Жанна дю Баррі (Jeanne du Barry)

Після прем’єри цієї костюмованої мелодрами у Каннах, де «Жанна дю Баррі» пишно відкривала 76-й фестиваль, зала аплодувала Джонні Деппу стоячи (і той у відповідь розчулився до сліз). Але не тому, що стрічка так сильно вразила публіку. І навіть не тому, що актор якось особливо і приголомшливо зобразив короля Людовика XV (хоча, мабуть, Депп є найкращою частиною загалом посередньої картини і до того ж прекрасно говорить французькою). А тому, що голлівудський актор нарешті звільнився від огидного скандального шлейфа, повернув втрачену репутацію і повернувся в кіно, де, безумовно, йому і місце.

До речі, можна припустити, що французькою мовою американська зірка володіє давно і справді добре, адже Депп багато років був одружений із Ванессою Параді. Також варто зазначити, що режисерка фільму Майвенн (котра сама виконала роль королівської фаворитки мадам дю Баррі) запропонувала Деппові роль ще до того, як він виграв горезвісний суд, тобто ще тоді, коли актор був усюди небажаний і звідусіль «скасований», бо мав тавро насильника.

«Жанна дю Баррі» розповідає історію реальної жінки, котра була дочкою кухарки десь у провінції. Далі вирушила в Париж, стала куртизанкою, мала сутенера і обслуговувала вельмож. Потім її підсунули королю, той зачарувався незнайомкою і навіть запросив простолюдинку у Версаль. Аби закрити роти пліткарям і узаконити перебування Жанни при дворі, видав її заміж за того самого сутенера, а сутенерові добряче заплатив і пожалував титул графа. Так повія Жанна абсолютно плебейського походження перетворилася на графиню дю Баррі, не єдину, проте найбільш кохану коханку Людовика XV. Хоча фальшивий статус все одно не захистив жінку від осуду і зневаги палацових заздрісників і лоботрясів.

Від роботи Майвенн складається враження, ніби це кіно родом з минулого століття. Тобто кіно, котре розповідає про вісімнадцяте сторіччя, а зроблене у двадцятому, проте до двадцять першого століття і тим паче до 2020-х років жодного стосунку не має. Особливо на тлі таких авангардних історико-костюмованих фільмів про жінку немилостивих до жіноцтва минулих епох, як, приміром, австрійський «Корсет» з Вікі Кріпс, «Жанна дю Баррі» взагалі виглядає ретроградним рудиментарним архаїзмом, котрий повністю втратив функцію і більше не має ніякого сенсу.

Смотрите легально на MEGOGO

У час, коли жінки на екрані вже не просто говорять про емансипацію, а створюють власний світ і встановлюють новий порядок, фемінізуючи чоловічі жанри, чоловічі сюжети і чоловічих героїв, Майвенн чомусь уперто продовжує розповідати історії, де жінка є тотально залежною від чоловіка, від свого кохання і від прихильності того коханця-домінанта, навколо якого обертається все її грубо обмежене і максимально скупе й беззмістовне життя. Як і в мелодрамі 2015 року «Мій король», Майвенн знову, наче мазохістка-рецидивістка, обирає героїню (і альтер его, можливо), котра коронує пеніс.

Сьогодні, коли режисерам-жінкам доступні всі теми світу, навіть уявити важко, що нібито розумна і сучасна постановниця, вибираючи з усього вселенського розмаїття, зупинилася на житті фаворитки короля, в котрої окрім цього життя фаворитки короля не було геть нічого. Тут наче є сатира на палацові інтриги і абсурдний церемоніал, але ця сатира як беззуба бабуня. Є начебто бунтарські феміністські випади, коли повія/ графиня Жанна при дворі відмовляється носити перуки, виходить на публіку з розпущеним волоссям, запроваджує моду на епатажні смугасті сукні і навіть вдягає замість плаття чоловічі мундир і капелюх-трикутівку… А ще як хуліганське й безпардонне дівчисько зухвало кидається на короля з обіймами і цілунками в усіх на очах. Та навряд чи можна назвати справжнім бунтарством витівки під протекцією монарха. Швидше інфантильним свавіллям під «дахом». Є ще ніби лав-сторі, та вона настільки вдягнена і непристрасна, що більше тяжіє до бадді-муві.

Джонні Депп виглядає старим. Мабуть, уперше за всі роки на кіноекрані. Але в цьому настрої і відчутті є для актора щось принципово нове і принципово чесне. Його король завжди спокійний, зовсім трішечки зверхній і перманентно втомлений. І ця втома викликає в глядача не фамільярне, але дружнє розуміння: о так, цей чоловік втомився від системи, втомився правити, втомився від вранішніх ритуалів (і денних, і вечірніх)…, втомився від судових засідань, уваги преси, мінливої громадської думки, божевільної Ембер Герд і від того, що він є м’ячем, котрий Голлівуд або не випускає з рук, або вибиває ногами геть за поле.

Анастасія Лях