адже історію розповідає цього разу не колишня служниця Джун (і хоча майже одразу нам повертають присутність і в кадрі, і в дії героїні Елізабет Мосс, але точка зору і Джун, і служниць в цілому, старих або нових, колишніх або ж поточних…, однозначно лишилася у фабульно-ментальному просторі попереднього проєкту), а дві юні (бузкові за рівнем дорослішання, а не лише за вбранням) дівчини: Ханна/ Агнес (яка народилася ще у вільній Америці, проте цілковито зросла в Гілеаді і не пам’ятає своєї справжньої матері, відповідно здебільшого вірить єдиній і непорушній системі, хоч і дозовано мучиться пубертатно-особистісними сумнівами, котрі наразі є більшою мірою віковими, ніж ідеологічними) і Дейзі (дівчина у перлинному вбранні, бо перлинний в гілеадській мізогінній ієрархії означає прибулих з інших країн, які втекли від гріховності і попросили прихисток у першій і єдиній тотально і безкомпромісно святобливій державі; проте за плечима канадської біженки, котра вголос називає рідний Торонто «оселею зла», ясно що складніший бекграунд включно із фатальною зустріччю з Джун, але попри те що сюжетні настрої наполегливо натякають, що саме Дейзі має виявитися другою донькою героїні Мосс, яка мала імена Голлі і Ніколь і стала символом і незакритим гештальтом лже-боротьби гілеадських чоловіків за гілеадських дітей подібно путінській лже-боротьбі за дітей російськомовних…, такий плаваючий на поверхні твіст суперечить елементарній хронології…, утім, автори франшизи і раніше не цуралися сильно знову ж таки «плаваючого» часового ряду).

В серіалі-сиквелі значно менше (принаймні поки що), ніж в романі, відчувається важливість і фабулоцентричність персонажки Енн Дауд (тітки Лідії, яка була наставницею служанок в оригіналі, авторитетною лідеркою поліції моралі, та за часів повстанських хвиль теж пережила кілька тріщин в догматах і принципах…, але в «Заповітах» постає як гілеадська ікона, тепер уже менторка перлинних дівчат і командорських доньок…, бо після революцій – і вдалих, і невдалих – когось обов’язково вішають, а комусь зводять пам’ятники, і часто… навмання). Хоча сама Марґарет Етвуд стверджує, що саме Енн Дауд в «Оповіді служниці» (себто те, як саме актриса передала образ Лідії) надихнула її на написання книги-продовження.

По суті, «Заповіти» (котрі місцями звучать і виглядають як надлишковий і разом із тим допустимий спін-оф, а місцями – як цілковито зайвий сьомий сезон… і котрі нарешті мають продемонструвати епічне – чи інертивне – падіння Гілеаду) вагомі лише в контексті дискусії про можливість чи неможливість зміни світогляду в стабільних або змінених обставинах на ранньому етапі розвитку індивідуального ментального фундаменту. Агнес – на дев’яносто дев’ять відсотків дитя несвободи, проте за умови змінених обставин її один відсоток закладеної в ДНК незгоди може спрацювати як гашетка. Дейзі ж (цікаво, до речі, що обидва імені – Дейзі та Агнес – хоч і походять одне від давньоанглійської, а друге від давньогрецької, однаково означають дівочу чистоту, лишень Дейзі – чистоту природи, а Агнес – чистоту святості, і принципова різниця в доповненнях зрештою робить смисли, що стоять за цими іменами, категорично протилежними, бо ж, якщо згадати суперечливе «Дерево життя» Терренса Маліка, божа благодать і земна природа – це полярні полюси як недільної філософії, так і буденної рутини) навпаки, знала за життя лише той світ, де всім в усьому повсякчас дозволено робити вибір, однак її один відсоток закладеного в ДНК тяжіння людської сутності до підневілля… може вистрілити швидше, ніж пістоль сусідки.

«Заповіти» – це шпигунський екшн в периметрі (і трохи за периметром) класичної антиутопії. І звісно, це продовження історії (в масштабі не конкретної, а загалом всесвітньої історії) жінок, що мають різний вік і різні імена, різне походження і різні мрії; що обирають різні кольори і в одязі, і в соціально-політичних поглядах; дихають різним повітрям і б’ються об різні стіни…; та всі однаково напевно що охочі переписати базис – горезвісні Старий і Новий Заповіти – з точки зору Хави і її ХХ-нащадків.

Анастасія Лях