З 4 по 8 вересня у першому інноваційному парку UNIT.City у Києві пройдуть покази анімаційного фестивалю LINOLEUM. П’ять блоків конкурсу міжнародної анімації, непересічна програма комерційної анімації та чудовий конкурс українських робіт. А ще фем анімація, горори та загалом 22 тематичні підбірки як для дорослої, так і для дитячої аудиторії.
Директорка фестивалю Анастасія Верлінська раніше розповіла, що найбільш цікаве на її думку варто переглянути на LINOLEUM цього року. А тепер ми взяли велике інтерв’ю у двох українських майстрів анімації з серйозним портфоліо – Анастасія Фалілеєва і Стас Сантімов розповіли, що вони думають про сучасну українську анімацію, мультфільми артхаусні і мейнстримні, стан кіноіндустрії загалом і про що можливо знімати кіно сьогодні, якщо вдається здобути бюджет, сили і натхнення.
Який загальний стан анімації в Україні зараз? Де б вона була, якщо б не ці три роки повномасштабного вторгнення? І якщо ми розуміємо, що іноді трагедії та кризи підштовхують до розвитку чи еволюції галузі – чи є щось схоже в галузі української анімації?
Стас Сантімов: На прикладі українського конкурсу на фестивалі Linoleum, я бачу що кожен рік з’являються нові імена і це чудово. Війна – це катастрофічний соціальний стрес і як будь-який стрес, вона перезавантажує культурне середовище. Стає менше жанрового кіно і більше проектів на екзистенційні теми: про боротьбу добра і зла, про смерть і життя, про любов і ненависть. Складно залишатись осторонь навіть тим, хто все життя працює в своєму жанрі, далекому від цих тем “про вічне”. Люди, які не залучені безпосередньо у процес військових дій, мають потребу в сублімації цих сильних почуттів, які залишає за собою війна і які можуть роз’їдати людину зсередини. Анімація – це один з найкращих способів це зробити.
На наших очах карбується історія і анімаційні фільми, створені сьогодні, стануть літописом цього жахливого часу.
Стас Сантімов – український режисер анімаційних фільмів, який створює свої роботи в програмі Photoshop. Має досвід в 14+ років та нагороди на міжнародних фестивалях. Найбільш відомі роботи – “Елювіум – Регенеративна істота”, “Сурогат”.
Анастасія Фалілеєва: Мені щось здається, що була би приблизно там, де і є зараз. Нашій анімації завжди було складно, але їй завжди вдавалося якось вирулювати, вигризати бюджети. Звичайно комусь зараз важче, бо Держкіно призупинило фінансування, а воно довго було єдиним ресурсом для деяких студій. Та в той же час світ зараз дуже відкритий до українців, є багато іноземних грантів та ініціатив. З психологічної точки зору теж важко сказати. Хтось опустив руки, а я, наприклад, як людина з тривожним розладом, навпаки, краще працюю і думаю в надзвичайних ситуаціях, і цей час для мене дуже продуктивний. Гадаю, це дуже індивідуально, і думати «а що би було, якби» немає сенсу. Вірю що повномасштабне вторгнення таки більше штовхає митців_кинь до роздумів та дії, аніж до занепаду. Маємо працювати із тим, що є, і не зупинятись. Через війну у нас виникло багато цікавого кіно, хоч краще б цього ніколи й не ставалося. Через війну у нас ніколи вже не буде багатьох фільмів, бо автори на щиті, або тема вже не має сенсу. Занадто філософське питання…
Анастасія Фалілеєва – українська режисерка анімаційних фільмів, яка займається анімацією з 16 років. Має нагороди українських та міжнародних кінофестивалів. Найбільш відомі роботи – “Я померла в Ірпені”, “Тигр блукає поруч”, серіал “Пес Патрон”.
Настя, коли ми з Вами спілкувалися два роки тому, Ви казали, що ваші роботи – певною мірою терапія для Вас самої, а глядачів Ви переносите в інший світ і там звертаєте увагу на важливе. Ваші нові роботи – продовження терапії чи перезавантаження світогляду для Вас і для глядача?
Анастасія Фалілеєва: Точно продовження терапії. “Я померла в Ірпені” – тотальна терапія. По-перше, прийняття того, що я дійсно була в Ірпені, адже у мене після цього стався сильний когнітивний збій, і я довгий час я не могла зрозуміти: я вижила чи померла там, і все що відбувається зараз, це передсмертне марення? А згодом нашарувався інший стан – а чи дійсно я була в Ірпені? А чи дійсно там було так страшно? Я мала сумніви щодо своїх спогадів не тільки через ПТСР, що підтирав їх з памʼяті, але й через колишнього, який завжди звинувачував мене в тому, що я все перебільшую і неправильно сприймаю. З цього випливає друге, але не менш важливе, було дуже важко прийняти, що мене жорстоко абьюзили в стосунках. Адже як така відтерапевтована відмінниця, як я могла натрапити на подібного хлопця? Я багато що зрозуміла через цей фільм, багато що випустила, і дозволила собі прийняти. Вперше зізналась собі, що наді мною чинили справжнє насилля, вперше почала розказувати друзям, що відбувалося у цих стосунках, бо до того я це приховувала. Було соромно, що у мене така ситуація. Через цей фільм я перестала боятись колишнього. Був момент, коли ми були вже глибоко в девелопменті аніматика, але фільм не клеївся. Я не розуміла чому, а потім ми з психологом та продюсером розібралися, що я просто боюсь розказати справжню історію про хлопця. Ми повністю переписали сценарій, змінили фокус фільму, і він пішов так як треба. Це був прорив, якби не це – фільм би вийшов посередньою беззубою історією, а я би не пропрацювала цей досвід по-справжньому.
Стас, у Ваших роботах чимало темних похмурих образів. Анімація «для дорослих» передбачає меншу кількість позитиву, ніж ми звикли бачити у класичних дитячих мультфільмах. Чи є у поточній реальності шанс зняти позитивний анімаційний фільм для дорослих?
Стас Сантімов: Я не вважаю їх похмурими. Якщо брати мою сучасну анімацію, то в них переважає гостра соціальна сатира. Мої роботи досить довго були жанровими і тримались в межах одного всесвіту, але з війною, розчаруванням в людстві і тотальною несправедливістю, в моїх фільмах з’явилось більше політичних меседжів. На тлі цього сформувалась аудиторія, яка очікує від мене саме такий “негативний” контент. Я це відчуваю і реагую на запит, навіть коли не хочу цього робити. Я ніколи не роблю анімацію для себе, хоча ця залежність від аудиторії дуже негативно впливає на самоідентичність. Окрім цього, я періодично отримую замовлення на добру, милу рекламу, переглянувши яку, ви б ніколи не здогадались що її зробив я.
Я розмежовую творчість і комерцію.
Де ви зараз знаходите фінансування? І де знаходите натхнення? Чи є запит на українські проєкти не про війну? Як взагалі сприймають українську анімацію в світі на цей момент, коли вже майже три роки повномасштабного вторгнення позаду?
Стас Сантімов: Усі мої проекти поділяються на два типи: комерційні замовлення і створені за власний кошт. Саме тому я не дуже знаюсь на тому, як працює держфінансування анімації. Майже 3 роки я жив і створював анімацію за рахунок того, що продавав роботи на NFT-майданчиках. Зараз цей ринок знаходиться у глибокій кризі, тож я не маю поточних творчих проєктів і працюю виключно на замовлення, щоб годувати родину. Натхнення та ідеї для проектів я знаходжу у звичайних побутових ситуаціях. З початком війни тематика моїх робіт трансформувалась з містики на сумну соціальну сатиру.
Надприродні, окультні жахи стали не актуальні на тлі справжніх реальних жахів, які нас оточують сьогодні.
