Аби не писати вкотре про комедії на кшталт «Американського пирога», ми створили добірку альтернативних комедій про секс, де не буде жодної схожої на «Американський пиріг» чи «Друзів по сексу», чи «Сорокарічного незайманого», чи «Зак і Мірі знімають порно», чи … і так далі. Більше того тут майже не буде американських комедій. І всі вони будуть, ну звісно ж, не тільки про секс і навіть не про кохання, а приміром, про суспільство, політику, етику, подвійні стандарти, еволюцію, емансипацію, релігію, комплекси, стереотипи, догми, заангажованість, людську природу і навіть крихку міжгендерну гармонію…
Пристрасті Дон Жуана (Don Jon, 2013)
Режисерський дебют актора Джозефа Гордона-Левітта, де він сам же виконав головну роль (а партнерками виступили Скарлетт Йоганссон і Джуліанна Мур), розповідає історію дорослішання, зокрема сексуального дорослішання, проте не підлітка, не школяра і навіть не студента коледжу, а цілком дорослого (за паспортом, але не за суттю) молодика, котрий і на жінок, і на секс, і на стосунки дивиться виключно крізь стандартний набір кліше, створених вузько просвітленим чоловічим сегментом так званих «м’ясників», для яких секс – це спорт, а дівчата – м’ясо різного ґатунку та різної прожарки. Та виявляється, що за маскою цинічного дискоклубного казанови, за яким тягнеться «на районі» шлейф брутальних парфумів і гелю для чубчика, ховаються комплекси неумілої і невпевненої дитини, котра потребує секс-освіти і секс-виховання. Не тієї псевдоосвіти, що дає порно, а реальної, яку може дати тільки доросла розумна жінка.
Невдалий трах, або Шалене порно (Babardeală cu bucluc sau porno balamuc, 2021)
Лідер румунської «нової хвилі» Раду Жуде отримав за цю провокативну комедію, де перша сцена є безцензурним відео домашнього буквально порно, буквально траху, берлінського «Золотого ведмедя». А оскільки Берлінале є найбільш політичним з усіх відомих кінофестивалів, одразу можна здогадатися, що секс – це окуляр, крізь який автор-режисер висміює вади суспільства, політики і моралі. Сюжет розгортається у розпал ковід-пандемії в Бухаресті. Шкільна вчителька впродовж одного дня, який нам показує постановник, намагається розрулити вельми конфузну і навіть небезпечну (для її подальшої роботи, репутації і спокійного життя) ситуацію, а саме «виправити», «залагодити» чи «виправдати» той факт, що домашній запис її сексу з власним чоловіком випадково потрапив в інтернет, і батьки її учнів (а можливо, й самі учні) вже встигли його подивитися, тож на вчительку чекає судилище на термінових батьківських зборах… Казус (наскільки епічний, настільки ж і дрібний) породжує великий дискурс і велику дискусію, в якій автор занурюється і в радянську, і в пострадянську історію, естетику, етику, псевдоетику, псевдодогму псевдоморального і псевдопросвітленого соціуму.
Сексмісія (Seksmisja, 1984)
Культова польська науково-фантастична еротична комедія режисера Юліуша Махульського (котра в радянському прокаті мала менш провокативну назву «Нові амазонки» і була скорочена на сорок хвилин, бо з неї вирізали весь секс) розповідає неймовірну пригоду двох чоловіків, яких заморозили в експериментально-медичних цілях і мали розбудити через кілька років. Але за час кріо-сну на Землі вибухнула ядерна війна, і радіація згубно вплинула на чоловічий ген, тож зрештою всі чоловіки на планеті вимерли. Двох «динозаврів» розморозили через пів століття у новому світі, де жінки навчилися розмножуватися без запліднення і загалом благополучно існувати без «сильної половини». Амазонки вирішують провести героям операцію зі зміни статі, проте двоє останніх у світі самців не просто пручаються цьому «святотатству», а й розпочинають «сексмісію неможливу», аби довести жінкам свою виняткову профпридатність… Спершу можна подумати, що стрічка є просто жартом на тему міжгендерного непорозуміння. Потім – що це чоловіча відповідь радикальним феміністкам (хоча фемінізм 80-х навряд чи мав радикальне крило). Насправді ж за секс-комедією зчитується недвозначне політичне застереження, що чоловічий світовий порядок, якщо його не змінити, рано чи пізно знищить Y-хромосому, котра його, власне, і породила, і світ самозцілиться (недарма ж у майбутнє потрапляють чоловіки максимально далекі від політичних і воєнних амбіцій: біолог і нероба).
