Ендрю Ґарфілд народився у Лос-Анджелесі, проте виріс в Англії і здобув лондонську освіту. Тож можна сказати, що в ньому дивним чином поєднуються каліфорнійська легковажність і англійська акуратність. І він справді упродовж багатьох років був надто акуратним актором, надто правильним, надто позитивним, надто недорослим… Сьогодні йому вже сорок, але він досі має юнацьку зовнішність, тому і грав у тридцятирічному віці школяра Пітера Паркера. І навіть зображаючи не дуже хороших людей, Ендрю Ґарфілд все одно виглядає надто вразливим… Частково можна сказати, що він – Том Генкс наступного покоління. Позбавлений брутальності, насичений інтелігентністю та гуманізмом, він грає не тих чоловіків, що так чи інакше виросли з патріархального зерна, а тих, що здатні зробити світ добрішим і ліричнішим.
Хлопчик А (Boy A, 2007)
Одна з найперших і найскладніших ролей у кар’єрі актора. У цій напруженій і дуже суперечливій британській драмі юний Ендрю Ґарфілд зіграв молодика, який вийшов із тюрми, до якої потрапив у десятирічному віці і де просидів аж чотирнадцять років. Тобто він є людиною, котра пережила тюремне дорослішання і яка у контексті позатюремного світу є практично чистим аркушем. А відсидів він за те, що разом із другом убив дев’ятирічну дівчинку… Фільм порушує багато етично-моральних і соціально-психологічних питань, на які немає однозначних відповідей. І молодий зелений, але очевидно напрочуд талановитий актор усі ті питання ледь не мазохістськи пропускає крізь себе. Герой (або антигерой) погано пам’ятає, що саме сталося багато років тому; він ясно що почувається геть іншою людиною, бо трансформувався не лише з дитини в молодого чоловіка, а й з убивці у того, хто має віддалений спомин про вбивство, котре сталося наче у паралельній реальності. Відтепер він має інше ім’я та іншу особистість. Але питання в тому, чи пробачить йому суспільство і чи пробачить він сам собі? Чи дадуть йому шанс і чи дасть він собі шанс? Чи допустить він, що заслуговує на переродження?..
Соціальна мережа (The Social Network, 2010)
У біографічній драмі про створення соцмережі Фейсбук актор виконав роль другого плану, бо образ Марка Цукерберга філігранно втілив Джессі Айзенберг. Ґарфілд зобразив співзасновника мережі Едуардо Саверіна. Втім, структурно непростий і претензійний байопік від режисера Девіда Фінчера за сценарієм оскароносного Аарона Соркіна не виокремлює якогось одного героя й одну точку зору на те, як найліпші друзі розсварилися через авторські права та великі гроші і як один сайт, створений на базі юнацької сексистської соціопатичної люті, змінив соціальне життя не лише Америки, а і всієї планети. Якщо мати велике бажання розподілити конфлікт на зло і добро, то персонаж Ґарфілда нібито перебуває на більш світлій стороні, тоді як розум Цукерберга надто холодний, інтровертний і мізантропічний, аби проявляти вразливість та людяність. Але загалом всі кроки і всі дійові особи цієї непересічної історії закріплюють тезу про самообман і ілюзію, на які соцмережева епоха перетворила реальні людські відносини.
99 будинків (99 Homes, 2014)
Ще одне хороше незалежне кіно на рахунку Ґарфілда і ще один вельми неоднозначний персонаж. У соціально-етичній драмі про проблему втрати домівок через банківські борги актор зіграв молодого самотнього батька, котрий важко заробляє, важко перебивається, важко виховує малого сина і мешкає разом із матір’ю. Коли цинічний корумпований ріелтор (потужна багатошарова роль Майкла Шеннона) виселяє героя та його родину з їхнього будинку, то бідолашний молодик у безвиході вирішує влаштуватися до ріелтора на роботу… Так, доволі різкий і несподіваний поворот замість того, аби показувати боротьбу хорошого батька з поганським агентом і поганським банком. Протагоніст не просто переходить на темний бік, а починає робити роботу надто завзято і результативно, тобто знаючи на власній шкурі, що таке бути виселеним і залишитися на вулиці, герой активно виселяє і залишає на вулиці інших аналогічних бідолах. І тут питання у тому, чи будь-яка людська совість – це совість у рамках обставин, а не совість як така, тобто совість поза обставинами. Чи існує взагалі така мораль, яка є цілковито очищеною від «приміток» надскладних життєвих ситуацій чи надсолодких спокус… і від природного бажання розділити тісні чи тим паче безнадійні обставини з якомога більшою кількістю людей.