Анастасія Фалілеєва: Мені пощастило стати частиною відомої чеської анімаційної студії, тож це спрощує отримання фінансування у Європі. Я мала досвід мікрогрантів для індивідуальних митців, ними назбирала на девелопмент фільму «Я померла в Ірпені». Реінвестую з інших проектів в свої фільми. Я впевнена, що фінансування можна знайти за будь яких обставин.
Моє натхнення – моє життя. Все хороше і погане що стається зі мною, я переробляю у фільми, тому воно нескінченне.
Мене цікавить дуже багато тем і це підживлює мене постійно. Так, є запит на рекламу послуг і продуктів, музичні кліпи, розважальні, навчальні, психологічні відео, бо життя триває. Є запит на проекти про повномасштабне вторгнення, але, чесно, для мене картина не змінилась, бо до 24 лютого я і так багато робила проєктів про окупацію Криму, Донеччини, Луганщини, вимушених переселенців, політвʼязнів і всі ті біди, що нам принесли із-за порєбріка. Тому в моїй бульбашці нічого не змінилося: 50% про війну, 50% про мирне життя.
Звичайно інтерес підвищений. Мені пощастило зустрічати більше вдумливих і дійсно співчуваючих людей, що ставились до мене, як до колеги рівної їм. Які щиро цікавляться темою і розбираються в політиці. Але іноді натрапляєш на персонажів, після яких здається, що ми просто такий собі військовий ентертейнмент. «О боже, як ви там живете, ще й працювати встигаєте, у вас є їжа? До речі, це мій друг аніматор, він, правда, росіянин – це нічого?» – і такі діалоги бували. Або, коли починають розказувати, що росіянам теж важко, і підтримують фільми про їх досвід – це взагалі шок для мене.
Питання, яке вже добряче дістало режисерів і продюсерів: яким має бути сучасне українське кіно? Чи може воно бути не про війну? Чи має воно бути з сьогоденням? Чи може воно бути розважальним? Чи можна знімати про поточні події, так би мовити, «по гарячих слідах», коли оцінка того, що сталося на полі бою, наприклад, постійно змінюється?
Стас Сантімов: Українське кіно має охоплювати весь спектр запитів аудиторії. Яким саме воно має бути – не настільки важливо. Фільми про війну мають стратегічне значення для західної аудиторії, бо це можливість говорити з ними про цю катастрофу на різних майданчиках, по всьому світу. Не давати забути, не дозволяти російській інформаційній машині через культуру перекривати наш голос, який не настільки гучний, як хотілось би. Важливо говорити з дітьми на цю тему, правильно висвітлювати для них те, що відбувається зараз у світі та в Україні. І анімація – це чудовий інструмент для цього, хоч нажаль і не всесильний. На третій рік війни я бачу навколо себе родини, де нічого не змінилось. Діти дивляться російський контент, російські тік-токи, батьки ведуть абсолютно амебне життя, не бажаючи змінюватись і виховувати своїх дітей. В цьому контексті, масова культура і домінування в українському розважальному медійному полі набагато важливіші, ніж фестивальне кіно, яке має дуже обмежений вплив.
Анастасія Фалілеєва: Першочергово кіно має бути хорошим, таким, що прославлятиме Україну як край високого професіоналізму і сильних людей. Не кожен фільм про війну грає нам на руку, бо не кожен є хорошим, щось може відвернути глядача. Зараз все має працювати на імідж і утвердження України на мистецькій арені. Я для себе визначилась, що повістка денна має бути присутньою у всіх моїх авторських роботах наразі. В тій чи інакшій мірі, десь як головна тема, десь просто заклеєним скотчем вікном. Як я казала, моє життя є моїм натхненням, і наразі воно просякнуте подіями війни. Вірю, що нам потрібне різне кіно.
Не маю нічого проти фільмів «по гарячих слідах», бо це все зліпок чийогось досвіду та документування злочинів росії. Аби тільки було майстерно зроблено.
