Цей молодий блакитноокий британський красень заявив про себе ще у 2002 році, коли йому було всього лише дванадцять років. Зігравши в тандемі із самим Г’ю Ґрантом у гуманістичній драмедії «Мій хлопчик» про дорослішання одразу двох хлопчиків (малого підлітка, що зростає без батька з матір’ю-одиначкою, і холостяка, що живе без проблем і без відповідальності, себто дозрів фізично, та не ментально), Ніколас Голт потім на багато років, навіть коли став уже молодим чоловіком і повноцінним актором, залишився для глядачів «тим хлопчиком із фільму з Г’ю Ґрантом». Але сьогодні він точно уже не «той хлопчик». Сьогодні Ніколас Голт попри нібито солодке личко майже цілковито уникає мелодраматичних, полунично-романтичних образів і все частіше демонструє складний, проблемний, суперечливий, гостро сатиричний, подекуди злегка божевільний, лютий, експресивний спектр персонажів і характерів. Він відчайдушно намагається не бути нудним, хоча інколи, на жаль, йому трапляються нудні проєкти. Пробувався на роль Супермена, проте, на щастя, в результаті зіграв Лекса Лютора. Й очевидно, що його зірка хоч і давно вже засяяла, та поки що повністю не розкрилася.
Самотній чоловік (A Single Man, 2009)
Відомий модельєр Том Форд, відкритий гомосексуал, задовго до смерті свого партнера, котрого не стало через хворобу у 2021 році, зняв ніжну та щемливу ретро-гей-драму про чоловіка, що втрачає через аварію свого коханого і не може зрозуміти, як і навіщо жити далі. Елегію про чистий біль і чисту порожнечу самотності режисер-дизайнер-естет зробив не важкою і не похмурою, а настільки попри меланхолійність стильною і красивою, що абсолютно кожний її кадр можна роздрукувати як вінтажну глянцеву обкладинку чи щонайменше сторінку вінтажного арт-фешн-журналу. Фільм став парадом найвродливіших британських акторів різного віку: немолодого Коліна Ферта, зрілого Метью Гуда, юного Ніколаса Голта. Останній зобразив студента, котрий раптово привносить в життя самотнього професора, героя Ферта, надію на те, що життя зі смертю коханого, можливо, не скінчене і варте продовження та нової спроби, нової любові… Голт не те щоби зіграв тут багато і принципово знаково, проте ідеально персоналізував собою світло, що можна побачити з найтемнішого дна найтемнішого водоймища, в котрому так часто тонуть наші радощі і сподівання, і сили підіймати ватні руки та стомлені повіки.
Шалений Макс: Дорога гніву (Mad Max: Fury Road, 2015)
Не секрет, що в цій частині культової постапокаліптичної стімпанк-франшизи «Шалений Макс» безпосередньо сам Шалений Макс виявився найменш цікавим персонажем. Головну роль і власне сюжет і історію в нього відібрала Фуріоза у войовничому та водночас лірично-драматичному виконанні Шарліз Терон. А другим за цікавістю безперечно став другоплановий Накс у виконанні Ніколаса Голта – блідий хворий боєць армії тирана і диктатора Несмертела Джо, котрий укритий пухирями та обезкровлений і добре знає, що скоро помре, та свято вірить у Вальгаллу, де йому вготовані вічні шана і слава. Цікавість полягає зовсім не в тому, що з красунчика Голта спробували зробити когось потворного, а в тому, що його маленький, але яскравий персонаж, охоплений фанатичною одержимістю і сліпою вірою, поступово починає ставати… більшим, суттєво більшим, починає думати, емансипувати, сепаруватися від влади самодурного насильника-автократа (що ґвалтує і дівчат, і весь свій народ), перестає бути маріонеткою (пухирем на власній шиї, що не дозволяє ані вільно дихати, ані вільно крутити головою в бік правильних і самостійних рішень) і росте-росте-росте… фігурально, ясна річ. І актор попри грим нарочитої потворності пробив своїм осяяним нутром крізь неї абсолютну і навіть драматичну симпатичність.
Велика (The Great, 2020-2023)
А в сатиричному «антиісторичному» серіалі про прихід до влади російської імператриці Катерини II (Ель Феннінг) Ніколас Голт зобразив імператора-невдаху Петра III, який є цілковитим незграбою в плані керування країною, дрібнотою та нікчемою, та уособлює найгірші та найприземленіші стереотипні риси руської ментальності: пом’яти бабу (вірніше багато баб), залитися «водкою», постріляти кабанів чи ведмедя, покарати підлеглих, познущатися і погнобити простий народ… Але разом із тим, красномовно втіливши всі ці хоч і стереотипні, та виключно правдиві «цінності» нібито широкої, але насправді дуже вузької горезвісної руської душі, Голт ювелірно залишив в огидному персонажі дірочки-можливості бути трохи кращим і привабливішим, ніж здається.
