Топ 7 українських комедій

01.10.2024 Добірки, Комедії, Українське кіно

Найкращі українські комедії останніх років

Будемо відверті, ми не є фанатами комедій формату “Свінгери”, “Скажене весілля” чи “DZIDZIO Контрабас”. Це не означає, що вони погані. Просто у цих стрічок є свій глядач – і це не ми (але, зважаючи на касові збори, цих глядачів чимало). Отже, ми миттєво встановлюємо суттєве обмеження на розмір цієї добірки, адже запроваджуємо певний контроль якості (тотально суб’єктивний, ясна річ). Інакше комедій у статті було б близько двадцяти: індустрія чудово розуміє, що користується попитом у глядача, і як (майже) гарантовано заробити гроші.

Частину з цих комедій ви точно бачили (чи хоча б знаєте про них), частина, можливо, буде для вас новиною (і якщо так, є сенс підтримати нашу редакцію). У добірці є і сумні комедії, і веселі, і майже філософські, і такі, де багато матюкаються. Напрямки та піджанри неважливі – головне, щоб це була класна комедія і хороше кіно. Насолоджуйтесь.

Мої думки тихі (2019)

Режисер Антоніо Лукіч

топ комедій сучасності

Навряд чи для когось стане шоком теза про те, що Антоніо Лукіч, ймовірно, найкращий український режисер поточного періоду (і точно один з найкращих). Серед іншого, він вміє робити тонке і розумне кіно таким, щоб воно було цікаве глядачу. Тобто, це одночасно і смішна комедія, і зворушлива драма, і нагадування про важливість відносин з батьками, і притча про переслідування недосяжної мрії – іншими словами, комедія може бути цікавою і смішною для широкого загалу, при цьому не використовуючи примітивні ґеґи та вульгарні жарти (не те щоб ми були проти примітивних ґеґів чи жартів нижче поясу, але питання дозування їх у стрічці є важливим). А паралельно комедія може бути мистецтвом – без використання символів і метафор, зрозумілих самому лише митцю.

Головний герой стрічки, Вадим, є фрілансером. Він професійний звукооператор – записує звуки тварин. У пошуках нової роботи він контактує з канадцем, який готує до виходу нову відеогру «Ноєв ковчег». Для неї необхідні звуки тварин, особливо рахівського крижня, дуже рідкого птаха (бо його не існує), якого можна знайти лише десь на озері Черемиш на кордоні України та Румунії. Так починається переслідування недосяжної цілі, причому в декількох недосяжних етапах: знайти рахівського крижня – поїхати в Канаду – знайти себе. Можливо, ціль була б цілком досяжною, якби по дорозі Вадим не зустрів свою мати – активну, хаотичну, неспокійну та ще й таку, що дуже переймається долею сина (що, звісно, у практичному вимірі ніколи не йде йому на користь).

Дует Андрія Лідаговського і Ірми Вітовської став водночас і прекрасно комічним, і зворушливо щемливим, а фільм став справжнім народним хітом. Це суттєвий прорив того часу для українського кіно, адже до певного моменту здавалося, що зборів у півмільйона-мільйон доларів може досягати лише комедійна стрічка з селебріті та героями Дизель-шоу чи Кварталу 95, аж ось інтелігентне кіно, яке, до того ж, спонукало чимало людей написати в своїх соцмережах “подзвоніть батькам”, побачило декілька сотень тисяч українців (і продовжують його переглядати вже онлайн).

Окремо варто відзначити містерію навколо сиквелу – “Мої думки тихі 2”. Лукіч і команда створили трейлер і презентували його 1 квітня, змусивши прихильників ламати голову у припущеннях. Що це, справжній трейлер (бо там були і актори з першого фільму, і витримана лінія розповіді, і тональність жартів), розіграш чи рекламна інтеграція? Бо якщо інтеграція, то чи не занадто дорого і масштабно? А якщо розіграш, то чи не занадто дорого і масштабно? А якщо справжній сиквел… то де він? Це була відмінна містифікація – метаіронія постмодернізму 2.0, занотовуйте в конспекти.

Люксембург, Люксембург (2022)

Режисер Антоніо Лукіч

Чи вдасться молодому режисеру витримати планку, яку він сам собі встановив першим фільмом? Другий фільм (на нашу глибоко суб’єктивну думку) зніс цю планку і показав набагато вищий рівень Лукіча як вже дорослого майстра. Кожен великий режисер рано чи пізно звертається до теми власного дитинства в своїй творчості. Це не обов’язково автобіографічна розповідь, але мотиви її перетинаються з минулим автора. Так зробив Фелліні в “Амаркорді”, так зробив Торнаторе в “Новий кінотеатр «Парадізо»” і “Баарії”, так зробив Соррентіно в “Рука бога”, так зробив Спілберг в “Фабельманах”, так зробив Лукіч в “Люксембург, Люксембург”. Він розклав свої дитячі внутрішні протиріччя на двох різних людей у виконанні близнюків Аміла і Раміла Насірових, один з яких став поліцейським, а інший не те щоб бандитом, але не надто корисним членом суспільства.