Бідолашні створіння (Poor Things, 2023)
Гротескна фантастично-феміністська комедія Йоргоса Лантімоса за романом Аласдера Ґрея переосмислює на профемінний лад історію Франкенштейна. За сюжетом учений (Віллем Дефо) оживляє мертве тіло молодої жінки (Емма Стоун), котра через патріархальні знущання мужа-тирана покінчила життя самогубством, будучи вагітною. Геній-доктор воскрешає померлу шляхом трансплантації мозку її ж власної ненародженої дитини, тож Нова Жінка на ім’я Белла (нова Єва, котру створив Бог, але вже не з адамового ребра) буквально народжується наново і зростає, вчиться, розвивається, пізнає світ і саму себе, дорослішає, еволюціонує і зрештою будує новий порядок (новий «рай»). Найсуттєвішою частиною процесу її пізнання і самопізнання є мастурбація і секс, які не просто задовольняють сверблячу плоть, а виступають тим самим окуляром, що і в картині Раду Жуде, крізь який розкриваються негативи і позитиви суспільства та окремого «я» в межах суспільства: насолода та осоруга, егоїзм і гуманізм, гедонізм і альтруїзм, воля і безволля, свобода і несвобода, залежність і емансипація…
Барбарелла (Barbarella, 1968)
Культова еротична космічна опера від французького режисера Роже Вадима (батько котрого, до речі, був емігрантом з України) з легендарною американською кінодівою Джейн Фондою у головній ролі розповідає, тобто показує контроверсійну, епатажну, сміховинну і водночас авангардну історію про п’яте тисячоліття і сексуалізовану красуню-астронавтку, що отримує завдання знайти на просторах всесвіту зниклого вченого Дюрана Дюрана (так, однойменний британський рок-гурт назвався на честь цього персонажа), котрий розробив небезпечну позитронну зброю, і запобігти великій міжкосмічній війні. Пригода героїні зводиться до того, що через наївність, великодушність і доброту вона дарує мешканцям різних галактик, до яких потрапляє, свою щиру любов…, фізичну любов, себто займається з незнайомцями сексом, і саме так перемагає тиранічних лиходіїв… Таааак, звучить як сюжет фантастичного порно, проте від порнографії зухвалу «Барбареллу» чітко відмежував той факт, що Роже Вадим створив світ, який семимильно випередив свою епоху, модельєр Пако Рабан створив дико екстравагантні костюми, що так випередили тренди і час, а актриса Джейн Фонда створила не порногеройку з бластером, а жінку-символ гуманізму, що говорить мовою вродливого оголеного тіла… А чом би й ні?
Одержима сексом (Yes, God, Yes, 2020)
«Так, Господи, так» – так в оригіналі називається ця американська «блюзнірська» комедія дорослішання з Наталією Даєр (серіал «Дивні дива») про підлітку-ученицю католицької школи на Середньому Заході, котра поступово замінює моралізаторське церковне навчання про те, що будь-який секс, неспрямований на продовження роду, є грішним і тягне за собою вічне прокляття, раціональною і чесною самоосвітою, вірніше нелицемірним сексуальним самопросвітництвом. Її «неправедний», але правильний шлях починається з випадкового відкриття про диво-ефект мобільного вібродзвінка, а завершується (для глядачів, не для дівчини) самовикриттям і мастурбацією (замість спокути) під перегляд сцени в кареті з фільму «Титанік».
Трилогія життя від П’єра Паоло Пазоліні: Декамерон (Il Decamerone, 1971), Кентерберійські оповідання (I racconti di Canterbury, 1972), Квітка тисячі й однієї ночі (Il Fiore Delle Mille E Una Notte, 1974)
Скандальний італієць П’єр Паоло Пазоліні (відомий не лише шокуючою фашистською інтерпретацією роману Маркіза де Сада «120 днів Содому», не лише крайніми лівими поглядами, не лише десятками судових позовів на свою адресу, не лише жорстокою загадковою смертю, навколо якої досі тривають спекуляції…, а й, приміром, тим, що працював над сценарієм раннього шедевра Федеріко Фелліні «Ночі Кабірії») був ідеологом думки, що плоть є найвиразнішим виразником філософії, і відчайдушно протестував проти комерціалізації кіно. Його еротично-комедійна (місцями еротично-сатирична, місцями еротично-буфонадна) трилогія, заснована на творах Джованні Боккаччо, Джеффрі Чосера і збірки арабських казок відповідно і відмічена берлінським «Золотим ведмедем» і каннським Гран-прі, підіймає крізь гостре брутально-гумористичне викриття зла та підлості, пихи й облуди, крізь так само гостру демонстрацію подекуди прихованої, але неприкритої хіті… факел (якщо хочете, чи фалос, якщо волієте) живого, трепетного, витонченого (інколи буквально худорлявого, інколи фігурально тендітного чи навіть прозорого, що й не завжди розгледиш) гуманізму.
Анастасія Лях
Коментарі закрито.