З міркувань совісті (Hacksaw Ridge, 2016)
І в продовження теми совісті. В антивоєнній драмі Мела Гібсона, котра розмірковує про те, що саме є совістю і чи є щось принциповіше за совість, Ендрю Ґарфілд зобразив реального солдата-пацифіста, котрий брав участь у Другій світовій війні, зокрема у кровопролитній битві за Окінаву, проте жодного разу не взяв до рук зброю і ні в кого не вистрелив, уперто слідуючи своїм переконанням… Совість – річ неоднозначна та індивідуальна. Комусь вона дозволяє брати чуже, але при цьому своє віддавати. Комусь навпаки, дозволяє нічим ні з ким не ділитися, але при цьому і на чуже не зазіхати. Хтось вважає безсовісним сповідувати пацифістські погляди, коли йде війна і батьківщина потребує оборони. А іншому це саме сумління забороняє стріляти в людей, навіть у ворогів (напевно український глядач сьогодні переосмислив би і переоцінив би моральні меседжі цієї картини). Герой Ґарфілда – юнак на ім’я Десмонд Досс, котрий мав не найлегше дитинство і якось ледь не вбив батька, що постійно бив і його, і брата, і матір, і після того «ледь не вбив» зарікся брати в руки зброю і дав Господові обітницю ніколи нікого не вбивати (включно з тваринами).
Після Перл Гарбора він одразу записується в армію і рветься на фронт, але не для того, щоб стріляти в японців, а щоб відтягувати поранених з поля бою і надавати їм першу медичну і моральну допомогу. Помилково зачислений в стрілецький полк, Десмонд, продовжуючи твердо дотримуватися принципів і обіцянки, стикається з тотальним нерозумінням з боку як товаришів, так і командування… Біографічну стрічку Гібсона цілком можна назвати драмою дорослішання, окрім того, що вона, звичайно ж, є сильним антивоєнним висловлюванням про людський дух і гуманізм. Десмонд переживає чотири етапи свого становлення: етап юнацьких поривів, мрій і сподівань; етап першого зіткнення з несприйняттям його поглядів, повним відторгненням та висміюванням його позиції; етап неминучого розчарування та хвилини слабкості, бажання здатися, відступити, злитися з течією; і нарешті етап повноцінного дорослішання та внутрішнього тріумфу, гармонії не лише з власним «я», а і з навколишнім світом.
Ніжний, субтильний Ґарфілд раптово виявляється стійким і безстрашним солдатом. Але це зовсім не та звична метаморфоза, що трапляється з подібними персонажами, тобто це не загартовування пекельними жахами війни і ніяк не перетворення вразливого хлопчика на суворого чоловіка. Адже відвага і сила відразу містяться у його видимій крихкості, а м’якість залишається з ним до кінця і анітрохи не заважає безстрашності… Тут з екранним Ендрю Ґарфілдом відбувається свого роду дежавю: як і в «Мовчанні» Скорсезе (що вийшло того ж року), він знову розмовляє з Господом, чекає від нього відповіді, але впирається в байдужу безмовність. І тому, не маючи на руках потрібних відповідей, не намагається щось кардинально змінити і наївно покращити цей неідеальний світ. Він спокійно сприймає і приймає стрілянину та вбивства як обставини, проти яких апріорі безсилий. Але робить те, що йому під силу: вносить у вимушені обставини ноту безкомпромісної віри та людяності.