Брати дізнаються, що батько, який залишив їх і маму у дитинстві, знайшовся у далекому Люксембургу – і він помирає. Один з братів каже, що потрібно терміново їхати, інший не хоче його бачити. Врешті-решт, ця подорож (і знов до недосяжної мети) все ж відбувається, але для цього близнюкам потрібно пройти крізь дуже смішні (хоча й серйозні) випробування. Взагалі, тут всього вдвічі більше, ніж в попередньому фільмі режисера – і жартів, і сміху, і ностальгії, і сумних роздумів. Жарти тут артикульовані чіткіше (завдяки братам Насіровим, звісно), а тому стрічку миттєво розібрали на меми і цитати. Касові збори також вдвічі більші, до речі.

Аміл і Раміл Насірові добре відомі обмеженій кількості фанатів за участю у реп-команді Курган і Agregat. Їх характерна манера спілкування і фірмові жарти стали гарним підґрунтям для розповіді, адже характери героїв не треба було вигадувати з нуля. Незважаючи на те, що це був акторський дебют хлопців, відсутність професійного досвіду не відчувалась – навпаки, Насірови вразили справжнім драматичним талантом (до комедійного питань не було від початку).

Уроки толерантності (2024)

Режисер Аркадій Непиталюк

Аркадій Непиталюк (ще побачимо його в списку) не боїться нічого – ані гострих тем, ані брудної мови персонажів, ані економічних викликів, ані фільмування в умовах повномасштабного вторгнення. Хрущовка, так хрущовка. Все, що ми бачимо на екрані, відбувається в межах однієї квартири, де, власне, відбуваються ті самі уроки толерантності. Підписалася на них не надто дружня родина задля того, щоб хоч якось розрахуватися з кредиторами (квартира куплена в кредит). В рамках програми євроінтеграції держава запропонувала ініціативу: до звичайної сім’ї підселяють відкритого гея, після погодженого терміну сім’я отримує грант.

Здавалося б, ідеальний сетинг для жартів з фільмів на кшталт “Скажене весілля”. Але так само, як гей позбавляє родину певної кількості стереотипів щодо меншин, так і комедія Непиталюка демонструє, що українське кіно може бути різноманітним, небанальним, свіжим. Ба більше, Василь, якого підселяють до сім’ї, проводить суттєво більшу роботу, щоб налагодити відносини всередині дому, де він гостює. Врешті-решт, справа не в ЛГБТ чи расових упередженнях. Справа в закритості розуму до зовнішнього світу, що й є причиною як будь-якої форми ксенофобії, так і несприйняття, здавалося б, найближчих тобі людей.

Це не видатна, але весела і нестандартна комедія, яка, до того ж, профілактично ефективна для чималої кількості глядачів.

Я працюю на цвинтарі (2022)

Режисер Олексій Тараненко

найкраще українське кіно 2022 рік

Комедії бувають і чорні. Назва та загальні обставини чітко дають зрозуміти, що навіть коли в кадрі будуть жартувати, це все одно буде з часткою суму. Втім, робота буває і такою, а це означає, що і сміх може оточувати подібні похмурі декорації.

Головний герой займається виготовленням пам’ятників для могил. До нього приходять дуже різні люди з дуже різними історіями (знову-таки, іноді смішними). На самому кладовищі також відбуваються різні процеси (іноді також смішні, але, здебільшого, кримінальні). Новому директору потрібно сплачувати більшу данину, ніж старому, працівники квіткової крамниці продають квіти з могил, вороги вирішують питання, підсилаючи один до одного бандитів, що закопують їх у землю по пояс чи по груди, та багато інших рутинних подій. Чи варто казати, що погляд головного героя на життя доволі цинічний, а в сімейному житті самі негаразди (з дружиною розлучений, з дочкою контакту немає).

Так а де тут щось смішне чи обнадійливе, запитає читач. Як завжди, між рядків (чи між кадрів). Справа, ясна річ, не в хеппі-енді (бо кладовище натякає своїм ландашафтом, що його може і не бути). Але ж ми живемо не заради фінішу, а заради процесу, який йому передує. От і з цією комедією Олексія Тараненка ситуація схожа.

