Звісно, Віллі Вонка від режисера-сценариста Пола Кінга, знаного за сімейною дилогією про перуанського ведмедика Паддінгтона, вийшов зовсім не таким, яким був Віллі Вонка від готичного ексцентрика Тіма Бертона у фільмі «Чарлі та шоколадна фабрика». І не таким, яким був Віллі Вонка в оригінальній казці Роальда Даля. Очевидно, що британський постановник, створюючи приквел про юність Вонки і перші кроки до заснування майбутньої дивовижної кондитерської фабрики, у першу чергу орієнтувався на екранізацію-мюзикл 1971 року, де головну роль виконав Джин Вайлдер, і на… мелодраму «Шоколад», де, між іншим, зіграв той самий Джонні Депп, що зобразив Вонку у варіанті Тіма Бертона.
Здається, Пол Кінг упевнений, що «занадто доброго» дитячого кіно не буває. Тож його Вонка вкрай далекий від образу того дивака у циліндрі, що не любить дітей, а дітей примхливих, егоїстичних, верескливих ще й повчає і карає неприємними несподіванками у начинні цукерок. Тобто цей Вонка (молодий, наївний, мрійливий), котрого без епатажного шарму, але з простодушною чарівністю зобразив Тімоті Шаламе, теж має капелюх-циліндр, але ще не загартований цинізмом і самолюбством суспільства, котре відповідно виховує цинічних і егоцентричних дітей; ще не зіпсований приреченістю завжди бути ізгоєм і фриком у соціумі; ще не зламаний травмами і не схований за необхідністю захищатися від людей твердим панциром і чорним гумором. Цей Вонка щирий, відкритий, сердечний, усміхнений.
Прибувши до міста, знаного як центр шоколадного виробництва, і назбиравши перед тим з екзотичних подорожей багацько фантастичних рецептів і секретних інгредієнтів, чудернацький романтичний молодик, озброєний теплою пам’яттю про померлу матір, що варила найтепліший (бо від чистого серця і з великою любов’ю) шоколад у світі, і магічною валізкою, що ховає всередині шоколадну міні-фабрику, вирішує відкрити у місцевому пасажі свою іменну крамничку солодощів.
Та виявляється, шо зробити це зовсім не просто. Адже містяни, багаті чи бідні, норовлять ошукати заїжджого чудія на кожному кроці, а торгівлю солодощами міцно тримають у своїх слизьких руках трійко кондитерів-монополістів. До того ж закон і порядок у місті куплені ними за… шоколад. Шеф поліції безвідмовно служить нечесним цукерникам, котрі ще й до всього розбавляють шоколад водою і нахабно дурять покупців. Їм же служить і церква на чолі з лицемірним і богохульним архієпископом-шоколадоголіком (мала промовиста роль великого британського коміка Роуена Аткінсона). До того ж через довірливість (і невміння читати) Віллі Вонка втрапляє до рабства вельми меркантильної і карикатурно снобістської дамочки (феєричний лиходійський перформанс Олівії Колман), котра тримає дешевий готель, виглядає як нечепурна кухарка, але женеться за фантомним аристократизмом і зве свої сумнівні принади «квіткою для обраного».
Смотрите легально на MEGOGO
Я б сказала, що мюзикл «Вонка», котрий завдяки Полові Кінгу вийшов зовсім не голлівудським і не бродвейським, а дуже англійським (як, власне, і твори валлійського письменника Роальда Даля, лишень на відміну від літературного першоджерела позбавленим лоскотно-лячних ноток дитячого горору), є стилістично-тематичною сумішшю «Паддінгтона», «Шоколаду» й «Абатства Даунтон», принципово далекою від специфічної естетики Тіма Бертона. Тобто якщо Віллі Вонка Бертона – це чорний шоколад з кардамоном і перцем… і контрастними піжонськими вкрапленнями білого, то Віллі Вонка від Пола Кінга – це молочний шоколад з цукатами і крихтами олдскульного хрумкого печива.
Фільм Кінга не лише музичний і добрий, а й винахідливий. І не стільки в тих надказкових місцях, де склад шоколадних драже хизується додаванням жирафового молока чи зоряного пилу, скільки у доволі гостреньких (і розрахованих виключно на дорослих) сатирично-психологічних моментах, де цукерки з алкоголем – це не просто стандартні цукерки з лікером чи заспиртована вишня, а повний спектр відчайдушної п’янкої вечірки і відповідних емоційних хвиль, коли томний вечір починається зі смаку пива, переходить спершу до білого вина і щебетливої балаканини, потім до вина червоного і гучних веселощів, а далі до вбивчого портвейну і нестримного бажання зателефонувати колишньому/ колишній…, після чого скоро наступають повний аут і ведмежий храп.