Це не найкращий фільм Мартіна Скорсезе, але хороший, і Ендрю Ґарфілд у ньому хороший. Стрічка не намагається дати відповідь на сакраментальне питання, є Бог чи ні? Вона лише доводить, що Бог у кожного свій і насильством неможливо ні забрати, ні нав’язати віру. Дія розгортається в Японії в XVII столітті, де єзуїти-місіонери намагаються поширити християнське Євангеліє і навіть знаходять купку місцевих, які самозабутньо називають себе «кріштіанами». Але японський інквізитор, затятий прихильник і захисник буддизму, не сприймає насадження нової, чужої та незрозумілої релігії, як і більшість населення. Тож до католицьких священиків, які незаконно прибули в країну, він застосовує найжорстокіші тортури, щоб змусити їх буквально і фігурально витерти ноги об Ісуса Христа і відмовитися від «дурної ідеї» і «шкідливого вірування». Тим часом до католицької церкви доходять чутки, що посланий до Японії отець (Ліам Нісон) став відступником і прийняв буддизм. І тоді двоє молодих священиків (Ґарфілд і Адам Драйвер), відмовляючись вірити у віровідступництво наставника, вирушають на Схід на його пошуки.
Роман Сюсаку Ендо «Мовчання», опублікований 1966 року, вперше був екранізований 1971-го. Звісно ж, у себе на батьківщині. Італієць Скорсезе, який виріс у дуже набожній католицькій сім’ї (спочатку молодий Мартін навіть хотів стати священиком, але в результаті проміняв сан на кіно), прочитавши книгу Ендо, став буквально одержимий нею. Як ревного католика його не могло не зачепити болюче питання «божого мовчання», і він захотів зняти за романом фільм, причому не стільки для глядачів, скільки для самого себе.
Спершу ролі португальських місіонерів мали виконати Деніел Дей-Льюїс, Гаель Гарсіа Берналь та Бенісіо Дель Торо. Але проєкт вилився у довгобуд, і в результаті образи дісталися менше схожим на португальців Нісону, Ґарфілду і Драйверу.
Але двоє останніх своєю і грою, і зовнішністю потрапили в самісіньке яблучко заданих характерів. Перший своєю м’якою, вразливою, ламкою подобою красномовно «кричить» про слабкість віри і постійний сумнів. Його релігійна упевненість стає настільки невпевненою, що він мало не божеволіє, бачачи у своєму відображенні божого сина, канонічного мученика за людські невігластво і гріхи (а його густе шовковисте волосся – наче метафора католицького нарцисизму). Другий своєю довготелесністю, худорлявістю, суворою асиметричністю, з одного боку, уособлює твердиню, з іншого – абсурдність, безглуздість, нерівність подій, що відбулися, і нерівність самої католицької церкви, служителі котрої шоковані садизмом японського інквізитора, але охоче слідують власній інквізиції, яка ламає, калічить, спалює, вішає єретиків. Бо її вчення начебто «є істинним, а істина є лише одна» (і це найбільша світова омана).
«Ви прийшли в нашу країну, не поважаючи наші традиції, зневажаючи нашу культуру, нехтуючи нашою їжею», – справедливо кажуть японці. Бо до чужого монастиря зі своїм уставом не ходять. І треба ж було португальським священикам припхатися зі «своїми дровами до лісу» саме в Японію – найбільш відокремлену, найбільш відчужену, найбільш закриту та ізольовану країну на планеті, що апріорі відкидає все чужорідне як отруту. І зауважте, що у фільмі місцеве населення відверто перекручує лише слово «християни» («кріштіани»), цілком нормально вимовляючи інші іноземні слова. Тому що це вчення їм геть чуже і геть незрозуміле, навіть тим, хто його прийняв лише тому, що християнство підступно і безпідставно пообіцяло всім знедоленим рай на небесах.