Читайте також: Найкращі чорні комедії

Герой мого часу (2018)

Режисер Тоня Ноябрьова

Найкращі українські фільми за 30 років Незалежності

Коли процес створення цього фільму тільки починався, здавалося, що нічого хорошого з цієї комедії може і не вийти (не було навіть впевненості, що стрічку взагалі буде створено). Пошуки акторів велися у форматі народного кастингу – ніби-то і непогана ідея, щоб знайти свіжі обличчя, та й промоушн на старті розробки відбувався таким чином опосередковано. Але це у випадку, якщо спрацює. Та й період фільмування припав на часи, коли український кінематограф загалом тільки-тільки починав розправляти крила. Але у режисерки-дебютантки Тоні Ноябрьової було своє бачення – і воно виправдалось на сто відсотків (її другий фільм доводить, що відбулося це не випадково).

Жорік приїжджає до столиці із чітким планом стати кимось, реалізуватися та досягти успіху. І він не просто мріє – він докладає зусилля. Шукає роботу, працює, навіть не ігнорує побутові проблеми у власному під’їзді. Але кожного разу питання не те щоб не вирішуються – просто їх вирішення сповільнюється, ігнорується, замовчується, тому все стоїть на місці, або, рухаючись по міліметру, заходить в глухий кут. Те саме і з романтичними знайомствами, що вже казати про закоханість в якусь недосяжну пані із елітного офісу. Жорік – хороший хлопець, який хоче щось зробити зі своїм життям (і не хоче без результату повертатись додому). Але Київ ніби розчавлює всі його спроби.

Тональність гумору у чомусь схожа на фільми Лукіча – тут не завжди є чіткий панч наприкінці жарту, багато смішного відбувається між рядків, та й реготати тут доводиться не те щоб на кожній сцені. Але саме цей тонкий та м’який гумор змушує відчувати симпатію до картини та її персонажів.

Припутні (2017)

Режисер Аркадій Непиталюк

Припутні тизер-трейлер комедії

Тут гумор вже набагато простіший і жорсткіший, але це не означає, що стрічка вульгарна чи примітивна. Просто події відбуваються на селі, куди мати і донька збираються до бабусі, щоб провести традиційний ритуал приборки на цвинтарі, в результаті чого їх шлях перетинається зі звичайним таксистом, який вже не хоче бути звичайним. Він хоче бути одухотвореним та розвиненим, щоб дівчина, з якою він зустрічається, відповіла “так” на його пропозицію (бо дівчина інтелігентна, а це означає, що потрібно вивчати англійську і слухати Бетховена). Втім, схоже, схема не спрацювала, а тому водій Юра відкритий до нових пригод, яких попереду у фільмі буде чимало.

Порівняння сіла і міста, райцентру і обласного центру, точніше, людей з цих сіл і міст, зроблено по-доброму, але й не без відображення реалій. Люди дивляться одне на одного з урахуванням власного вищого (як їм здається) статусу, хоча коли вони тверезо оцінюють загальну ситуацію, то розуміють, що спільні проблеми нікуди не поділись, ані після переїзду з Припутнів в Ніжин, ані після вивчення англійської та прослуховування Бетховена.

Суржик, мат, трохи насилля та суворі реалії життя далеко від столиці – частину глядачів це відлякує, але всі інші отримують справжній кайф від цієї потужної та оригінальної комедії Аркадія Непиталюка.

Безславні кріпаки (2020)

Режисер Роман Перфільєв

Стиль цієї комедії також відлякує чимало людей, адже – як так? Самураї і Тарас Шевченко поруч? Але чому умовному Тарантіно можна, а Роману Перфільєву – ні? Нащо обмежувати себе штучними рамками? Це не історичне полотно і не біографія Шевченка (і тим більше не документальне кіно), тому просто варто розслабитись та отримувати задоволення.

У Тараса Шевченка і японського роніна спільні корені (мати японця вивезли наложницею з України) та спільний ворог. А отже, самурай та пацифіст (яким виступає Кобзар у цьому фільмі) знаходять спільну мову катани і пістолета, щоб наказати всіх поганих хлопців. Багато крові та вбивств, чимало чорного гумору, про політ фантазії годі і казати. Стрічка точно не бездоганна, але весела. Та й автори не зважають на те, хто та що може подумати. Просто тиснуть на педаль до максимуму, адже скинути темп в такому атракціоні – безглузда ідея.

Підтримайте нашу редакцію, якщо знайшли собі щось на вечір

Читайте також:

Найкращі українські фільми 2023 року

Найкращі українські фільми 2022 року

Найкращі українські фільми 2021 року

Найкращі українські фільми 2020 року

Найкращі українські фільми 2019 року

Підтримайте Україну: