22 липня на екрани виходить спортивна драма «Пульс» режисера Сергія Чеботаренко. Сюжет фільму заснований на реальній історії української спортсменки, легкоатлетки, Паралімпійської чемпіонки 2008 року, п’ятикратної срібної та бронзової призерки літніх Паралімпійських ігор 2008, 2012 і 2016 років – Оксани Ботурчук.
Одну з героїнь стрічки – примхливу сестру Оксани Оленку – зіграє молода українська акторка Вікторія Левченко.
- Розкажи про свою героїню, яка вона?
У мене дуже цікава роль, до першої читки я її взагалі не розуміла. З одного боку, як мені пояснювала справжня Оленка [сестра реальної Оксани Ботурчук – ред.], моя героїня – відмінниця, її завжди ставлять у приклад. Але за сценарієм вона якась пофігістка, увесь час слухає свій плеєр, здається, їй на все начхати. Тож я не розуміла, як усе це поєднати в одній героїні? Але потім наш режисер Сергій Чеботаренко пояснив – моя героїня вчиться добре, але не ідеально, проте батькам простіше так думати. Спокійніше. Тож вона звичайна, зі своїми вадами та чеснотами. Як зазвичай і буває у житті.
Взагалі, в Олени дуже важлива роль як у кіно, так і в реальному житті Оксани. Спочатку стосунки у них були не дуже, але потім вони переросли це. Саме Оленка допомогла сестрі повірити у себе після тої жахливої аварії.
- Отже, тобі пощастило спілкуватись з Оленою Ботурчук?
Так, ми розмовляли, але до того я дуже хвилювалась. По-перше, це завжди бентежно – телефонувати незнайомій людині аби вирішити якісь свої справи. По-друге, це цілком реальна жінка, яку мені треба відтворити на екрані – вкрай нетипова ситуація. Зазвичай герої або вигадані, або ж померлі. Тому я навіть не знала з чого почати розмову. Сергій [режисер – ред.] сказав, щоб спочатку я записала всі свої питання до неї, проте це я і сама розуміла, не телефонувати ж «від фонаря». Тож так і вчинила, а потім воно пішло-поїхало, ми розговорились. Вона розповіла про аварію, про байдужість людей які не хотіли везти їх до лікарні. Водії боялись, що пилом та кров’ю вони забрудять салон їхніх автівок. Тому переламана, шокована, у критичному стані, родина Олени їхала до лікарні на підлозі якогось бусику, доки їх не перехопила швидка.
- Ти зробиш свою героїню схожою на справжню Олену?
Такої задачі переді мною від режисера нема. Скорше він порадив з нею здзвонитися, аби я подолала свій психологічний бар’єр, можливо, дізналась якісь подробиці, що мають для мене значення. Але сенсу робити кальку! Тим паче, моя героїня за сценарієм все ж відрізняється від Олени у реальному житті. Бо фільм завжди потребує більшого контрасту й барв, аби зробити історію максимально вражаючою. Проте, я багато чого цікавого дізналась завдяки спілкуванню з Оленою. Й деякі фішки, що були у них із сестрою, ми спробуємо відтворити на екрані з Наташою Бабенко [виконує роль Оксани Ботурчук – ред.]
- Перейдемо від реальної родини до екранної. До початку зйомок у вас були репетиції з акторами, що грають твоїх батьків?
Ооо, це класна історія. Зайду трошки здалеку: два роки я професійно займаюсь дубляжем й озвучкою, по роботі доводиться багато дивитись українських серіалів. Саме так я познайомилась з творчістю такого актора як Олександр Кобзар. І коли я прийшла на примірку, то знала що він гратиме мого батька. Це був шалений момент хвилювання. Піковий! Розумієте, після усіх озвучених фільмів та серіалів, Олександр Кобзар для мене – це як Джонні Депп. І я не жартую, треба дійсно бачити як він грає, це геніально. Тож заходжу я на примірку, а він сидить проти дзеркала, кидає на мене погляд і каже: «Здрастуйте, мене звати Олександр». А я йому так скажено, із придихом: «Я ЗНАЮ». [сміється]
Здається, Олександр після того досі мене вважає трошки дивною, бо коли бачить – завжди починає сміятися. Проте серце моє досі калатає, коли ми з ним на одному майданчику. Це якісь невимовні почуття. Звичайно, не можна робити для себе ідолів, тому для мене він не кумир, а скорше приклад. Приклад того, як треба просто, але дуже глибоко грати.
- А з Наташою Бабенко?
Були і з Наташою репетиції, що дуже добре. Це важливо для багатьох акторів – мати змогу поспілкуватись з колегами до початку знімального блоку. Ти починаєш розуміти цих людей, вивчаєш їхні вподобання. А з Наташою ми взагалі дуже класно поспілкувались завдяки режисеру, він нас познайомив заздалегідь. І вияснилось, що ми маємо спільні мрії, навіть спільні життєві позиції. Тож і репетиції в нас пройшли у дуже дружній та теплій атмосфері.
- Про що на твою думку фільм «Пульс»?
Для мене він багатозначний. І я дуже вдячна режисеру та команді за те що вони роблять такий фільм. Бо, куди не глянь, знімають усе про поліцію або медицину. Тому, коли мені сказали, що «Пульс» – це історія нашої героїні, нашої спортсменки, я відчула щиру вдячність. Я прямо вийшла і сказала: мені байдуже, чи візьмуть мене на цю роль. Тільки зніміть це гарно, будь ласка. Нехай це буде крутий фільм, хай люди, виходячи з кінотеатру, скажуть “так, у нас є герої, і це круто”. Хай вони знають і впізнають їх.
- Але чи не перетворюється тоді ця стрічка на завуальований агітпроп?
Раніше багато було фільмів російських про спортсменів – хокеїстів, фігуристів, футболістів. І я думала, так ось чого вони так вірять у свою націю! Бо так, ці фільми дійсно своєрідна пропаганда. Але ж це гарна пропаганда, зі знаком «плюс». І я гадала, чому ж в Україні не роблять такої гарної пропаганди – такої, щоб люди бачили що у них є герої. Щоб бачили, ким можна пишатися. І тому, коли прочитала сценарій «Пульсу», мені, як українці було любо дізнатись про Оксану Ботурчук.
Бо навіщо знімати чергову недоречну вигадку сценаристів, коли є такі фантастичні, і водночас, цілком реальні люди з їхніми історіями. Справжні герої, за яких ми відчуваємо гордість. Адже чим нам ще пишатися, дорогами?
Прем’єра повнометражної спортивної драми «Пульс» запланована на 22 липня 2021 року. Стежити за новинами проекту можна на офіційних сторінках у Facebook та Instagram
Читайте також:
Наталя Доля: «Я пишаюсь цією історією». На екрани виходить спортивна драма «Пульс»