Я завжди кажу: не знімай, якщо можеш жити і не знімати. Волію, щоб цим кредо керувались всі і не робили кіна без мети.
Українська анімація – це «Мавка» чи нішеві артхаусні проєкти? Чи такого поділу немає? Чи існує взагалі анімаційний мейнстрим, якщо казати про український ринок?
Стас Сантімов: Правильне співвідношення мейнстриму та артхаусу створює культурний баланс, в якому важливі обидві сторони. У світі багато прикладів, коли нішевий продукт ставав мейнстримом і задавав нові правила гри для індустрії. Я не впевнений чи є такий баланс в Україні. На мою думку, продюсерська анімація у нас тільки зароджується, і “Мавка” – один з яскравих прикладів успіху в цій індустрії.
Важливо розуміти, що на відміну від “національних комедій”, які майже завжди мають чудове охоплення аудиторії, українська повнометражна анімація вимушена конкурувати з монстрами індустрії. Навіть у себе в країні, не кажучи вже про світові ринки. Я щиро захоплююсь тими, хто свідомо йде цим шляхом, бо я розумію наскільки це важко, на відміну від фестивальної анімації “для своїх”, котра майже ніколи не має комерційних амбіцій і за межі своїх майданчиків не виходить.
Анастасія Фалілеєва: Українська анімація це все – від перших гіфок підлітків до гучних премʼєр. Вона є хороша, є погана, є професійна, є аматорська, але вся вона важлива, бо з 16-тирічних студенток виростають режисерки, що змушують повні зали фестивалю в Анесі ридати від рухомих зображень про Ірпінь. Не думаю, що є анімаційний мейнстрим, бо виробляється доволі малий пул контенту. Для формування течій потрібні великі обсяги, на жаль цього у нас немає.
Стас, чи реально зараз в Україні зняти анімаційний повний метр? І чи реально зацікавити ним глядача?
Стас Сантімов: Я не дуже розуміюсь на тому, як має будуватися економічна складова створення повних метрів. Теоретично – все можливо, незалежно від того в Україні це робиться, або в іншій країні. Від фінансування такого фільму залежить об’єм можливостей, які можна собі дозволити, час, який можна витратити і кількість людей, залучених у проект. Щодо аудиторії, то тут все просто: повні анімаційні метри – це, переважно, сімейне кіно, на яке ходять з дітьми. Сам факт походу до кінотеатру вже подвоює, а то і потроює (якщо вмовлять піти ще й тата) чек з однієї родини, бо діти самі у кіно не ходять. На цю просту економіку і орієнтуються продюсери, коли знімають повнометражне анімаційне кіно в Україні. Культури перегляду дорослої анімації у нас в крані немає. Окрім дитячої можна ще виділити аніме фільми, на які ходять підлітки, але я не помічав, щоб це відбувалось регулярно.
Настя, «Пес Патрон» і «Я померла в Ірпені»: зрозуміло, що такі протилежні роботи можуть спокійно співіснувати в голові авторки. Але якщо казати про суспільний запит і власне бажання, щоб залишилось, якби теоретично можна було б зняти тільки один з цих проєктів? І якщо казати про гроші, славу та творчу самореалізацію, чи може ці три складові задовільнити один з цих проєктів? Чи можуть обидва?
Анастасія Фалілеєва: Радію, що в реальності мені не довелося обирати між ними, бо я безмежно люблю обидва. При величезній повазі до Патрончика, я би зняла “Ірпінь”. Просто тому, що він мені так болить, що я не можу про це мовчати. Я обожнюю веселі соціально корисні історії, але якщо покласти їх на ваги поруч із персональною трагедією – оберу друге. Саме через “Ірпінь” я змогла зробити Патрона, бо було місце, де я могла виплеснути увесь той жах, що стався зі мною за час стосунків із колишнім та перебуванням в оточеному місті. Адже “Ірпінь” – це історія не про 10 днів окупації. Це історія про три роки абьюзу, в яких були 10 деньків окупації. Якби я не зробила “Ірпінь”, я би не прожила одну з найгірших травм свого життя, і тоді ні “Патрон”, ні інші фільми просто б не сталися. Ці проекти йшли паралельно, “Ірпінь” зародився у березні 22-го. В день коли ми виїжджали з оточеного міста, я пообіцяла собі, що якщо виживу – зніму фільм. “Патрон” – у червні 22-го. Я вдячна Патронові, що він вносив веселощі і стабільність у моє життя тоді. Не було часу умирать, нада було робить серії (сміється).
