Це мій традиційний підсумковий суб’єктивний список. І як завжди наголошую, що до нього потрапили необов’язково проєкти з художньою цінністю чи якоюсь приголомшливою естетикою, чи тим паче новаторською мовою. Сюди потрапили цікаві історії, що зачепили, викликали емоції, спровокували рій думок…, або просто добряче розважили і подарували чисте задоволення.
За жорстку сатиру, гострий непристойно чорний гумор, щирий сміх над чарівною американською тупістю і нетерпимістю республіканського електорату, за підкреслено дорослий погляд на підкреслено недорослого супергероя з мізками немовляти. За чарівливий наїв у виконанні Джона Сіни, славно контрастуючий з його монструозними м’язами.
За жовтогарячі пустельні австралійські краєвиди, інтригуючий сюжет, що розкриває загадки у зворотному напрямку; за цікаве і справді захопливе переосмислення кліше про амнезію, що відсилає до культової стрічки Нолана «Пам’ятай»; за харизматичне виконання Джеймі Дорнана, що переконливо і вельми симпатично зобразив людину Х, балансуючу між крайнощами виродка і ідеального хлопця.
За стильний кабінетний декор совковоподібної антиутопії, схожий на численні рахункові контори, котрі невідомо що рахують (типу як у фільмі «Службовий роман»); за майстерний саспенс у найкращих традиціях тривожного параноїдального трилера; за напрочуд ефектну буквальну реалізацію фігуральної думки про те, що вдома не місце думкам про роботу, а на роботі не місце жодним неробочим думкам. За влучність і доречність амплуа Адама Скотта.
За нетиповий шпигунський сетинг, хитромудрий сюжет, елегантний англійський сарказм; фарс і незграбність у поєднанні зі справді цікавим політичним детективом; за розкішний декадентський перформанс Ґері Олдмена, сповнений бунтарства, інтелекту, хуліганства і нонконформізму.
За детальне, ґрунтовне занурення у 1990-ті і японську культуру, зокрема культуру якудзи; за стильний урбаністичний сетинг, за чесний і допитливий ракурс споглядання східної естетики очима західного іммігранта-ентузіаста; за вражаючий, запальний і шанобливий виступ актора Енсела Елгорта, що перевтілився настільки глибоко, ніби дійсно прожив кілька років у Токіо.
За неймовірність поєднання благої ініціативи і брехливого цинізму реальної історії, покладеної у сценарій; за шокуючу трансформацію таланту і гуманізму в нікчемність і манію величі; за приголомшливу гру Аманди Сайфред, що надзвичайно тонко і філігранно передала метаморфозу юнацької підприємливості та цілеспрямованості, що, зазнавши невдачі, перетворюється на небезпечну, тотально руйнівну одержимість, котра вже не відрізняє хороше від поганого, прийнятне від неприпустимого.
За черговий вражаючий доказ того, що реальні кримінальні інциденти бувають незрівнянно цікавішими за вигадані; за делікатний, але чесний натуралізм смерті і натуралізм трагедії; за вправну гру авторів з глядачем, котрий від титрів до титрів гадає, що ж сталося в тому домі і в тій родині насправді. За зріле інтелігентне сузір’я Коліна Ферта, Тоні Коллетт і Жульєт Бінош.
Дівчина з Плейнвіля (The Girl from Plainville)
За важливість уваги до делікатної теми підліткового самогубства, за тактичне і водночас глибоке висвітлення проблемної історії, за вельми складну суперечливість головної героїні і ненамагання авторів спростити тональність до бінарної системи чорного і білого без мінливих сірих відтінків. За ювелірне, тендітне, одночасно вразливе й шорстке виконання Ель Фаннінг, котра блискуче передала саму суть тінейджерської природи, що балансує між тотальною незахищеністю, ламкістю і безпідставною жорстокістю та легковажною ірраціональністю.
Під прапором небес (Under the Banner of Heaven)
За шокуючий жах реального злочину; за ґрунтовне, майже документальне дослідження дивної і загадкової мормонської ідеології; за детально і точно виписані та передані акторами характери; за поступове, повільне і плавне розвінчування сакральності патріархальної системи через покрокове розчарування й зневірення головного героя, детектива-мормона у виконанні Ендрю Гарфілда.
Змій в Ессексі (The Essex Serpent)
За атмосферність класичного вікторіанського роману, за шорстку і хмуру мальовничість холодного морського узбережжя, за теплі зігріваючи відтінки аквамарина в деталях одягу і прикрас. За містичний сюжет-алюзію на міф про лохнеське чудовисько. За потужну чуттєвість і хімію між акторами Томом Гіддлстоном і Клер Дейнс. За витончений, благородний, нероздягнений еротизм.