Термін «мейнстрим» це не лише про кіно. Це найбільш популярна форма чи напрям чогось. І це необов’язково щось погане чи низьке. Мейнстрим – думка мас, смаки більшості. Тож тут усе залежить від культури соціуму та його духовного розвитку, його, так би мовити, естетського прогресу. Якщо уявити високорозвинене та високодуховне суспільство, його мейнстримом буде інтелектуальне авторське кіно, а не блокбастери; мудрі та проникливі книги, а не бульварне чтиво; глибока музика, а не естрадні шоу. Але наше сучасне суспільство (на думку авторки і режисерки Джії Копполи, онуки Френсіса Форда Копполи і племінниці Софії Копполи) впало настільки, що наш сьогоднішній мейнстрим – це війни, сторіз та ютубівське відео, пости, твіти, мотиватори чи демотиватори нескінченних блогерів та інфлюенсерів. «У людей більше не лишилося смаку, сама лише вульгарність», – каже персонаж Ендрю Ґарфілда, а потім сам поринає у кричущу вульгарність з головою. Тобто навіть протест проти вульгарності нині виглядає вульгарно, а протест проти мейнстриму сам обертається мейнстримом. «Треба бути тупим, щоб бути розумним», – кричить пересічний псевдофілософ-герой нашого дикого соцмережевого часу і щиро вірить, що є новим месією, який несе тягар хреста з дизлайків та тернового лаврового вінка з емодзі.
Тут Ендрю Ґарфілд виконав найяскравішу і найогиднішу з усіх своїх ролей – дзеркало втраченого покоління, атрофованого епохою інтернету. За сюжетом звичайна барменка Френкі (яка ненавидить свою роботу і у позаробочий час захоплюється зйомкою та монтуванням роликів для ютуба, але в неї мізерно мало фоловерів та переглядів) одного разу зустрічає в торговому центрі загадкового ексцентричного хлопця на прізвисько Лінк (від англійського link – посилання), котрий працює живою рекламою і носить костюми малоприємних тварин від щура до таргана. І хлопець цей повністю відповідає своєму ніку. Як і лінк, він також активний (і навіть гіперактивний) елемент, при натисканні на який здійснюється дія. Тож коли Френкі заводить із дивакуватим незнайомцем бесіду, а ще знімає його імпровізований спіч-перформанс про мистецтво на телефон (натискає на нереалізовані амбіції), починається дія. І через пару викладених у мережу відео Лінк стає гіперзіркою ютуба та соцмереж на ім’я «Ніякий я не особливий», що за допомогою інфлюенції намагається донести до мас згубну дію інфлюенсерів.
Антигерой Ґарфілда поєднує риси смиканого дешевого шоумена з інфернальною харизмою демона-спокусника. З екстравагантного кадра з язиком без кісток, що нібито чарує своєю безглуздою філософією, він перетворюється спершу на вискочку-психоїда, потім на зірку із зірковим діагнозом, а далі – на браму мейнстримового пекла (з гігантського банера дивиться його широченний рот, готовий заковтнути реципієнта у вогняну геєну). Закликає бути самими собою, без фільтрів і натягнутих на обличчя персон, але при цьому ховається під маскою клоуна-викривача масок… Ендрю Ґарфілд тут влаштував справді блискучий хепенінг, озброївшись гротеском блазня і мефістофельським вогником в очах.
Очі Теммі Фей (The Eyes of Tammy Faye, 2021)
Ну і далі про очі. Очі – дзеркало душі? Необов’язково. У байопіку «Очі Теммі Фей» Джессіка Честейн зобразила екстремально нерівну героїню, яка викликає симпатії і антипатії водночас, безглузду і разом із тим зворушливу, ніби зовсім поверхневу, пусту і водночас справжнього гуманіста. Саме завдяки актрисі, яка оживила цей телемарафон, історія телепроповідників, що виявилися банально шахраями, перетворилася на ліричну і сумну замальовку жіночого старіння і жіночої самотності, посмішку крізь сльози однієї нещасної жіночої долі. А Ендрю Ґарфілд зобразив її чоловіка, котрий, власне, і приніс нещастя, причому не лише дружині, а і всій віруючій Америці.
