Чудова історія Генрі Шугара (The Wonderful Story of Henry Sugar)

Це дійсно чудова історія та ідеальне кіно від Веса Андерсона. Повчальна міська казка на основі оповідання Роальда Даля з Бенедиктом Камбербетчем у головній ролі. Зроблена стрічка навмисно у рідкісному, вкрай непопулярному форматі середнього метра (хронометраж 37 хвилин). Нібито Андерсон, котрий ніколи не грав і не гратиме за голлівудськими правилами, вкотре показує стандартам і шаблонам середній палець.

До речі, цілком можливо, що фільм є початком невеличкого фантазійного циклу від Веса Андерсона. Адже однойменна новела Даля є частиною збірки оповідань з семи історій «Чудова історія Генрі Шугара та ще шість». А стрімінговий гігант Netflix придбав компанію Roald Dahl Story Company за майже сімсот мільйонів доларів у вересні 2021 року і, вочевидь, має наміри й надалі адаптувати твори відомого валлійського казкаря.

За формою середньометражна картина, події якої відбуваються у 1920-х роках у світлий легковажний час між двома світовими війнами, є «історією всередині історії всередині історії…» (як і попередня робота режисера «Астероїд-Сіті», але значно простіша). Тобто Вес Андерсон розповідає про письменника Роальда Даля (Рейф Файнс), котрий у свою чергу розповідає про лондонського багатія-денді-гравця Генрі Шугара (Бенедикт Камбербетч), котрий у свою чергу випадково наштовхується на записи одного лікаря (Дев Патель) про дивовижну історію одного старого індуса (Бен Кінгслі), котрий «міг бачити без очей», а індус у свою чергу розповідає, як саме навчився цього фантастичного вміння.

Очевидно, що після прохолодної реакції глядачів на химерно-претензійні останні роботи («Французький вісник» і «Астероїд-Сіті») сценарист-постановник повернувся до свого раннього стилю. По-перше, зосередився безпосередньо на оповіді, на сторітелінгу, а не на власній «неповторній» естетиці. По-друге, позбувся амбіцій, пихи, надмірної ексцентрики, невиправданого плеоназму. Тобто зняв маленький глядацький фільм для фанів і навіть для решти публіки: чіткий, лаконічний, мінімалістичний, абсолютно зрозумілий і доступний.

Смотрите легально на MEGOGO

Ні-ні, Вес Андерсон залишився Весом Андерсоном. У кадрі та сама симетрія, ті самі пронизливі і несерйозно серйозні погляди в камеру, та сама тепла жовта колірна гама, ті самі візіонерська антисучасність і ніжна ностальгія за двадцятим століттям. Той самий творчо і акуратно водночас нагромаджений вінтажний реквізит (приміром, у кімнаті екранного Роальда Даля). Ті самі обсесивно-компульсивні дії та речення («Перед тим як почати, переконаюся, що поряд є все необхідне: цигарки, кава, шоколадні цукерки. І заточу олівець. В мене їх шість. А потім відчищу письмову дошку від шматочків гумки»; «Незнайомець щезнув у хащах, я пішов за ним і почув шурхіт у кущах. Якщо це не незнайомець, подумав я, то це тигр, котрий кинеться на мене, розірве на маленькі шматочки і з’їсть. Але це був незнайомець»). До речі, тут немає діалогів, замість них Андерсон використовує непряму і пряму мову зі словами автора, і описовість таким чином витісняє драматургію, бо кожен з персонажів є автором, а не дійовою особою.

Так, Андерсон саме розповідає. Як книжка, а не як кіно. Як дитяча тривимірна книжка-розкладайка (книжка поп-ап). Власне, і декорації тут переважно картонні (картонність властива всім сетингам Веса Андерсона, проте цього разу вона буквальна). І немає закулісся. Тобто залаштунки винесені на авансцену, адже актори стоять посеред кадру, розповідають свою історію, а тим часом гримери і костюмери по ходу розповіді перевдягають їх і перегримовують.

Режисер, котрий майже завжди працює з одними і тими самими зірками, змінює власні правила. Вперше знімає Пателя, Кінгслі і Камбербетча. Лише вдруге (після «Готелю Гранд Будапешт») Файнса. Раніше звинувачений у зірковому марнотратстві, більше не намагається вразити кількістю суперзірок в епізодах. Навпаки, зумисно «економить» і віддає одним і тим самим акторам по кілька ролей за раз (окрім центрального Бенедикта Камбербетча в образі винесеного у заголовок Генрі Шугара)… І мабуть, сам дивується тому, як простота і економія творять дива.

Анастасія Лях