За віртуозний самобутній режисерський стиль Денні Бойла, котрий повернувся до манери своїх ранніх культових робіт типу «На голці» і до висвітлення андеґраундного непричесаного життя Великої Британії. За епатаж, зухвалість, хуліганство, тотальні анархію і бунт. За вбивчо точну і смачнючу, шорстку й зернисту подорож епохою панк-революції.
За надтонкий психологізм взаємодії протагоніста з антагоністом. За нетривіальне жанрове поєднання тюремного трилера і детектива про пошуки серійного маніяка, котре можна назвати відсилкою до культового «Мовчання ягнят». За приголомшливе перевтілення актора Пола Волтера Гаузера, що зіграв об’ємно і хвилясто, та поєднав образ незграбної і жалюгідної невинності з образом найжахливішого монстра.
Жінка-Галк: Адвокатка (She-Hulk: Attorney at Law)
За те, що проєкт марвелівського всесвіту вперше настільки сміливо й зухвало вийшов за межі і геть змінив правила супергеройської гри. За першу справді дорослу марвелівську розвагу (цілковито чисту й абсолютну), що бешкетно поєдналася з мультяшною естетикою. За чарівність і харáктерність акторки Тетяни Маслані. За тотальну іронію і включеність у соцмережну сучасність. За симпатичні римування з Дедпулом в базіканнях героїні не лише з глядачами попри четверту стіну, але й зі сценаристами, що бувають то ледацюгами, як любить казати Вейд Вілсон, то неадекватами, що встромляють дурнуваті й недолугі твісти.
Дім дракона (House of the Dragon)
За повернення у Вестерос без відчуття фальші і меркантильного ледащого намагання виїхати за рахунок фанбази. За відмінно продуманий сюжет і відмінно продуманих персонажів. За жорсткий, суворий, похмурий настрій, ефектну й цинічну кривавість без смакування. За дуже влучний акторський склад і особливо Емму Д’арсі, що поєднала у складному образі нордичний холод з оксамитом, жорстокість з людяністю.
П’ять днів у лікарні (Five Days at Memorial)
За документальний реалізм у зображенні трагедії і катастрофи Нового Орлеана, змитого ураганом Катріна. За неприховану критику Буша молодшого, що кинув ціле місто напризволяще. За майстерну фрагментарну мозаїчність у висвітленні десятків характерів медичного персоналу і пацієнтів. За величезну, неймовірну драму без жодних мелодраматичних сентиментів.
Інтерв’ю з вампіром (Interview With the Vampire: Cast Diaries)
За цікаву зміну антуражу і епохи порівняно з літературним першоджерелом і повнометражним фільмом. За поетичність, розкутість і чесність у змалюванні як вампірської гомосексуальної пристрасті, так і вампірської гомосексуальної сімейно-побутової драми та шлюбної кризи. За римування вампірської алегорії з американською історією.
За перший феміноцентричний вестерн на телебаченні. За колорит, мальовничість, пейзажність зйомок американських каньйонів і прерій. За арт-підхід до дещо мелодраматичного сюжету і естетичне поєднання романтичної лав-сторі з потворними геноцидними жахами Дикого Заходу. За виступ Емілі Блант, що зобразила і силу, і вразливість леді посеред безпринципних законів Нового Світу. І за іронічний фінальний натяк на початок Голлівуда, що стартував з балагана, який показував сценки про захоплення індіанських земель.
За рими з культовим «Кланом Сопрано», за м’яку сатиру на амбітні мафіозні саги, за безшовне злиття драми з комедією, за самоіронію Сильвестра Сталлоне, котрий, будучи олдскульним динозавром у сучасному кіно, зіграв олдскульного динозавра у сучасному кримінальному світі.
За симпатичні загравання з «Гаррі Поттером», за інтригуючий детективний сюжет з твістами на кшталт знов-таки ранніх фільмів поттеріани. За парадоксальну райдужність готичної естетики і знахідку-скарб в обличчі акторки Дженни Ортеги, що надала традиційній асоціальній мізантропії Венздей Адамс свіжої, оригінальної чарівності. І за яскравий ексцентричний танець, звісно.
За екстраординарне жанрове і стилістичне поєднання костюмованої драми-катастрофи типу «Титанік» з хитромудрим науково-фантастичним трилером-головоломкою. За автентичність і розмаїття різнонаціональних персонажів і довжелезний ланцюг твістів, котрі зрештою призводять до такої розгадки, котру геть неможливо передбачити.
Анастасія Лях
Коментарі закрито.