В основі сюжету – життя і християнська телекар’єра подружньої пари Джима Бекера та Теммі Фей Бекер, євангелістів, які створили у 1980-х цілий християнський телеканал, свого часу дико популярний (євангелізм – основна релігія в США). Він вів емоційні телепроповіді, вона співала християнські пісні та вела ток-шоу на теми толерантності та гуманізму. Але в результаті розкрилася брудна правда: на гроші з пожертв вони відбудували собі будиночок з басейном і золотими колонами, накупували шуби і брязкальця, до того ж він, проповідник, здійснив адюльтер, зґвалтування і приховав гомосексуальні зв’язки. Для віруючої Америки Джим і Теммі стали ворогом держави номер один, заплямувавши і очорнивши саму суть телеєвангелізму. «Вотергейт назавжди зганьбив американську політику, а подружжя Бекерів назавжди зганьбило телепроповідництво».
Фільм довго не може визначитися, яку саме історію він розповідає: карикатурну історію американського телеєвангелізму, шулерську історію фінансового шахрайства або сімейно-побутову драму невдалого шлюбу. Так само сценарій не може визначитися, лиходіями чи жертвами є головні герої, які тут ось абсолютно огидні в своїх лицемірних кривляннях, а тут уже симпатичні у спробах протистояти протестантській ортодоксальності. І якщо боягузливий і інфантильний Джим Бекер (Ґарфілд тут уперше сильно подорослішав і навіть постарішав, хоча при цьому зіграв абсолютного інфантила) був пристосуванцем і підлабузником, що підлаштовувався під загальні правила і старий уклад, то його дружина Теммі Фей щиро намагалася перебудувати не лише американський євангелізм, а й американське суспільство, порушуючи у прямому ефірі табуйовані теми гомосексуалізму та СНІДу. Вона казала, що однаково любить усіх людей. І якщо спочатку її слова здавалися порожньою балаканиною розмальованої ляльки, то під кінець цій дивній жінці справді захотілося повірити, хоча зовні вона перетворилася на опудало з перманентним макіяжем. Ну а антигерой Ґарфілда був щирим лише у меркантильних та плотських бажаннях, хоча типу нікому не бажав зла (і чим, власне, їхній будинок із позолоченими колонами відрізняється від золотого оздоблення католицької та православної церков?).
Тік-так… Бум! (Tick, Tick… Boom!, 2021)
Мабуть, Ендрю Ґарфілд – один з найбільш недооцінених молодих голлівудських артистів сучасності. Номінацій в нього чимало, але нагород зовсім небагато (хоча чи не кожна роль варта уваги і навіть оплесків…, і абсолютно точно жодної поганої чи то невдалої). І навіть серед рядових глядачів ані суперзіркою, ані секс-символом він не став, бо лише двічі за всю кар’єру знявся у мейнстримному екшні (дилогія про Людину-павука). Тож так, він – Том Генкс наступного покоління, але котрого на відміну від загального улюбленця Генкса недолюбили ні публіка, ні експертна спільнота.
