Цей міні-серіал із Наталі Портман у головній ролі можна назвати ретро-детективом про смерть однієї жінки та емансипацію іншої, котрі попри нібито абсолютну несхожість стали дзеркалом одна для одної у патріархальному кримінальному Балтиморі 1960-х років. Екранізація однойменного роману Лори Ліппман на перший погляд здається доволі заплутаною, проте її інтрига і таємничість надзвичайно привабливі, а стилістичні візерунки і потужний мистецький символізм, не кажучи вже про елегантне та особисте виконання Портман, роблять це шоу щонайменше великим відносно малого формату артом на сучасному телебаченні.
Сюжет розгортається навколо двох паралельних жіночих історій. Причому оповідь ведеться від імені тієї, котру було вбито, про ту, що вирішила з позиції репортерки розслідувати убивство. Вбита – це темношкіра Клео (Клеопатра) Джонсон (акторка Мозес Інґрам, відома за міні-серіалами «Обі-Ван Кенобі» і «Ферзевий гамбіт», котра, між іншим, є уродженкою Балтимора), молода матір двох хлопчиків, один з яких невиліковно хворий, котра має легковажного чоловіка-стендапера і задля заробітку вдень працює «живим манекеном» у вітрині дорогого магазину одягу для багатих білих, а ввечері підробляє в барі чорного нічного клубу «Фараон», яким керує місцевий сутенер і гангстер, ну а заради примарної ідеї волонтерить у виборчому штабі темношкірої політикині, що балотується в сенат. Жива – це юдейка Медді Шварц (Портман), яка колись покинула юнацькі мрії стати журналістом і стала взірцевою єврейською дружиною та єврейською матір’ю у багатому білому районі (переписній місцевості) Пайксвілл, де зокрема мешкають грошовиті американські євреї.
Для Медді, котра живе лише тим, аби обслуговувати чоловіка і носити кількатисячні коштовності з єврейської ювелірної крамниці, все змінюється у той день, коли зникає одинадцятирічна єврейська дівчинка, донька чоловіка, в котрого Медді була закохана у старшій школі. У День Подяки її родина (котра шанує і єврейські, й американські традиції) готується до святкової вечері, і Медді має приготувати кошерне ягня, для чого купує найліпший шмат м’яса в єврейській м’ясарні, але кров з ягняти крізь паперовий пакунок крапає на плаття (а жінці ще виступати із промовою перед єврейською общиною), тож Медді поспішає до універмагу і бачить у вітрині підходящу сукню на чорношкірій манекенниці (єдина, але дуже сильна та образна точка, в якій перетинаються лінії двох героїнь). Та дізнавшись про зникнення дівчинки і торкнувшись спогадів про роки, коли ще животіли сподівання та мрії, Медді Шварц наважується геть усе кинути (і приготування стейка, і дім, і зацикленого на «єврейському благополуччі» мужа) і не лише піти на пошуки дитини, а й наново спробувати відшукати справжню себе…
Дослівний переклад назви серіалу – «Леді в озері», а не «Жінка в озері». І це невипадковий акцент. Адже мертвою у воді опиняється не Медді, а Клео, а таких, як Клео, в Америці 1960-х не називали і не вважали за леді. Тож словосполучення «леді в озері» радше вказує на метафору, де озеро – це дзеркало, в котрому крізь призму Клеопатри Джонсон Медді Шварц бачить власне відображення. Дві жінки різного кольору, різної релігії, різної ментальності, різного статусу… живуть і «задихаються» в одній і тій самій Америці, де расизм не є більшим за антисемітизм («Ви не схожа на єврейку», – говорить продавчиня елітного магазину, звертаючись до Медді, а потім у неї за спиною іншим метушливим консультанткам каже: «Ви їй сказали, що та сукня з вітрини була на темношкірій манекенниці?») і де однаково правлять чоловіки і всім керують чоловічі правила у будь-якого кольору та етносу спільнотах.
Смотрите легально на MEGOGO
На екрані Портман, до речі, нечасто вдається грати єврейок, хоча сама акторка від коріння ніколи не відхрещувалася і навпаки підкреслює, що веде єврейський та юдейський спосіб життя та по-єврейськи та по-юдейськи виховує своїх дітей. І мабуть, до серіалу «Жінка в озері» найбільш єврейською роллю Наталі Портман була робота в її ж власному режисерському дебюті (дуже поетичному і дійсно глибоко ізраїльському) під назвою «Повість про любов і темряву», що вийшов 2015 року. Також Наталі Портман є веганкою і захисницею прав тварин, і це неможливо не згадати у контексті сцени з кров’ю ягняти та діалогу з м’ясником: «Найніжніше м’ясо шестимісячного ягняти, пані. – Шестимісячного?.. Такого маленького…» – «Не хвилюйтесь, його ніхто не оплакує».
Звісно, ягня тут – символічний образ і важлива (найважливіша) метафора. Тобто це те саме жертвенне ягня, біблійний агнець, який лишає кривавий слід на вбранні Медді і який у флешбеках сниться юній Клеопатрі разом із білим простирадлом ку-клукс-кланівця. Але цей канонічний жертвенний образ – не відсилка до Ісуса Христа та його жертви людству, це апеляція до історії, котра породила і расизм, і антисемітизм, і паралельно з ними сексизм, зробивши найбільшою жертвою світу ту дівчинку, котру хтось зґвалтував і убив, і кинув тіло у лісі, і ту жінку, котра незалежно від кольору і національності, і положення, і забезпечення так чи інакше завжди пов’язана з жорстоко спаплюженою чиєюсь дочкою, бо всі вони дивляться в одне і те саме дзеркало і всі намагаються відтерти чи зупинити одну і ту саму кров: кров з вирізки молодого ягняти, кров із порізаного на кухні пальця, кров на постільній білизні від дефлорації після першого сексу.
Таким самим символом-дзеркалом є і вітрина, крізь яку Медді дивиться на Клео. На обох жінках схожі сукні одного жовтого кольору, але різних відтінків. Ті різні відтінки жовтого – як різні відтінки не стільки шкіри, скільки несвободного та придушеного життя, в якому неможливо вільно ні мріяти, ні дихати. І спершу Медді перевдягається у плаття темношкірої Клеопатри, а потім «перевдягається» у темношкірий спосіб життя, оселяючись у негритянському кварталі і трахаючись із темношкірим поліцейським. Вона навіть стає так само бідною, так само без грошей і без можливостей (бо у патріархальній системі без підпису чоловіка не може навіть продати записану на себе автівку). Але на відміну від Клео вона виживає і навіть виборює для себе альтернативний шлях і альтернативну жіночу історію.
Анастасія Лях
Жінка в озері (Lady in the Lake)
2024 рік, США
Продюсери: Альма Харель, Наталі Портман, Лора Ліппман, Нейтан Росс, Джулі Гарднер
Режисер: Альма Харель
Сценарій: Альма Харель, Боаз Якін, Бріана Белсер, Лора Ліппман
У ролях: Наталі Портман, Мозес Інґрам, Майкі Медісон, Ноа Джуп, Бретт Гельман, Девід Коренсвет, Ділан Арнольд, Джозайя Кросс, Байрон Бауерс, Вуд Гарріс, Маша Машкова, Дженніфер Могбок
Оператор: Лаклан Мілн
Композитор: Маркус Норріс