Обидва проєкти задовільняють щось своє, не бачу сенсу розділяти на конкретні пункти. І там, і там був гідний гонорар, і там, і там були складнощі і приколи, і той, і той приніс мені багато полегшення і радості.
Українське ігрове кіно, на нашу думку, відійшло від спроб «знімати як» (тобто, «знімати як Тарантіно», «знімати як Фінчер», «знімати як Нолан» тощо), і режисери створюють автентичне самобутнє кіно, справді індивідуальне та нешаблонне. Чи можна сказати те саме про українську анімацію? Чи достатньо в принципі робіт, щоб казати про якийсь тренд?
Стас Сантімов: В анімації, на відміну від ігрового кіно, ніколи не було такої тенденції. Проте завжди існував художній вплив студій, шкіл, режисерів, художників. Всі ми надихаємось один одним. Особливо цей вплив видно у режисерів, котрі належать до однієї школи анімації, або працювали в межах однієї студії. Колись мене дуже дратував тренд “робити під Гоблу” (Gobelins – анімаційна школа у Франції). Хто знає про що я, зрозуміє. В комерційній анімації нікуди не подінешся від впливу Піксару, наприклад. Якщо ви створюєте повнометражний анімаційний фільм, з величезною командою і бюджетом, ви навряд візьмете як референс загребську школу анімації. Скоріше за все, це буде саме Піксар, чи будь-хто інший з крупних гравців ринку. Але це не робить ваш фільм менш автентичним. Не треба ганятися за візуальною оригінальністю. Треба дослухатись до себе і обирати стиль, який підходить фільму найбільшим чином, навіть якщо ви ризикуєте бути на когось схожим.
Анастасія Фалілеєва: Як я зазначала раніше, недостатньо робіт для тренду. У кожного свої кіноікони і вектори. Мрію про таке засилля української анімації, щоб можна було поговорити про течії. Я бачу деяких митців, що занадто сильно копіюють відомі «знімати як», але на мою думку, це довго не проживе. Ми всі керуємося референсами і маємо своїх героїв в світовій індустрії, але не варто в це заграватись. Стасе, мене теж кумарить тренд на гобелінс, і гобелініські студенти дуже ображаються на це, мені навіть в інстаграмі прилітало за це (сміється).
Які класичні українські мультфільми вам подобаються (якщо згадувати часи ще «Козаків» або «Острова скарбів», чи ще більш ранніх робіт)?
Стас Сантімов: Мені подобаються фільми Давида Черкаського. “Острів скарбів”, “Пригоди капітана Врунгеля” – це класика української анімації, яку сьогодні намагається приписати собі російська федерація. На мене дуже сильно вплинула творчість Ігоря Ковальова, якого я вважаю українським аніматором, незважаючи на те, що більшість своїх робіт він створив за межами України. Це класична школа київської анімації, що вплинула на світову індустрію, в тому числі через анімаційні серіали від студії “Klasky Csupo”, де працював Ковальов. Нажаль, я майже не дивлюсь сучасну анімацію, окрім тієї, яку дивиться мій син. Не слідкую за фестивальними новинками. Мені ближче ігрове кіно, гейм індустрія, комікси. Я з тих, хто любить “готувати”, але сам “не вживає”.