Нестандартний біографічний мюзикл «Тік-так…Бум!» (який у фільмографії актора заслуговує особливої, найпильнішої уваги) продемонстрував іще один талант Ендрю Ґарфілда. Виявилося, що цей обдарований лицедій, природжений трагік, витончений ліричний герой і іноді екстравагантний комедіант… ще й неймовірно співає… так, що щемить під діафрагмою та сироти виступають на шкірі… І так само щемить під діафрагмою та сироти виступають на шкірі від того, що робить Лін-Мануель Міранда – американський композитор, співак, драматург, автор гучних бродвейських мюзиклів «Гамільтон» і «На висотах». Саме завдяки Міранді, який сміливо й зухвало створив музичну біографічну історію про американського «батька-засновника» на ритмах репа і R’n’B, класичний академічний мюзикл із старомодного і застарілого релікту перетворився на яскравий, винахідливий, живий, цікавий, вражаючий авангард. І здається, наступний крок цього ревізіонера просто мав статися рано чи пізно. По-перше, мюзиклом «Тік-так…Бум!» Міранда дебютував у якості кінорежисера. По-друге, він цілком очікувано і закономірно звернувся до біографії Джонатана Ларсона, так само американського композитора і творця мюзиклів, який у 1990-х роках спробував учинити на Бродвеї громовиту й голосисту, бучну і шалену революцію. І таки здійснив її. Та, на жаль, дуже і дуже рано залишив цей світ і прикро мало встиг зробити.
Джонатана Ларсона і зіграв Ендрю Ґарфілд. Людину, яка померла молодою, але «горіла, горіла, горіла» саме так, як писав Джек Керуак. Будучи звичайним нью-йоркським офіціантом, він мріяв кардинально змінити бродвейську сцену і заради тієї мрії животів у нетрях і перманентній бідності (не міг сплатити борг за електроенергію, а іноді навіть не міг оплатити собі обід). Все це відбувалося напередодні тридцятиріччя Ларсона, і молодика, котрий ще не встиг стати Кимось і зробити Щось, мучило й гнітило відчуття невідворотного старішання і безцільно прожитих років, тероризував страх, що тридцятилітній рубіж буде пройдений, а він так нічого й не зробить, так і залишиться офіціантом-невдахою, а мрію доведеться поховати назавжди… Саме про такі рефлексії й екзистенційні страхи, надії і розчарування Джонатан Ларсон в результаті створив автобіографічний мюзикл «Тік-так…Бум!», а Лін-Мануель Міранда за допомогою Ґарфілда (без якого ця екзистенція не була би настільки крихкою, надривною і водночас безапеляційно світлою) створив мюзикл про те, як Ларсон створив свій буквальний і фігуральний, конкретний і абстрактний «Тік-так…Бум!». Тобто можна сказати, що через двадцять років бродвейський бунтар і нонкомформіст, мультикультураліст і оспівувач альтернативної американської мрії Ларсон ніби переродився у Лін-Мануеля Міранду… Міранда екранізував «Тік-так…Бум!» так інтимно і особисто, ніби розповів власну болючу і щасливу водночас історію. Так само бродвейський бунтівник і новатор, так само мультикультураліст і оспівувач мрії.
У цьому фільмі герой Ґарфілда починає розмову із глядачем зі слів: «Ніби у якомусь другорядному мультику, що крутять по телебаченню суботнім ранком, мене постійно переслідує образ палаючого ґноту… і я постійно чую тік-так, тік-так, тік-так…». Як і герої Керуака, Джонатан Ларсон горить, горить, іноді божеволіє, знову горить, горить, горить…, аби врешті-решт вибухнути. Лише горить інакшим світлом, не саморуйнівним, а творчим. І Ґарфілд справді запалює. Історія з самого початку просякнута якимось надзвичайно, парадоксально, химерно оптимістичним трагізмом. Власне, з самої назви. Ніби смерть – то і справді мультяшка, і той палаючий ґніт можна встромити у дупу поганця, та й той після вибуху збере себе по шматках назад, наче нічого і не було. Разом з героєм ми, глядачі, чуємо невідворотне тікання. І кожен замислюється над власним рубежем, власним порогом, власним зламом: двадцятирічним, тридцятирічним, сорокарічним… Проте зовсім не хочеться оплакувати те, що не зроблено, що не вдалось і не вспілося. Хочеться затиснути той докучливий ґніт пальцями і, поки час зупинився, заспівати… І так, Ендрю Ґарфілд, можливо, єдиний на світі актор, в котрому маленька мультяшність нон-стоп вальсує (чи твістує) з великою трагедією.
Анастасія Лях
Коментарі закрито.