Сатиричний кулінарний горор із красномовною назвою «Меню» розповідає про групу віп-гостей, що прибувають на безлюдний острів з однією-єдиною ціллю – відвідати унікальний найвишуканіший у світі ресторан, де ексцентричний шеф-кухар (Рейф Файнс) перетворює приготування і споживання їжі на високе мистецтво й окрему філософію. Проте гастрономічне задоволення поступово перетворюється на ввічливе і наполегливе запрошення у пекло… Стрічка британського режисера Марка Майлода дуже нагадує титуловані сатиричні випади проти елітного соціального прошарку «Квадрат» і «Трикутник смутку» шведського сценариста і постановника Рубена Естлунда. Так само тонко і саркастично вона викриває підшкірну гниль трьох головних вад вищого класу: фальші, претензії і споживацтва. І Ніколас Голт у цьому параді правдивих карикатур (яким вельми парадоксально протистоять одразу й антагоніст у виконанні Файнса, і протагоністка у виконанні Ані Тейлор-Джой, обидва вихідці із плебсу) зобразив найяскравішого і найтупішого екземпляра: педантичного сноба-фанатика, дурнуватого й одержимого блазня, зніженого й плаксивого легкодуха, що плазує і лизоблюдить, і навіть плаче (якщо не сказати, ридає) від пафосності дійства (вдовольняючого не стільки шлунок, скільки гординю) та своєї до нього преміальної причетності.
Орден (Тихе братство, The Order, 2024)
Не Лекс Лютор – найлиходійська роль Ніколаса Голта, а виконана за рік до того партія центрального антагоніста у заснованому на реальних історичних подіях трилері Джастіна Курзеля «Орден» про те, як у 1980-х роках агент ФБР (Джуд Лоу) викрив за ширмою серії пограбувань банків глобальну терористичну місію неонацистського культу під проводом запеклого ватажка й адепта білої ідеології Боба Метьюза. Саме Метьюза і зіграв Ніколас Голт, який цього разу найрадикальнішим чином перекроїв свій обумовлений зовнішністю ніжний вихідний код. Забарикадувавши вроджену янгольську принадність рубленою стрижкою-горщиком, актор перетворився на дуже тихого поступального монстра, а свою картинну блакитноокість одним лише безвідносно прямим поглядом переробив на мутну синяву провінційного невігластва і провінційної ненависті; філігранно поєднав постгітлерівські амбіції старого світу із затупленою сокирою типово ультраправої американської картатої сорочки.
Присяжний №2 (Juror No. 2, 2024)
Напевно що цю головну роль у юридичному трилері Клінта Іствуда, що частково алюзує до легендарних «12 розгніваних чоловіків», на сьогодні варто вважати найкращою у фільмографії Ніколаса Голта. В історії, яка підіймає складне морально-етичне питання дилеми між безпристрасністю твердого непохитного закону та існуючою поза буквою неформальною людською справедливістю, актор зіграв звичайного хорошого хлопця, чоловіка вагітної дружини і майбутнього батька, котрий зайнятий облаштуванням дитячої кімнати і не менш світлими за ту кімнату планами на найближче майбутнє, проте змушений стати присяжним на процесі про вбивство дівчини, в якому звинувачують її токсичного бойфренда, що не стримався після сварки у барі і завдав пасії смертельного удару. Герой не дуже хоче, проте все ж погоджується виконати свій громадянський обов’язок і в ході справи поступово починає розуміти та попри шок усвідомлювати, що саме в той день, про який йдеться у кейсі, він був у тому самому барі, а від’їжджаючи від бару на своїй автівці збив зовсім не оленя, як він увесь цей час думав, а дівчину…
Це той нечастий випадок в кіно, коли очевидно позитивний образ несподівано стикається з дуже великим «але» і замість того, щоби бути однобічним і здебільшого нецікавим, як основний масив позитивних героїв, стає максимально складним, нерівним і суперечливим. Протагоніст Голта нікому не зізнається у правді, котру збагнув і навіть прийняв. І опиняється між левом і крокодилом: з одного боку, намагається переконати решту присяжних, що доказів проти підсудного недостатньо, бо не хоче засадити в тюрму невинну людину (тобто винну, цілком можливо, в купі інших поганих або навіть злочинних вчинків і загалом людину явно нехорошу, проте точно невинувату конкретно в цьому вбивстві); проте з іншого боку не має наміру сісти за ґрати сам і пробує відвести підозру від версії про можливе ДТП. Спокійно та ювелірно, плетивом найтонших, найделікатніших, найнепомітніших емоцій і переходів актор показує, як безвідносно хороша людина трансформується у людину, здатну вчинити неправильно попри наявність совісті та чіткого уявлення про зло і добро. І водночас демонструє неохоче та все ж таки схилення голови попри спроби відвернутися і сховатися… перед «сліпотою», неупередженістю правосуддя, котре ділить людей не на хороших і поганих загалом, а виключно на тут і зараз винних і невинних.
Анастасія Лях
Коментарі закрито.