Анастасія Фалілеєва: “Аліса у Дивокраї” та “Аліса в Задзеркаллі” – просто витончений кришталь нашої анімації, але її часто приписують росії, бо вона існує лише російською. “Капітан Врунгель”, “Айболит” і “Острів скарбів” – я виросла на цих касетах. Нічого не розуміла, було лячно, але так подобалось! Я розуміла, що ці фільми якось повʼязані між собою і вони з одного всесвіту, але ніяк не могла второпати яким чином. Тепер розумію – це просто почерк одного режисера Давида Черкаського, просто в дитинстві я це осягнути не могла, і ніхто не пояснив. “Жив-був пес” – цитую постійно, образи цих пса і вовка дуже смішні, їх втомлені морди – це я після робочого дня на студії.
Чи допомагає держава (включно з Мінкультом і Держкіно) зараз анімації? І що можна було б змінити, щоб ця допомога стала відчутною?
Стас Сантімов: Питання не до мене, але можу припустити, що анімація фінансується недостатньо, якщо порівнювати її з ігровим та документальним кіно. З іншого боку, анімаційна тусовка в Україні – це досить маленьке ком’юніті. Можливо, не так багато проектів подаються на держфінансування. Незважаючи на те, що я займаюсь анімацією вже більше 14 років, я жодного дня не працював в колективах, не подавався на фінансування від жодної студії. Не вважаю це досягненням, бо я б міг за цей час зробити набагато більше, ніж встиг, реалізувати свої проекти, які я відкладаю “до найкращих часів”. Тож я не раджу нікому так робити. Беріть приклад з Насті, Микити Лиськова і шукайте фінансові можливості працювати над власними проектами.
Не соромтесь подаватись на державну чи грантову підтримку. Української анімації має бути більше.
Чи відчуваєте ви запит від публіки на вітчизняну анімацію? Що, на вашу думку, цікаво побачити українцям в кінотеатрах чи вдома на екрані?
Стас Сантімов: Як я вже казав, в Україні немає запиту на дорослу анімацію. Повнометражна анімація – це майже завжди сімейне кіно, на яке ходять з дітьми. Але це правило не стосується серіалів. Анімаційні серіали для дорослих (South Park, продукція від Adult Swim) – це окремий світ, який успішно існує, проте не представлений вітчизняною анімацією. На мою думку, нам не вистачає таких проєктів: саркастичних, цинічних серіалів для дорослих та підлітків. З появою таких майданчиків як YouTube, автори можуть не залежати від ТБ-компаній і випускати досить сміливі проекти, для нетипової аудиторії. З дитячою анімацією все зрозуміло. Я вважаю, що на неї завжди є попит, доки існують діти. Треба прийняти той факт, що якщо це повнометражний фільм, він буде вимушений конкурувати за увагу глядача з найбільшими студіями світу. І це має надихати авторів робити максимально якісний продукт, щоб зайняти своє місце в українському та світовому культурному середовищі.
Абонементи на фестиваль наявні у продажу! Студентам надається знижка, а для ветеранів та військовослужбовців, а також пенсіонерів вхід безкоштовний за наявності відповідного посвідчення.
Абонементи можна знайти за посиланням: TicketsBox.
Всі покази пройдуть з 4 по 8 вересня у першому інноваційному парку UNIT.City у Києві.
LINOLEUM 2024 відбудеться за підтримки Українського культурного фонду, Австрійського бюро кооперації у Львові, Ukraine Office Austria та Польського Інституту у Києві.
Головний партнер: UNIT.City
Партнер українського конкурсу: Компанія «Новелла» – офіційний дистриб’ютор Wacom в Україні
Медіапартнери: 1+1 Media, Kinowar.com, Klap, ПроШоКіно
Читайте також:
Найкращі мультфільми всіх часів
Найкращі мультсеріали всіх часів
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua
- фонд Сергія Притули (допомога армії) — prytulafoundation.org
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org
- дитяча лікарня Охматдит (допомога дітям) — bit.ly/help-ohmatdyt
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- facebook — facebook.com/goodkino
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
- Telegram — t.me/kinowarcom