Критика тотальної корумпованості – теж, зрозуміло, не дитяче поле. Причому автори майстерно грають на ньому всіма інструментами і воротами. Тож дістається і продажним чиновникам, і нечесним бізнесменам, і купленим поліцейським, і ганебним церковникам. А коли показують секретне підземне сховище з тоннами шоколаду, завдяки якому шантажується, контролюється, купляється, маніпулюється, утримується і танцює під дудку ціле місто, то важко не прочитати у брунатній емульсії метафору нафти, котрою так само керується і шантажується наш реальний світ (і звісно ж, у фіналі, де добро перемагає зло, той шоколад ллється безкоштовним фонтаном для всіх).
Щодо скандалу, в який втрапили творці фільму через призначення на роль умпа-лумпи Г’ю Ґранта, тут важко обрати чий-небудь бік і визнати чиюсь правоту. Нагадаю, що кастинг розчарував і образив спільноту акторів-карликів, котрі заявили, що для них ролей у кіно і так надзвичайно мало через особливість зовнішності, а тут ще й ту партію, котра нібито по всіх параметрах розрахована на актора-карлика, віддали акторові-некарлику. Високому, білому, чоловіку (у Тіма Бертона всіх умпа-лумпів зобразив кенійсько-британський актор-карлик Діп Рой). Але ситуація, як то кажуть, то палиця на два кінці. Адже важко передбачити, що саме буде сприйняте за дискримінацію: якщо роль пігмея запропонувати карликові, або навпаки, не запропонувати… Це як дилема про дискримінацію на адресу жінки: сексизмом буде відкрити перед жінкою двері чи навпаки, не відкрити.
Віллі Вонка у виконанні Шаламе напрочуд схожий на Вієнн Роше у виконанні Жюльєт Бінош. Він так само своїми магічними смаколиками вгадує характери, темпераменти, мрії, бажання… Так само розтоплює кригу в серцях, мирить ворогів, обнадіює зневірених, поєднує закоханих…, вірніше вказує своїм шокопортвейном шлях до кохання наглядачеві зоопарку і охоронниці шокосховища, котрі сто років тому разом ходили на уроки хімії і тепер нарешті усвідомили, що ті спільні уроки були найпрекраснішими моментами їхнього здебільшого посереднього, нудного і самотнього життя.
Архієпископ у виконанні Аткінсона відповідно нагадує аскетичного і набожного мера міста графа де Рейно у виконанні Альфреда Моліни. Вірніше антагоніста з мелодрами «Шоколад» тут одночасно уособлюють і священик, і шеф поліції (американський комік Кіген-Майкл Кі). Але якщо граф щиро вважав «солодке життя» (тобто життя за поїданням солодощів) великим гріхом і чесно себе в тому суворо обмежував (поки, звісно, не зірвався у кульмінації і не дорвався до «забороненого плоду», себто до вітрини кондитерської, де нажерся шоколаду до втрати свідомості), то архієпископ хоч і просить в бога прощення, та наминає ласощі без жодних обмежень і докорів сумління. А роздутий до розмірів повітряної кулі поліцейський, котрого розперло через нескінченні шоколадні хабарі, – ніби шарж на графа, котрий до вітрини вломився, а з вітрини вже викотився…
Адже правда у тому, що солодкого прагне геть кожен незалежно від статків, релігії, життєвого вибору… Та людиною лишається лиш той, хто здатен задарма поділитися солодким з іншими.
Анастасія Лях
Вонка (Wonka)
2023 рік, Велика Британія/ США
Продюсери: Девід Гейман, Люк Келлі, Майкл Сігел
Режисер: Пол Кінг
Сценарій: Пол Кінг, Саймон Фарнабі, Роальд Даль
У ролях: Тімоті Шаламе, Кіген-Майкл Кі, Саллі Гокінз, Роуен Аткінсон, Олівія Колман, Томас Девіс, Г’ю Ґрант, Джим Картер, Метт Лукас, Метью Бейнтон, Саймон Фарнабі, Річ Фулчер, Кобна Голдбрук-Сміт, Патерсон Джозеф, Кала Лейн, Колін О’Браєн, Наташа Ротвелл, Рахі Тхакрар, Еллі Вайт
Оператор: Чанг-хун Чанг
Композитор: Джобі Талбот
Тривалість: 116 хвилин/ 01:56
